Будинок з правого боку скоріше був сарай, ніж будинок, не можна уявити нічого більш убогого; стіни були глиняні, а дах солом'яний, — тут було більше соломи, ніж стіни. Висока кропива, що росла коло стіни, доходила до даху. Ця халупина мала тільки одні двері, що більше скидалися на кошачу пролазку, і тільки одне вікно, що було власне кватиркою. Все було замкнено. Свинюшник із свинями поруч показував, що і в халупині жили.
Будинок з лівого боку був великий, високий, увесь з каменя, з лупаковим дахом. Так само замкнений. Це багач проти бідного. Хлопчик не вагався. Він пішов до великого будинку. Двійчаті двері — масивна дубова шашечниця на великих цвяхах, — це з тих дверей, що їх замикають з середини цілою серією засовів і колодок; висів залізний молоток.
Він підняв молоток з деякою натугою, бо його задубілі руки були скоріше оцупком, ніж руками. Він ударив молотком.
Не відповідали.
Він постукав ще раз, ударивши двічі.
В будинку не помітно було ніякого руху.
Він постукав утретє. Нічогісінько.
Він зрозумів, що там спали, або просто не хотіли виходити.
Тоді він повернувся до вбогого будинку. Він взяв з землі в снігу камінь кругляк і постукав у низенькі двері.
Не відповідали.
Він піднявся навшпиньки й почав стукати своїм кругляком у кватирку, досить тихо, щоб не розбити шкла, й досить сильно, щоб його почули.
Ніякого голоса не чути було, ніхто не поворухнувся, ніякої свічки не засвітили.
Він вирішив, що й тут не хотять прокинутися.
І в кам'яному палаці, і в солом'яній хатині однаково глухі до нещасних.
Хлопчик вирішив постукатися далі й пройшов у вузький проулок серед будинків, що простягнувся перед ним; він був такий темний, що його скоріше можна було назвати вузькою протокою, між двох скель, ніж входом у місто.
IV
ІНША ФОРМА ПУСТЕЛІ
Він вступав у Веймут.
Тоді Веймут не був теперішнім почесним і гордим Веймутом. У старому Веймуті не було, як у сучасному Веймуті, бездоганної прямолінійної набережної із статуєю й готелем на пошану Ґеорґа III. Це залежало від того, що Ґеорґ III тоді ще не народився. З тієї самої причини на зеленому схилі бугра в східній частині міста не було ще намальованого на землі, за допомогою підрізаного дерну та шліфованої крейди, того білого коня, з десятину завдовжки, White Horse, що носив на своїй спині короля й повернувся, все на пошану Ґеорґа III, хвостом до міста. А втім усі ці пошани заслуговано; Ґеорґ III, що на старість рішився розуму, .якого в нього не було і з молоду, не відповідає за все лихо свого царювання. Він був невинний. Чому ж не поставити йому статуй?
Сто вісімдесят років тому Веймут був майже такий симетричний, як гра з перемішаних бурульок. Леґендовий Астарот, прогулюючися іноді по землі, носив за своєю спиною мішок, у якому "була всяка всячина, навіть путящі жінки, що сиділи в своїх будинках. Безладна куча хатинок, що випали з цього диявольського мішка, дали б уявлення про безглуздий Веймут. Більше — в хатинах справді жили путящі жінки. Мішанина дерев'яних барлог й безформених будівель, що покосилися на бік і підпертих стовпами або спертих одна на одну, щоб не впали від морського вітру, з вузькими, кривими й покрученими проміжками між ними, провулками й перехрестями, що їх часто затоплюють морські припливи підчас рівнодення, ціла куча старих будинків, згрупованих навколо старенької церкви, — такий був Веймут. Веймут був щось подібне до старовинного норманського сільця, що його викинуто на мілину на англійський берег.
Подорожній, коли він увіходив у таверну, що тепер її заступив отель, замість, щоб розплачуватися по-царському за жарену камбалу та пляшку вина в двадцять п'ять франків, смиренно з'їдав за два су юшки з рибою, а в тім дуже смашної. Звичайно, це мізерно.
Покинута дитина, несши знайдену дитину, пройшла одну вулицю, потім другу, потім третю. Вона підводила очі, шукаючи на домах і на дахах освітленого вікна, але скрізь все було замкнене й погашене. Іноді вона стукала в двері. Ніхто не відповідав. Ніщо не робить серця таким кам'яним, як лежання в теплі під двома ковдрами. Цей шум і це стукання скінчилося тим, що немовля прокинулося. Він дізнався про це тому, що почув, як воно ссе його щоку. Воно не кричало, гадаючи, що воно в матері.
Він рискував, може, ще довго кружляти й блукати на перехрестях провулків Скрембріджа, де тоді було більше пустопорожнього поля, ніж будинків, і більше тернових огорож, ніж хатин, та він вчасно набрів на вузький прохід, що існує ще й тепер біля Троїцьких Шкіл. Цей прохід вивів його на морський берег, де потім збудовано було набережну з парапетом; з правого боку він розпізнав міст.
Хлопчик пішов до мосту, що за тих часів був тільки критим дерев'яним містком для піших. Він перейшов через цей місток.
Над містком був дах, тому на помості не було снігу. І він із своїми босими ногами почував себе добре, йдучи по сухих дошках.
Перейшовши через міст, він опинився в Мелькомб-Реджісі.
Там було менше дерев'яних будинків, ніж кам'яних. Це вже не було містечко, — це було місто. Міст виходив на досить гарну вулицю, — це була вулиця Святого Хоми. Він пішов туди. На цій вулиці було багато високих причепурених будинків, там і тут було видно вікна крамниць. І він почав стукати у двері. У нього вже не залишилося сили кликати й кричати.
