Перші колісниці з'явилися тут приблизно у 2100 р. до н.е. Станом на ХІХ ст. колісниці використовувалися на всьому Близькому Сході. Станом на XVII ст. вони були відомі в мікенському світі в Греції, а на момент початку XII ст., якщо не раніше, їх почали вживати в шанському Китаї. Разом з колісницею поширилися одомашнені коні, на яких їздили верхи і яких запрягали в колісниці. Кінь і колісниця, які самі по собі є втіленням руху, символізують нову систему сполучення, що охопила усю Євразію.
Месопотамія, 2900-1600 рр. до н.е.
У 3-му та на початку 2-го тисячоліття громади Месопотамії і дедалі більшої території навколишніх земель охопила енергійна круговерть стрімких соціальних і економічних змін. Хоча деталі нас не цікавлять, і ми в жодному разі не маємо потрапляти у відому пастку припущення, що події на Близькому Сході визначали зміни десь в інших місцях, той простий факт, що цей порівняно невеликий регіон став несамовитим споживачем дуже широкого спектру товарів, що походили з-поза його меж, не міг не мати надзвичайного впливу на сусідні громади. Якщо коротко, попит на предмети розкоші з боку еліт, що змінювали одна одну, створив величезний ринок, який можна було задовольнити лише за допомогою постійно зростаючих торговельних мереж, що просувалися вглиб навколишніх регіонів. Отже, до центру спрямовувалася величезна кількість золота, срібла, міді, олова, лазуриту, бірюзи, сердоліку, тканин, рідкісних порід дерева, пахощів і всього іншого, що було потрібно царям і придворним для задоволення їхніх бажань і підтримання нестійкої ієрархічної структури. Обсяг сировини, що постачалася, був колосальним. В одному тексті з Ура, датованому приблизно 1800 р. до н.е., йдеться про одну партію міді вагою 20 тонн.
Ці приблизно тисяча років, що ми розглядаємо в цьому розділі, відзначалися неухильним зростанням складності держави й постійним коливанням між централізацією і розосередженням влади. Протягом ранньодинастичного періоду, з 2900 до 2350 р. до н.е., низка розрізнених державних утворень існувала до певної міри гармонійно. Потім настав період політичної централізації, спочатку навколо правителів Аккада, а потім Ура, але з падінням Ура у 2004 р. до н.е. влада знову була розпорошена між незліченними містами-державами й союзами до 1800 р. до н.е., коли могутні полководці, що змінювали один одного, почали створювати великі територіальні держави. Відносна стабільність тривала майже два століття, але у 1590 р. до н.е. вся ця система зазнала краху, і настала епоха, яку називають темною добою. Упродовж цього часу різноманітні державні утворення Близького Сходу, централізовані чи розосереджені, все більше впливали на території, що їх оточували.
Після закінчення періоду панування Уруку приблизно у 3100 р. до н.е. у Вавилонії виникла низка з приблизно 35 рівномірно розташованих на теренах регіону міст-держав. Кожне місто було оточене підвладною йому територією площею десь 30 км у поперечнику, в межах якої лежали зрошувані землі й де були розкидані сільські господарства городян. Між цими аграрними зонами простягався безлюдний степ, ідеальний для випасу отар і стад. Разом зі зростанням населення і необхідністю обробляти все більше землі, прикордонні конфлікти ставали неминучими, що інколи призводило до війн. Саме необхідність обирати полководців для вирішення цих питань врешті-решт призвела до встановлення династичного правління, коли влада царя тепер передавалася синам або братам. Разом з палацом, міський храм залишався величною спорудою, і продовжував виконувати головні функції по збиранню сільськогосподарських надлишків у вигляді податків і храмової десятини та їхнього перерозподілу серед ширшого кола населення. З часом деякі міста ставали потужними, їхні царі здобували владу над сусідніми містами силою зброї або за допомогою переговорів і угод.
Вавилонські міста-держави з південного заходу були обмежені пустелею, але в інших місцях їх оточували густонаселені й родючі землі. На півдні лежала Перська затока й держава Дільмун, найімовірніше, з центром у Бахрейні, яка контролювала багаті мідні копальні Оману. Морська торгівля на західному узбережжі Перської затоки була жвавою, про що свідчить кількість месопотамської кераміки, знайденої вздовж прибережної зони, а через Дільмун постійно надходили інші бажані товари, такі, як цінна деревина, пахощі, перли, золото і, можливо, раби. З Перської затоки кораблі могли пливти вздовж мекранського узбережжя Аравійського моря до долини Інду, звідки надходили тканини й дорогоцінне каміння. На цьому узбережжі діяли кілька портових поселень, що належали цивілізації долини Інду, а товари з цієї долини знаходять у багатьох місцях вздовж південного й західного берегів Перської затоки. Іншою далекою державою, з якою торгували месопотамці, був Маган (нині Оман та Об'єднані Арабські Емірати), що знаходився в місті звуження моря між Перською та Оманською затоками. Маган не лише контролював морські шляхи між сходом і заходом, але й був зручно розташований для торгівлі в південно-західному напрямку вздовж Аравійського півострова.
