— Як же я вам за все це віддячу?
— Мені здається, я знаю, хто ти,— сказав господар. — Якщо ти справді той, кого я маю на увазі, то ти, друже, прийшов туди, куди треба. Чи то не твоє фото надрукували сьогодні ранкові газети? Чи не ти став нещасною жертвою отого жахливого нового методу? Коли так, то тебе послала сюди сама доля. Спершу людину піддали тортурам у в'язниці, а тоді викинули на вулицю, щоб її змордувала поліція! В мене серце за тебе розривається, бідолашний хлопчику.
Я не спромігся видушити з себе й слова, братики, хоч сидів з роззявленою пастью, ладний відповісти на будь-яке запитання.
— Ти не перший, хто шукає тут розради,— провадив господар. — Поліція вподобала нашу околицю й часто привозить сюди своїх жертв. Але це — справжній знак долі, що ти, жертва не лише поліції, також опинився тут. Може, тобі доводилося чути про мене?
Треба було дуже пильнувати, братики.
— Я чув про "Механічний апельсин",— відповів я. — Читати не читав, але чув.
— Он які — кинув він, і ліцо ного засяяло, наче вранішнє сонечко над обрієм. — А тепер розкажи про себе.
— Розказувати особливо нема й чого, сер,— скромно промовив я. — То була дурна хдоп'яча витівка. Мої так звані друзі умовили мене, навіть примусили, залізти до будинку однієї старої ципи, тобто жінки. Я не заподіяв їй ніякої шкоди. Та коли вона кинулася мене проганяти, хоч я й сам збирався сумирно покинути будинок, у неї, на лихо, стався серцевий напад, і згодом вона померла. Мене звинуватили в тому, що я призвів її до смерті, і посадили за грати, сер.
— Так, так, розказуй далі.
— Потім міністр нутрощних... цебто внутрішніх справ обрав мене, щоб випробувати на мені отой "метод Людовіка".
— Розкажи про це докладніше,— попрохав чєловєк. Він нетерпляче подався вперед і, потрапивши ліктями просто у відсунуту мною тарілку, вимазав светра суничним варенням.
Я розповів йому про все. Згадав кожну дрібницю, братики. Він уважно слухав, глаза його палали, пасть розтулилася, а на забутих тарілках тим часом холонув-і застигав жир. Коли я закінчив, чєловєк підвівся і, киваючи головою та гмукаючи — гм, гм, гм! — став збирати зі столу тарілки та інші вєщі, щоб віднести їх до раковини й помити.
— Я залюбки зроблю це сам, сер,— запропонував я.
— Відпочивай, відпочивай, бідолашний хлопче,— заперечив господар і відкрутив на всю потужність кран. — Ти порушив закон, я згоден, але покарання перейшло всі межі. Вони перетворили тебе з людини на якусь зовсім іншу істоту. На істоту, позбавлену сили й волі робити вибір. Приречену лише догоджати суспільству, наче та машина, заведена на добро. Я чудово все це розумію. Здогадуюсь навіть про побічні наслідки. Музика, статеві зносини, література, мистецтво — тепер усе це має викликати в тебе не втііху, а біль.
— Саме так, сер,— підтвердив я, потягуючи труїлку з фільтром, якою мене пригостив той добрий чєловєк.
— Вони в усьому перегинають палицю,— проказав він, неуважно витираючи тарілку. — Але тут хибна сама ідея. Людина, позбавлена можливості вибирати, перестає бути людиною.
— Так само казав і кап, сер,— зауважив я. — Тобто в'язничний капелан.
— Невже? Справді? А втім, ну звичайно ж. Як справжній християнин він повинен був так казати. Ну гаразд,— мовив він, витираючи ту саму тарілку, що й Кілька хвилин тому. — Завтра зустрінешся з деякими людьми. Гадаю, ти станеш Їм у пригоді, хлопчику. Допоможеш скинути цей владолюбний уряд. Бо лише уряд, який вихваляється репресіями, може назвати своїм здобутком те, що обернув нормального юнака на механічну іграшку. — Він і далі витирав ту саму тарілку.
