Невже ви не знайдете в собі сили для мене, для Віолінки?
— В цієї дитини кам'яне серце, — шуміли дерева, дивлячись, як наша трійця, сплівши лапки й крила, хитаючись від утоми, несе опецькувату дівчинку крутими стежками туди, де в диких хащах, зарослих кінським щавлем, очеретом, татарським зіллям і сивою м'ятою, котить свої зелені води таємнича річка Кошмарка.
Нарешті поклали Віолінку під деревом. Півень, знесилений украй, сперся головою на стовбур і заплющив очі. А королівна лягла горілиць, зривала травинки, покусувала їх і спльовувала.
Та раптом вона замолотила п'ятами по землі.
— Їсти хочу! — заверещала. — От візьму й помру з голоду…
— Я б тобі власної крові вточив, — шепнув півень.
— Але вона справді голодна, — нявкнув Мишібрат.
— Заспокойся, дитинко, — гладила її скуйовджене волосся Хитруся.
Але Віолінка щосили відштовхнула її й крикнула:
— Замість квоктати наді мною, краще пошукайте чогось для мене, побігайте, понюхайте!.. Ну, чого ждете?
З очей у Хитрусі викотились дві сльозини і впали королівні на ручку. І — о диво! — там, куди капнула сльоза, шкіра біліла, зробилися дві світлі плями.
— Я гарнішаю, дивіться! — вигукнула Віолінка. — Ах, якби могла, я б тебе била й била… А потім скупалася б у твоїх сльозах і звільнилася б нарешті від тих чарів.
— Який жах! — прошепотів Мишібрат, затуляючи лапками вуха. — Я не можу цього чути.
Зненацька з-за дерев виринула химерна постать. То був старий чоловік, високий, сухорлявий, у солом'яному брилі. Довгий тютюнового кольору сюртук і вузькі штани в дрібненьку клітинку робили його схожим на стовбур старого дерева. З усіх кишень у нього стирчали пучки рослин, якесь зілля стриміло з високої зеленої бляшанки, що висіла через плече.
— Здорові були, мандрівці! — кивнув їм рукою дід.
— Доброго здоров'я, шановний пане! —відповіла здивована громадка.
— Не лякайтесь, я — дослідник священної книги природи, відкриваю таємниці вічної зелені. Ходіть, лабораторія моя тут недалечко.
Вони побачили хатину з грубих колод, приліплену до скелі, мов ластів'яче гніздо. З розколини, белькочучи, било джерельце. Тополі шелестіли над дахом сріблястим листям. Удалині плюскотіла й манила в трясовини повита опаром таємнича річка Кошмарка.
Навколо хати на вузьких грядках, підступаючи до самого порога, росли хвощ, шавлія, ромашка. Здавалось, вони позбігалися сюди з усього лісу, щоб чимскоріш виявити свої секрети.
Не встиг ботанік узятись за клямку, як двері самі розчинилися, з хати війнуло густими пахощами лук. Мандрівці вже розрізняли не запахи, а голоси материнки, м'яти. У цей духмяний гомін квіток впліталися тихі зітхання лісових фіалок, медунки і лепехи. Всім здавалося, що вони вступили у світ, знаний з дитинства, але тільки тепер він став зрозумілий і обізвався до них рідними голосами.
— Корисні рослини самі відкривають мені, які ліки з них можна зробити. Гірше з отими, отруйними, — показав старий на величезні сірі аркуші, де мліли прикуті срібними поясочками трави. Вони видавали таємниці своєї отрути з останнім подихом запаморочливих пахощів. — Не наближайтеся до них, вони шкодять людині, але коли їх використовувати розумно, будуть нам слугувати.
В кутку, на великій печі під шкіряним ковпаком стояло безліч реторт і скляних бутлів. У них веселкою мінилися різні рідини. Пучки сушеного зілля висіли під стелею. На полиці лежали цибулинки квітів, схожі на стиснуті кулачки.