Зі свого східного боку Вавилонія була відокремлена горами Загрос від Іранського плато й земель за ним, але на нижніх схилах цих гір лежало могутнє місто Сузи, яке згодом стало центром держави Елам. Низинні Сузи та розташоване на узгір'ї місто Мальян контролювали сухопутні шляхи на схід, звідки надходили бажані лазурит і бірюза, а також олово, що набувало дедалі більшого значення. Самі Сузи знаходилися недалеко від родовищ бітуму, клейкої речовини, яку широко використовували в стародавньому світі. Нарешті, на півночі, долинами Тигру та Євфрату можна було дістатися до східної Анатолії та Середземномор'я – регіонів, що могли постачати цілу низку товарів, переважно мідь, срібло та обсидіан.
Здійснювати контроль над морською торгівлею містам-державам Вавилонії було не важко, але східні та північні шляхи вимагали встановлення та дбайливого підтримання дипломатичних відносин. Необхідно було створювати й зміцнювати союзи, а коли це виявлялося неможливим, наступним кроком, природно, було військове втручання.
Зростаюче багатство, яке накопичувалося в ранньодинастичний період, яскраво демонструють розкішні царські гробниці Ура, датовані приблизно 2500 р. до н.е., у яких разом з померлими було поховано величезну кількість золота, срібла, мушель, лазуриту та інших цінних матеріалів. Соціальні вимоги, які передбачали, що такі скарби мають бути покладені в землю, вилучивши їх у такий спосіб з обігу, створили попит такого масштабу, який можна було задовольнити лише постійним напливом нового матеріалу.
Останні століття 3-го тисячоліття стали часом піднесення і занепаду двох централізованих держав: першої на чолі з містом Аккад між 2334 і 2218 рр. до н.е., другої – з містом Ур між 2112 і 2004 рр. до н.е. Обидві держави по черзі повністю контролювали міста південної Месопотамії, і обидві поширили свій вплив на значну частину Близького Сходу. Аккадські царі, схоже, зміцнили свій контроль над містами-державами Перської затоки, здійснивши низку військових походів, але ці експедиції, здається, мали на меті радше забезпечити постійне постачання матеріалів за допомогою монопольних угод, аніж створити заморські колонії. На сході, однак, Сузи потрапили під аккадський контроль більш явно, хоча й зберегли певний ступінь самоврядування. На півночі, у Сирії, була застосована більш прямолінійна політика. У деяких великих містах, зокрема, в Телль-Браку, були засновані військові гарнізони, тоді як інші, схоже, просто погодилися полегшити умови торгівлі з Аккадом. Межу поширення аккадської гегемонії можна визначити за таким показником, як використання її писемності. Той факт, що цар додав до свого титулу слова "чотирьох сторін [світу]", є недвозначним проявом відчуття власної величі.
В кінцевому рахунку внутрішні розбіжності між містами Вавилонії та удари ззовні зруйнували Аккадську державу. Наразі відомо, що серед зовнішніх ворогів були місто-держава Мархаші на Іранському нагір'ї, племена гутіїв з гір Загрос та напівкочові амореї з північної Сирії. Згуртованість цих племен, можливо, була посилена тим, що кожному з них доводилося протистояти просуванню аккадців. Зрештою, Аккадська держава досягла межі своїх можливостей і швидко розпалася на кілька самодостатніх міст-держав.
4.2 Царські поховання Ура в Месопотамії, датовані ХХІ ст. до н.е., містили екзотичні товари з далеких країн. Показана тут ліра цариці прикрашена золотою головою бика й лазуритом, привезеним з Афганістану.
Приблизно у 2100 р. до н.е. значно посилився вплив правителів Ура, і за короткий час, десь за століття, вони відновили панування на частині територій своїх попередників. Цей період, відомий як Третя династія Ура або Ур III, є одним з найкраще описаних у стародавній історії, і дослідження наявних десятків тисяч документів того часу потребує від історика неабияких зусиль. Царі Ура зосередили свою увагу на встановленні жорсткого контролю над східним регіоном між річкою Тигр і горами Загрос. Тут вони призначили чиновників, що відповідали за збирання данини у формі десятини з великої рогатої худоби, овець і кіз регіону, яких переганяли до Вавилонії. На півночі та заході торговельні мережі підтримувалися завдяки низці дипломатичних угод з головними містами, і, здається, така ж політика діяла й в Перській затоці. Одним із товарів, що вперше з'явився у Вавилонії у великій кількості за часів Ура ІІІ, були коні, яких використовували переважно для верхової їзди, а також схрещували з іншими коневими для створення таких тварин, як мул, гібрид осла й коня, більш пристосований для тягання возів або перевезення вантажів. Коні спочатку мали надходити зі степу або через східний Кавказ і східну Анатолію, або, що більш імовірно на цьому етапі, через західний Іран. Інші природні матеріали, як і раніше, державна скарбниця отримувала традиційними шляхами, але в дедалі більших обсягах. Системи постачання тепер працювали на повну потужність.
Кінець настав швидко. Війни з еламітами на схід від Тигру та напівкочовими амореями, посилені внутрішніми заворушеннями, значно послабили державу, і у 2004 р.