Серед мужчин був один полонений італієць — офіцер французької
і краще пізно, ніж ніколи,
армії, і Микола почував, що присутність цього полоненого ще більш підносила значення його — російського героя. Це був ніби трофей. Микола почував це, і йому здавалося, що всі так само дивилися на італійця, і Микола ласкаво обійшовся з цим офіцером, поводячись гідно і стримано. ^
Тільки-но увійшов Микола у своїй гусарській формі, пахнучи духами і вином, і сам сказав і почув кілька разів сказані йому слова: vaut mieux tard que jamais,— його обступили; усі погляди спрямувалися на нього, і він одразу відчув, що потрапив у належне йому в губернії і завжди приємне становище загального улюбленця, яке тепер, ггісля довгого позбавлення, сп'янило його втіхою. Не тільки на станціях, у заїздах і в поміщиковій килимовій були служниці, яких тішила його увага, але й тут, на вечорі в губернатора, була (як здавалося Миколі) невичерпна кількість молоденьких дам і гарненьких дівиць, що тільки чекали нетерпляче того, щоб Микола звер.нув на них увагу. Дами й дівиці кокетували з ним, і старі з першого дня вже почали клопотатися про те, як би одружити і приборкати цього бравого гульвісу-гусара. До таких належала сама губернаторова дружина, яка прийняла Ростова, як близького родича, і називала його "Nicolas" і "ти".
Катерина Петрівна справді стала грати вальси та екосези, і почалися танці, в яких Микола ще більш зачарував своєю спритністю все губернське товариство. Він здивував навіть усіх своєю особливою розв'язною манерою в танцях. Микола сам був трохи здивований зі своєї манери танцювати цього вечора. Він ніколи не танцював так у Москві і вважав би навіть за непристойність, mauvais genre1, таку занадто розв'язну манеру в танці. Але тут він почував потребу здивувати їх усіх чим-небудь незвичайним, чим-небудь таким, що вони мали вважати за звичайне в столицях, але невідоме ще їм у провінції.
Цілий вечір Микола звертав увагу здебільшого на голубооку, повну і миловиду блондинку, дружину одного з губернських чиновників. З тим наївним переконанням, яке буває в молодиків, коли вони розвеселяться, що чужі дружини створені для них, Ростов не відходив від цієї дами і дружньо, трохи по-змовницькому обходився з її чоловіком, наче вони знали, хоч не говорили про це, як гарно вони зійдуться —тобто Микола з дружиною цього чоловіка. Чоловік, проте, здавалось, не поділяв цього переконання і намагався понуро обходитися з Ростовим. Та добродушна наївність Миколи була така безмежна, що інколи чоловік мимохіть піддавався його веселому настроєві. На кінець вечора, .однак, у міру того, як обличчя дружини ставало все рум'яніше і жвавіше, обличчя її чоловіка ставало все сумніше і солідніше, наче частка жвавості була одна на обох, і наскільки вона збільшувалась у дружині, настільки зменшувалась у чоловікові.
1 поганий тон,
Микола, не перестаючи усміхатись, трохи перегнувшись у кріслі, сидів, близько нахилившись над блондинкою і говорив їй міфологічні компліменти.
Жваво змінюючи положення ніг у натягнутих рейтузах, пахнучи духами і милуючись і своєю дамою, і собою, і красивими формами своїх ніг під натягнутими кичкирами, Микола казав блондинці, що він хоче тут, у Воронежі, викрасти одну даму.
— Яку саме?
— Чарівну, божественну. Очі в неї* (Микола подивився на співрозмовницю) блакитні, рот — корали, біла...— він дивився на плечі,— станом — Діана...
Чоловік підійшов до них і понуро спитав дружину, про що вона говорить. ^
— А! Микито Івановичу,— сказав Микола, чемно встаючи. І нібито бажаючи, щоб Микита Іванович узяв участь у його жартах, він почав розповідати і йому про свій намір викрасти одну блондинку.
Чоловік усміхався похмуро, дружина весело. Добра губернаторша з осудним виглядом підійшла до них.
