Нічого подібного: оліґополія, чи теперішня дуополія, витікає із тактичного роздвоєння монополії. В усіх царинах дуополія становить собою вищу стадію монополії. Монополію ринку руйнує не політична воля (втручання держави, антитрестівські закони тощо), — просто унітарна система, якщо вона хоче вціліти, повинна отримати бінарне реґулювання. В монополії це нічого не може змінити: навпаки, влада має абсолютний характер лише тою мірою, якою вона вміє заламуватися в еквівалентних варіянтах, лише тому що вона вміє роздвоюватися задля свого подвоєння. Так відбувається в усіх випадках — від марок пральних порошків до мирного співіснування. Щоб тримати світ під контролем. потрібні дві наддержави — єдина імперія впала б сама по собі. І рівновага страху просто дає можливість утворити реґулятивну опозицію, адже стратеґія має не ядерний, а структурний характер. Щоправда, ця реґулятивна опозиція може розвиватися за складнішим сценарієм, але ґенеративна матриця залишиться бінарною. Віднині це буде не дуель чи відкрите конкуренте змагання, а пари одночасних опозицій.
Від найменшої розділювальної одиниці (елементарної частки "запитання/відповідь") до макроскопічного рівня великих систем чергування, що заправляють економікою, політикою та світовим співіснуванням, — повсюдно спостерігається одна й та ж матриця: 0/1, бінарний ритм, що стверджується як метастабільна чи гомеостатична форма сучасної системи. Це ядро симулятивних процесів, котрі цілком нас опанували. Воно може орґанізуватися в гру нестабільних варіяцій, від полівалентности до тавтолоґії, і це не поставить під сумнів стратеґічну форму диполя — адже це божиста форма симуляції (*).
====
*З цього погляду треба піддати радикальній критиці проекцію бінарних структур, яку Леві-Стросс чинить на "антрополоґічні" структури мислення й дуальну орґанізацію як базову структуру первісних суспільств. Дуальна форма, якою Леві-Стросс наділяє первісні суспільства, становить усього-навсього нашу структурну лоґіку, наш власний код. Можна сказати, це навіть код нашого панування над "архаїчними" суспільствами. Отож, Леві-Стросс люб'язно підносить їм його у формі структур мислення, що притаманні всьому людському роду. Таким чином їх легше підготувати для того, щоб вони прийняли охрищення від Заходу.
====
*
Чому World Trade Center(*) у Нью-Йорці складається із двох веж? Усі хмарочоси на Мангаттені завжди задовольнялися тим, що протистояли один одному у вертикальній конкуренції, і результатом цього стала архітектурна панорама за подобою капіталістичної системи, — пірамідальні джунґлі, де всі хмарочоси ведуть між собою поєдинок. Ця система дуже добре проглядалася у знаменитому образі Нью-Йорка, який відкривався з моря. За кілька років цей образ геть цілком змінився. Емблема капіталістичної системи перемістилася з піраміди до перфорованої карти. Хмарочоси перестали бути обелісками, тепер вони туляться один до другого без жодного виклику, немов колони статистичної діяґрами. Ця нова архітектура втілює не конкурентну, а численну систему, де конкуренція поступилася місцем кореляції. (Нью-Йорк — єдине у світі місто, яке упродовж своєї історії з надзвичайною точністю і в повному масштабі втілило сучасну форму системи капіталу — й зі зміною цієї форми, відразу ж міняється і воно, — цього не робило жодне европейське місто). Його архітектурна ґрафіка — це ґрафіка монополії: дві вежі ВТЦ, бездоганні паралелепіпеди заввишки 400 метрів на квадратній основі, становлять собою бездоганно врівноважені і сліпі судини, що сполучаються між собою, — сам факт існування цих ідентичних об'єктів означає кінець усякої конкуренції, кінець будь-якої ориґінальної референції. Парадокс, але якби вежа була одна, то вона не втілювала б монополію, оскільки ми вже переконалися, що вона стабілізується в дуальній системі. Задля чистоти знак повинен продублювати сам себе — самодублювання знака якраз і кладе кінець тому, що він означав. Тут присутній увесь Енді Воргол: його численні копії обличчя Мерилін становлять одночасно і смерть ориґіналу, і кінець репрезентації. Дві вежі ВТЦ є зримим знаком того, що система замкнулася у запамороченні самодублювання, тоді як інші хмарочоси становлять кожен зосібна ориґінальний момент системи, що постійно долає сама себе крізь етапи кризи і дефіциту.
====
*Всесвітній торговий центр (анґл.) — прим. пер.
====
В цій редуплікації таїться особливий чар. Які б високі — вищі від усіх інших будівель, — не були ці вежі, все ж вони означають кінець вертикальности. Ці вежі нехтують іншими хмарочосами, вони належать до іншої породи, вони більш не порівнюють себе з ними й не кидають їм виклик, — вони просто милуються одна одною, вивищуючись у чарівливості взаємодібностей. Одна в одній вони відбивають ідею моделі, якою вони і є одна для одної, і їхня однакова висота вже не становить собою смисл перевищення — вона всього-навсього означає, що стратеґія моделей і підмін відтепер історично взяла гору в серці самої системи, — а Нью-Йорк і справді є її серцем, — над традиційною системою конкуренції. Хмарочоси Рокфеллер-центру ще відбивалися один в одному своїми фасадами зі шкла і бетону, існуючи в системі нескінченної дзеркальности міста. Що ж до цих веж, то вони сліпі й уже не мають фасадів. Тут усунуто будь-яку референтність житла, фасаду як обличчя, інтер'єру і екстер'єру, що відчувалося вже в будівлі Чейз Мангаттен Банку або ж у найсміливіших дзеркальних будівлях 60-х років. Разом із риторикою вертикальности щезає і риторика дзеркала. Залишається лише серія, що замкнулася на числі 2, — так, наче архітектура, як і вся система, витікає тепер з незмінного ґенетичного коду, з остаточної моделі.