— Сер,— сказав я,— ви витираєте ту саму тарілку. А щодо вихваляння, сер, то я цілком із вами згоден. Цей уряд, схоже, надзвичайно хвалькуватий.
— О! — здивувався чєловєк, так наче побачив ту тарілку вперше, й нарешті поклав її. — В хатній роботі я ще не набив руку,— пояснив він. — Колись її виконувала моя дружина, а я писав.
— Ваша дружина, сер? — перепитав я. — Вона що, пішла, покинула вас? — Я справді хотів дізнатися про його дружиину, яку добре пам'ятав.
— Так, вона покинула мене,— голосно й сумно промовив він. — Померла. Отакі справи. ЇЇ по-звірячому зґвалтували й побили. Потрясіння виявилось надто глибоким. Усе сталося в цьому будинку (кухонний рушник у його руці затремтів), у сусідній кімнаті. Я тому й присилував себе залишитися жити тут — їй, мабуть, приємно було б, що мене оточують спогади про неї. Так, так. Бідолашна дівчинка...
Я чьотко побачив, братики, все, що сталося тут тієї далекої ночі, побачив у тому гармидері себе Й відчув нудоту і біль у голівері. Кров відринула від мого ліца, воно стало біле як крейда, і той чєловєк, напевно, це також побачив.
-А тепер іди до ліжка,-лагідно промовив він.-Я вже постелив тобі
у вільній кімнаті. Бідолашний хлопчина, довелося тобі спити гіркої... Жертва нашого часу, так само як і вона. Моя бідолашна дівчинка...
Я чудово виспався, братики, навіть нічого не снилось. А коли прокинувся, надворі стояв ясний морозяний ранок, і знизу, де готували сніданок, долинала приємна вонь. Якусь хвилю я, як завжди, пригадував, де я, а коли збагнув, то відчув себе в теплі й у затишку. Отож я лежав собі в ліжку й чекав, коли мене покличуть снідати. Аж тут мені спало на думку дізнатися, як же звуть мого доброго, турботливого, як рідна мати, господаря. Тож я почалапав босіком по .кімнаті, розшукуючи книжку "Механічний апельсин", на обкладинці якої мала б стояти фамілія автора. В кімнаті, де я спав, окрім ліжка, стільця й світильника, не було нічого, тому я зайшов до сусідньої кімнати, спальні-шмальні того чєловєка, побачив там його жєну — большой фотопортрет на стіні — і, пригадавши все, відчув млість. На стіні висіло також кілька полиць із книжками. Як я й думав, там виявився і примірник "Механічного апельсина". На його обкладинці, або на "хребті", стояла фамілія автора-Ф. Александер. "Господи!— майнуло в мене. — То він — теж Алекс!" Я гортав книжку, стоячи в авторовій піжамі, босоніж, але не відчуваючи холоду — в котеджі було тепло,— і не міг ухавать, про що ж там ідеться. Якийсь безумний стиль, суцільні "ахи" та "охи" і таке інше ге. З усього того випливало, що люди нині перетворюються на машини, хоч насправді вони,— ви, я, він і той, хто цілує мене в гузно,— плоди природні, як фрукти на дереві. На думку Ф. Александера, всі ми зростаємо на так званому світовому древі у світовому саду, за яким доглядає господь Бог,— зростаємо тому, що Бог прагне через нас погамувати свою спрагу на любов. Ну, і таке інше. Усе те суєсловіє мені зовсім не сподобалось, і я подумав: "Який же цей Ф. Александер безумний! Мабуть, після смерті дружини він став іще безумнеє". Тутвін покликав мене — голосом нормального чєловєка, сповненого радості, любові й такого іншого ге, і ваш скромний оповідач почалапав униз.