— Анна Гнатівна хоче тебе бачити, Nicolas,— сказала вона, такИхМ голосом вимовляючи слово "Анна Гнатівна", що Ростову відразу стало ясно, що Анна Гнатівна дуже важна дама.— Ходім, Nicolas. Ти ж дозволив так називати тебе?
— О, безумовно, ma tante А хто це?
— Анна Гнатівна Мальвінцева. Вона чула про тебе від своєї небоги, як ти врятував її... Вгадаєш?..
— Мало хіба я їх там рятував! — сказав Микола.
— її небогу, княжну Волконську. Вона тут, у Воронежі, з тіткою. Ого, як почервонів! Що, хіба?..
— І не думав, годі-бо, ma tante.
— Ну, гаразд, гаразд. О, який ти!
Губернаторша провела його до високої і дуже огрядної старої жінки в блакитному тоці, яка щойно закінчила свою карточну партію з найважнішими особами в місті. Це була Мальвінцева, тітка княжни Марії по матері, багата бездітна вдова, що весь час жила у Воронежі. Вона стояла, розраховуючись за карти, коли Ростов підійшов до неї. Вона суворо й пихато примружилася і глянула на нього, не перестаючи лаяти генерала, який виграв У неї.
— Дуже рада, дорогий мій,—сказала вона, простягнувши йому руку.— Ласкаво прошу до мене.
Поговоривши про княжну Марію та про небіжчика батька її, якого, видно, не любила Мальвінцева, і розпитавши про те, що Микола знав про князя Андрія, який теж, видно, не користався
і тіточко,
з її ласки,поважна стара відпустила його, повторивши запрошення завітати до неї.
Микола пообіцяв і знову почервонів, коли відкланювався Мальвіїнцевій. При згадці про княжну Марію Ростов почував незрозуміле для нього самого збентеження, навіть страх.
Відходячи від Мальвінцевої, Ростов хотів повернутись до тан* ців, але маленька губернаторша поклала свою пухленьку ручку на Миколів рукав і, сказавши, що їй треба поговорити з ним, повела його до диванної, з якої ті, що були в ній, вийшли зараз же, щоб не заважати губернаторші.
— Знаєш, mon cher,— сказала губернаторша з серйозним виразом маленького доброго обличчя,— оця тобі дійсно до пари; хочеш, я тобі висватаю?
— Кого, ma tante?—спитав Микола.
— Княжну висватаю. Катерина Петрівна каже, що Лілі, а по-моєму, ні,— княжна. Хочеш? Я впевнена, твоя maman дякуватиме. Справді, яка дівчина, розкіш! І вона зовсім не така вже й погана.
— Зовсім ні,— мовби образившись, сказав Микола.— Я, та tante, як слід солдатові, нікуди не напрошуюсь і ні від чого не відмовляюся,— сказав Ростов раніше, ніж він встиг подумати про те, що він говорить.
— То пам'ятай же: це не жарти.
— Які жарти!
— Так, так,— мовби сама з собою говорячи, сказала губернаторша.— А ще ось що, mon cher, entre autre. Vous êtes trop assidu auprès de l'autre, la blonde1. Чоловік уже викликає жаль далебі...
— Ой, ні, ми з ним друзі,— у простоті душевній сказав Микола: йому й на думку не спадало, щоб така весела для нього розвага могла бути для когось невеселою.
"Що я за дурницю сказав, однак, губернаторші! — раптом за вечерею згадалося Миколі.— Вона справді сватати почне. А Соня?.." І, прощаючись з губернаторшею, коли вона, усміхаючись, ще раз сказала йому: "Ну, то пам'ятай же",— він одвів її вбік:
— Ну ось що, правду вам кажучи, ma fan te...
— Що, що, мій друже? Ходім ось тут сядемо.
Микола раптом відчув бажання і доконечну потребу розповісти всі свої задушевні думки (такі, яких не розповів би й матері, сестрі, другові) цій майже чужій жінці. Миколі потім, коли він згадав про цей порив нічим не викликаної, незрозумілої одвер-тості, яка мала, проте, для нього дуже важливі наслідки, здавалося (як це і завжди здається людям), що так, дур найшов; а тимчасом цей порив одвертості, разом з іншими дрібними подіями, мав для нього і для всієї його родини величезні наслідки.