— Сідайте, — підсунув старий ослони гостям. Узяв калач, поділив його, а в чарки з джерельною водою долив по кілька крапель із зеленої пляшечки. — Пийте сміло, це вас підкріпить!
Скуштували. Напій був терпкий і відсвіжував, мов березовий сік напровесні.
Побачивши, як пожадливо вони їдять і як цікаво розглядаються по хаті, господар пояснив:
— Багато ночей провів я над дослідами, поки добув усе це, — обвів рукою бутлі та слоїки. — Називають мене Білокнижником, бо людям легше повірити в чари, аніж у розум, що відкриває таємниці природи. Дивіться, я й таке можу!
Він дістав велику скляну банку із жменькою чорного попелу на споді. На ній був напис: "Розарій".
Подув міхом у пригаслий жар, підкинув смолистих трісок. Підніс банку до вогню.
Друзі зачудовано спостерігали, як попіл у посудині закипів, набубнявів, і раптом за склом заквітли троянди, та так буйно, що пуп'янки напирали один на одного, атласні пелюстки розтулялись, і приємний аромат крізь корок просочувався в хату. Але вчений уже забрав посудину з-над вогню, пелюстки згорталися, в'яли, чорніли, врешті на споді лишилась тільки жменька шурхітливого попелу.
— О великий майстре! — вигукнув півень. — Відчаруй королівну!
Учений глянув на них з-під насуплених брів.
— Чому я повинен помагати їй? Поміркуйте як слід, у кожного з вас є свої клопоти, а моє зілля має силу, котра багато що може відмінити!
— Я… — Хитруся подумала про свою сумну долю. Ох, їй уже остогидло вчити чужих дітей, цих нестерпних вередунів. Так хотілося б стати де-небудь господаркою. Крутилася б собі між теплою кухнею, де сяють мідні каструлі, й повного коморою. — Ні, — прогнала солодкі мрії, — нічого я для себе не хочу, краще порятуй з ласки своєї нашу малу!
Усміхнувся мудрий ботанік, розгадавши причину її вагань.
— А ти чого хочеш?
Півень провів крилом по припалому сивиною гребеню.
— Я прошу відчарувати Віолінку, — сказав він, тулячи дівчинку до грудей.
— І я теж, — нявкнув Мишібрат, але коли вчений глянув йому у вічі, кіт низько нахилив голову і похапцем став згортати крихти. Він щосили стискав губи, боячись, що розплачеться і старий вичитає з його очей ганебну історію з продажем тіні.
— Ну, зараз подивимось, що вам готує майбуття, побачимо, яка вам доля судилася…
Учений дістав велику плоску посудину, викувану із срібла, налив у неї джерельної води. Потім завісив вікна. В хаті стало темно, лише кілька променів просмикувалось крізь щілини між брусами, лише бурштинові од живиці сучки світилися, мов золотисті зіниці.
Чотири пахучі свічки, тліючи, снували тонкі димки, що заслоною зависали в повітрі.
— Підійдіть ближче!
Друзі нахилились, учений ліщиновою гілочкою розігнав дим. Тісно притулені дві мордочки, дзьоб і дівчача голівка відбилися в дзеркалі.
Навколо стояла тиша, тільки коли-не-коли зітхне якесь зілля та запищать над будинком ластівки.
Спочатку друзі не бачили нічого, крім сивих димків та сріблястого полиску води, але що пильніше вглядалися, то ширше розсувався простір, і ось посудина стала вікном, крізь яке вони дивились у бездонну блакить. Ліворуч видніла прочинена брама, сплетена з молодих зелених пагонів та листя.
З тієї брами висипали діти.