— Довго ж ти спаві — кинув господар, видобуваючи ложкою з окропу варені яйця і дістаючи з духовки підсмажені грінки. — Вже майже десята. Я кілька годин на ногах, працював.
— Писали ще одну книжку, сер? — поцікавився я.
— Ні, ні, у мене був інший клопіт,— відповів він. Ми сіли й дружно взялися розбивати яйця — цюк-цюк! — гризти підсмажені грінки — хрум-хрум! — і запивати їх чаєм з молоком із великих кухлів.
— Ні, я дзвонив різним людям,— додав господар.
— А я гадав, що у вас телефону немає,— зауважив я, вишкрібаючи ложечкою яйце і втративши пильність.
— Чому? — насторожено й бистро, як звір, скинувся він і затис у лапє ложечку. — Чому ти гадав, що в мене немає телефону?
— Та просто так,— відмахнувся я.
Мене здивувало, братики, що він так добре пам'ятає початок тієї далекої ночі, коли я підійшов до дверей, розповів його ципє баєчку й попросився подзвонити до лікаря, а вона відповіла, дурепа, що в них нема телефону. Господар пильно посмотрєл на мене, але за хвилю знову став добрим, веселим і знов заходився вишкрібати ложечкою яйце. А проковтнувши, промовив:
— Так от, я подзвонив різним людям, яких міг би зацікавити твій випадок. Розумієш, ти можеш стати могутньою зброєю в боротьбі проти переобрання на наступних виборах нинішнього порочного й аморального уряду. Тепер уряд вихваляється своїми досягненнями в боротьбі із злочинністю за останні місяці. — Він знову втупився в мене поверх паруючоого яйця, і я запитав себе, чи не зрозумів він часом, яку роль я відіграв у його жізні. Проте чєловєк тільки додав: — Завдяки тому, що вербує, юних бешкетників служити в поліції. І запроваджує методи виснаження свідомості та придушення волі. — В його глазах стояв безумний блиск. — Досі ми таке бачили в інших країнах. Це тільки перший крок. Не встигнемо й озирнутись, як народиться тоталітарний апарат.
"Приїхали!" — подумав я, ковтаючи яйце й хрумкаючи грінку.
— А яким чином причетний до всього цього я, сер?
— Ти,— відповів він з таким самим безумним поглядом,— живий свідок цих сатанинських проектів. Люди, прості люди повинні все знати й розуміти. — Він підхопився з-за столу й почав мірятии кроками кухню — від раковини до комірчини, вигукуючи: — Чи захочуть вони, щоб їхні сини стали такими самими нещасними жертвами, як ти? Хіба уряд тепер не вирішує свавільно, щ6 — злочин, а щ6 — ні? Хіба він не відбирає життя, душу й волю в кожного, хто йому небажаний? — Він трохи заспокоївся, але до столу вже не сідав. — Я написав статтю. Сьогодні вранці, поки ти спав. Через день-два її надрукують разом з твоєю сумною фотографією, бідолашний хлопчику. Ти повинен підписати письмові свідчення того, щ6 вони з тобою вчинили.
— А що ви з усього цього матимете, сер? — поцікавився я. — Тобто, крім башлєй, які отримаєте за статтю. Я хочу запитати, якщо дозволите, чому ви так палко й гнівно виступаєте проти уряду?
Він учепився за край столу й, скреготнувши гнилими, прокуреними зубами, відповів:
— Хтось із нас повинен боротися. Великі традиції свободи треба захищати. Я не фанатик. Але, коли бачу підлоту, намагаюсь її знищити. Назви партій — пустий звук. Традиції свободи — все. А ппрості люди можуть їх забути. Атож. Вони ладні продати свободу заради спокійного життя. Ось чому їх треба підбурювати. Підбурювати!.. — Тут, братики, він схопив виделку 1 кілька разів штрикнув нею в с-гіну, так що вона аж погнулась.