— Ось що, ma tante. Maman мене давно хоче одружити з ба
1 мій друже. Ти занадто впадаєш коло тієї білявої.
гатою; але мені сама ця думка огидна, одружитися заради грошей.
— О безумовно, розумію,— сказала губернаторша.
— Але княжна Волконська — це інша річ; по-перше, я вам правду скажу, вона мені дуже подобається, вона до душі мені, і потім, після того, як я її зустрів у такому становищі, так чудно, мені часто на думку спадало: так судилося. Особливо подумайте: maman давно про це думала, але перше мені не траплялось її зустрічати, якось усе так виходило — не зустрічались. І в той час, коли моя сестра Наташа була нареченою її брата, тоді ж мені не можна було б думати одружитися з нею. Треба ж, щоб я її зустрів саме тоді, коли Наташине весілля розладналося, ну і потім все... Між іншим, ось що. Я нікому не казаїв і не скажу. А вам лише.
Губернаторша вдячно стиснула його за лікоть.
— Ви знаєте Софі, кузину? Я люблю її, я обіцяв одружитися і одружуся з нею... Тому, ви бачите, про це не може бути й мови,— недоладно і червоніючи, говорив Микола.
— Mon cher, mon cher1, як же ти міркуєш? Таж у Софі нічого нема, а ти сам казав, що справи твого папа дуже погані. А твоя maman? Це вб'є її, раз. Потім Софі, якщо вона дівчина з серцем, яке життя для неї буде? Мати у відчаї, справи розладнані... Ні, mon cher, ти і Софі повинні зрозуміти це.
Микола мовчав. Йому приємно було чути ці висновки.
— Усе ж, ma tante, цього не може бути,— зітхнувши, сказав він по короткій мовчанці.— Та й чи піде ще за мене княжна? І до того ж, вона тепер у жалобі. Хіба можна про це думати?
— Та хіба ти думаєш, що я тебе зараз і оженю? Il у a manière et manière2,— сказала губернаторша.
— Яка ви сваха, ma tante...—сказав Nicolas, цілуючи її пухлу ручку.
VI
Приїхавши у Москву після своєї зустрічі з Ростовим, княжна Марія застала там свого небожа з гувернером і листа від князя Андрія, який наказував їм їхати у Воронеж до тіточки Мальвін-цевої. Турботи про переїзд, тривога за брата, влаштування життя в новому домі, нові люди, виховання небожа — усе це заглушило в душі княжни Марії те почуття начебто спокуси, що мучило її під час хвороби і після смерті батька її, а особливо після зустрічі з Ростовим. Вона була сумна. Враження від втрати батька, яке поєднувалося в її душі з загибеллю Росії, тепер, через місяць, що минув з того часу в умовах спокійного життя, дедалі сильніше по
1 — Друже мій,
2 На все є манера,
чувалось їй. Вона була тривожна: думка "про небезпеки, на які наражався її брат,— тепер єдина в неї близька людина,— ця думка мучила її безперестанно. Княжна Марія була заклопотана вихованням небожа, для якого вона увесь час почувала себе нездатною; але в глибині душі її була згода з самою собою; цю згоду давала їй свідомість того, що вона задушила в собі викликані появою Ростова особисті мрії і надії.
Коли на другий день після свого вечора губернаторша приїхала до Мальвінцевої і переговорила з тіткою про свої плани (зробивши застереження про те, що хоч за теперішніх обставин не можна й думати про формальне сватання, проте, можна звести молодят, дати їм взнати одне одного), і коли, одержавши тітчине схвалення, губернаторша при княжні Марії заговорила про Ростова, хвалячи його і розповідаючи, як він почервонів при згадці про княжну,— княжну Марію охопило не радісне, а болісне почуття: внутрішньої згоди її не існувало більш, і знову постали бажання, сумніви, докори та надії.
Ті два дні, що минули з часу цієї звістки і до одвідин Ростова, княжна Марія, не перестаючи, думала про те, як їй слід тримати себе відносно Ростова.