Бігали рожеві, ще незграбні опецьки, майже на льоту вбиралися в одежинки, котили яскраві обручі й ганяли м'яча. Лошата на неслухняних ніжках, схожі на клубочки їжаки, лисенята, ще не оперені, жовтодзьобі птахи рухались у хмарі бабок та метеликів. Унизу хвилею здіймалися неходжені квітучі трави, зелені, мов у день сотворіння світу. Все те сунуло так густо, що ледве можна було щось розгледіти в цьому весняному поході. Але тривало це одну мить. І ось уже дівчатка ставали дорослими, у хлопців виростали вуса й бороди, всі старілися і, пузаті, згорблені, з видимою полегкістю зникали за другою брамою, сплетеною з сухих маківок та пожовклого листя.
— Бачите мене?! — скрикнув капрал Пипоть.
І всі розгледіли в натовпі міцненького півника, що гасав на дерев'яному конику. Раптом кінь одмінився, став справжнім румаком, а півень — ветераном блабланської війни. їм здалося, що перш ніж зникнути за другою брамою, він побронзовів, мов пам'ятник.
— Тебе жде слава, капрале, — прошепотів учений.
— Хитруся! — писнула Віолінка.
Лисичка з рожевим бантом на хвості бігла, вимахуючи ранцем з книжками. Ніяких звуків не було чути, але по розкритому писочку всі зразу вгадали, що вона весело співає. Раптом ноги її заплутались у довгій спідниці — вона підросла. Ніс у неї витягся й загострився. Витончена, зграбна, плавною ходою вона ввійшла у другу браму.
— Мишібрат, Мишібрат, — шепнув півень.
В юрбі ставних молодиків виступав кіт. Квіти відцвітали, їх заміняли плоди. Кіт у багатій бричці, гладячи шпакуватий вус, в'їхав у макову браму.
— До вас обох доля ласкава, добробут вас жде, спочинок, — пояснив ботанік.
— Це я, це я! — скрикнула Віолінка. Серед громадки дітей з'явилася дівчинка з золотистими кучерями. — Яка ж я гарненька! — милувалася вона сама собою.
Хотіла показати пальцем і доторкнулась до водяного дзеркала. Розійшлись кола, видіння розпливлося. Дим заклубочився над головами.
— Ну, видовище скінчене, — крекнув учений самітник, — годі розважатись! Тепер до роботи. Знаєте, як зветься оце дзеркало? Уява.
Мандрівники протирали очі. Посудина була звичайнісінькою мискою, викуваною з срібла, а вода — як вода. Тільки догоряли біля них дурманливі свічки. В голові паморочилось.
— Що це було? — спитала Віолінка.
— Ліворуч — то брама пробудження, або народження. А праворуч, та, куди всі прямують, — то брама смерті, або брама макового сну.
— А між ними — все життя! — вигукнув півень.
— Життя… — всміхнувся учений. — Ну що ж, пора вже вам допомогти.
З кількох пляшечок він налив у скляночку еліксирів, суміш запінилася. Скляночку подав королівні.
— На, випий! — звелів їй. — Не бійся!
—А я погарнішаю? — допитувалась дівчинка. — Побілію від цього?
— Ти не розбалакуй, а пий! Спершу треба подбати про отруєне серце, а потім дійде черга й до шкіри.
Віолінка випила.
І відразу тягар у грудях почав танути, вона пригадала, як часто злостилася, пригадала кожну хвилину, коли була нечемна і невдячна. Потім у пам'яті зринула вся добрість і терпіння супутників. Пробуджене серце заболіло. З-під вій, що кидали тіні на її смугляві щічки, бризнули рясні сльози. Чорнокнижницька отрута виходила з неї. Віолінка відчувала, як міняється. Вона знов стала доброю.
— Дякую тобі, — прошепотіла дівчинка, притулившись мокрим від сліз личком до жилавої руки ботаніка.
— А тепер знімемо цей грим.
Він провів лезом лепехового меча по її підборіддю, ніби голячи. І ось нові дива! Золотисті кудлики почали відпадати, але не встигали вони впасти на землю, як ластівки, влітаючи у відчинені двері, підхоплювали їх дзьобиками. Несли цей пух, щоб вистеляти свої гнізда.
Королівна стояла, широко роззявивши рота.