У Мелькомб-Реджісі, як і у Веймуті, ніхто не ворохнувся. Всі колодки було замкнено на два повороти. Вікна було закрито віконницями, як очі повіками. Вжито було всякої обережности, щоб не розбудили — прикра тривога.
Хлопчик ввійшов в Конікер Лен і побачив наприкінці цього провулка Бек-Вотер, який він признав за океан; він вже не знав, з якого боку море; він повернув назад, звернув ліворуч вулицею Меден і дійшов назад аж до Сент-Альбанс-Ров.
Тут, навгадь і без розбору і в перші, які трапилися будинки, хлопчик почав шалено стукати. Ці удари, що на них виснажувалася остання енергія, були безладні й відривчасті з перервами і майже сердитим повторюванням. Це стукала в двері лихоманка, що била його.
Голос відповів.
Голос годинника.
Позад нього на старій дзвіниці святого Николая пробило три ¡години ранку.
Потім все потонуло в мовчанні.
Може здаватися дивним, що ні один мешканець не відкрив навіть кватирки. Однак, у певній мірі це мовчання знаходить собі пояснення. Треба сказати, що незадовго до січня 1690 року припинилася досить сильна моровиця, що почалася в Лондоні, і страх дати притулок хворому бродязі повсюдно призвів до певного зменшення гостинности. Боялись відчиняти навіть вікна, щоб не вдихнути міязмів.
Дитина почувала цей холод людей, страшніший за холод ночі. Це холод, що живе. У дитини сумовито стискалося серце так, як цього не було і в пустелі. Тепер вона вступила у людське життя й залишалася самотньою. Туга переповнилася. Те, що пустеля ¡невблаганна, — це можна зрозуміти, а холодна жорстокість міста — це вже занадто.
Годинник, якого удари вона лічила, навів на неї ще більший сум. В певних випадках немає нічого такого холодного, як годинник, що дзвонить. Це є урочиста заява про повну індиферентність. Це вічність, що говорить: "мені нема жодного діла".
Дитина спинилася. І невідомо, в цю сумну хвилину, може, вона питала себе, чи не буде простіше лягти тут і вмерти. В цей час дівчинка схилила свою голову на її плече й заснула. Це нез'ясовне довір'я до неї примусило її йти далі.
Вона, що не бачила ніде навколо себе підтримки, почувала, що вона сама була підпорою. Глибоке почуття обов'язку.
Дитина була ще надто мала, щоб освідомити своє становище й свій обов'язок. Можливо, що вона й не розуміла цього. Вона робила інстинктивно. Вона робила те, що робила.
Вона йшла в напрямку до Джонстонської вулиці.
Але вона вже не йшла, — вона пленталася.
Вона залишила з лівого боку вулицю Святої Марії, пройшла зиґзаґом через декілька провулків і, вийшовши з вузького покрученого проходу між двома халупинами, опинилася на досить великій одкритій площі. Це був простір, незабудований, мабуть те місце, де тепер Честерфільдська площа. Будинки тут кінчалися. З правого боку вона бачила море, і майже нічого з міських будівель — ліворуч.
Що робити? Знову починалося поле. На сході великі похилі снігові рівнини визначали узгір'я Редіполя. Чи продовжувати цю подорож? Чи йти вперед і знов опинитися в пустелі? Чи піти назад і вступити на вулиці? Що робити між цим подвійним мовчанням — німою рівниною й глухим містом? Яке відмовлення вибрати?
Є якір милосердя, є так само й погляд милосердя. Такий був той погляд, що бідна дитина, втративши надію, кинула навкруги себе.
Враз вона почула загрозу.
V
МІЗАНТРОПІЯ ПУСТУЄ
В цій темряві до неї дійшло якесь дивне й страшне гарчання" Було чого відступити. Вона пішла вперед.
Кого жахає мовчання, тих радує гарчання.
Це люте гарчання підбадьорило її. Загроза була обіцянкою. Там була жива істота, хоч би то був і дикий звір. Дитина пішла в той бік, звідкіля було чути гарчання.
Вона повернула за ріг стіни, й позад неї, у відблиску снігу й моря, подібному до величезного похоронного освітлення, вона побачила щось таке, що наче ховалося там од негоди. Це була не то повозка, не то хатина. Вона мала колеса, — виходить, це була повозка; вона мала дах, — виходить, це була оселя. З даху виходив димар, а з димаря — дим. Дим був червоний, що, здається, показувало на досить сильний огонь усередині. Ззаду виткнуті завіси показували на двері, а чотирикутна відтулина посередині цих дверей давала змогу бачити світло у хатині. Дитина підійшла ближче.
Те, що гарчало, відчуло, що вона підходить. Коли вона наблизилася до хатини, то загроза перейшла в скаженість. Це вже було не глухе гарчання, що вона його чула раніше, а завивання. Вона почула різкий звук наче від дуже натягненого ланцюга, і враз, під дверима, між задніми колесами, з'явилося два ряди гострих білих зубів.
В той самий час, як між колесами з'явилася паща, з кватирки висунулася голова.
— Мовчи! — сказала голова.
Паща замовкла.
Голова сказала далі:
— Є тут хто?
Дитина відповіла:
— Так.
— Хто?
— Я.
— Ти? А хто ти? Звідкіля ти взявся?
— Я втомився, — сказала дитина.
— Котра година?
— Мені холодно.
— Що ти тут робиш?
— Я голодний.
Голова відмовила:
— Не всім же бути такими щасливими, як лорди.