ГІПЕРРЕАЛІЗМ СИМУЛЯЦІЇ
Все це визначає бінарний простір, маґнетичне поле коду, з його поляризаціями, дифракціями, ґравітаціями моделей і постійним, неодмінним потоком найменших розділювальних часток (елементів запитання/відповідь, що становлять собою кібернетичний атом значення). Слід усвідомити різницю між цим полем контролю і традиційним репресивним простором — поліційним простором, який ще відповідав значеннєвому насильству. Це був простір вироблення реакцій, що грунтувався на опрацьованому академіком Павловим апараті проґрамованих, повторюваних аґресій; в багатократно помноженому масштабі він зустрічався у рекламному "втовкмачуванні" і політичній пропаґанді 30-х років. Таке ремісничо-індустріяльне насильство ставило за мету вироблення поведінки, що грунтувалася б на страхові й тваринній покорі. Тепер усе це не має сенсу. Тоталітарна, концентраційна бюрократія — це схема, що стосується доби ринкового закону вартости. І справді, система еквівалентностей передбачає форму загального еквіваленту, а отже, й централізацію ґлобального процесу. Це архаїчна раціональність по відношенню до симулятивної раціональности: в останньому випадку реґулятивну роль відіграє не єдиний загальний еквівалент, а дифракція моделей, — себто не форма загального еквіваленту, а форма розрізняльної опозиції. Відбувається перехід від впорскування до розпилення за допомогою коду, від ультиматуму до заохочення, від вимоги бути пасивним — до моделей, що з самого початку будуються на "активній відповіді" суб'єкта, на його залученості, на його "ігровій" причетності тощо, це перехід до тотальної моделі навколишнього середовища, котра складається із безперервних спонтанних відповідей, радісних зворотніх зв'язків і багатовекторних контактів. Згідно з Ніколою Шеффером, це "конкретизація загального середовища". Це велике свято Причетности: її утворюють міріяди стимулів, мініятюрних тестів, до нескінченности розгалужених запитань/відповідей, що маґнетизуються кількома великими моделями у світляному полі коду.
Ось вона гряде, ця велика Культура тактильної комунікації, — під знаком техно-люміно-кінетичного простору і тотального спаціодинамічного театру!
До цього всесвіту операційної симуляції, мультисимуляції та мультивідповіди прищеплюється все уявне контакту, сенсорного міметизму, тактильного містицизму — і, по суті, вся еколоґія. Задля натуралізації безнастанного тестування на успішну адаптацію відбувається її уподібнення тваринному міметизму: "Адаптація тварин до барв і форм навколишнього середовища становить собою феномен, котрий може бути придатний і для людей" (Нікола Шеффер) — і навіть уподібнення індіянцям, із їхнім "вродженим чуттям еколоґії"! Тропізми, міметизми, емпатії: в цю прогалину провалюється вся еколоґічна еванґелія відкритих систем з неґативним чи позитивним зворотнім зв'язком, з усією ідеолоґією реґулювання через інформацію, що, згідно з більш гнучкою раціональністю, становить собою всього-навсього аватар, себто нове втілення павловського вчення про рефлекси. Так само в психіятрії від електрошоку перейшли до тілесного вираження, котре начебто має сприяти формуванню душевного здоров'я. Повсюдно силові й форсовані механізми поступаються механізмам упливу через середовище, котрі передбачають операціювання таких понять як потреба, сприймання, бажання тощо. Повсюдно панує еколоґія, містика "ніші" та контексту, симуляція середовища — аж до "Центрів естетичної й культурної реанімації", що передбачаються УІІ Планом (а чом би й ні?), та Центру сексуального дозвілля, спорудженого у формі жіночої цицьки, який буде приносити "високу ейфорію завдяки пульсації навколишнього середовища... В ці стимульні центри матимуть доступ трудящі усіх класів". Спаціодинамічний гіпноз, на зразок "тотального театру", побудованого у вигляді "кругобіжної гіперболічної споруди, котра обертається навколо циліндричного стержня": тут уже немає сцени, немає відокремлености, немає "погляду" — це кінець видовища і кінець видовищности, й усе це заради тотального, тактильного, естезичного (а не естетичного) середовища, в якому немає розмежування поміж об'єктом і суб'єктом, — і тому подібне. Залишається тільки з чорним гумором згадувати про тотальний театр Арто, його театр Жорстокости, — адже ця спаціодинамічна симуляція становить усього лиш невдалу карикатуру на нього. Тут жорстокість підмінюється мінімальними й максимальними "порогами стимулів", винайденням "перцептивних кодів, обрахованих відносно порога насичености".