Монт-Оріоль

Гі де Мопассан

Сторінка 22 з 41

І суниць не їжте! Скільки разів я казав вам, щоб не їли суниць!

Добродій Рік’є, здавалось, оскаженів. Він шарпався, але говорити не міг, бо рота йому заткнула трубка. Та тільки-но промивання закінчилось і лікар обережно витяг зонда, він скрикнув:

— А я винен, що мене щодня годують всякою гидотою, гублять моє здоров’я? Хіба не ви повинні стежити за тим, що тут дають їсти? Я перебрався до нового готелю, бо в старому мене труїли жахливою їжею, але в "Гранд-Отелі Монт-Оріоля", в цьому вашому гранд-балагані мені стало ще гірше, слово честі!

Довелося заспокоювати його і лікар кілька разів пообіцяв, що він наглядатиме за харчуванням хворих.

Потім Латон знову взяв Поля Бретіньї під руку і повів далі.

— Моє спеціальне лікування механічною гімнастикою, яку я вам зараз продемонструю, — сказав він, — грунтується на високо раціональних засадах. Ви, звичайно, знаєте мою систему органометричної терапії? Я вважаю, що наші хвороби здебільшого походять тільки від надмірного розвитку одного якогось органу, що шкодить сусіднім, заважає їхнім функціям і поступово руйнує загальну гармонію тіла, спричиняючи найбільші недуги.

А фізичні вправи і водолікування — це найдійовіший спосіб, що допомагає відновленню рівноваги і скороченню до нормальних розмірів тих органів, які захопили чуже місце.

Але як примусити людину робити фізичні вправи? Ходьба, верхова їзда, плавання, веслування вимагають не тільки чималого фізичного зусилля, а ще й зусилля вольового. Саме душа керує тілом, підтримує його і примушує діяти. Енергійні люди завжди рухливі. Проте джерело енергії — душа, а не м’язи. Тіло підкоряється сильній волі.

Шкода й думати, мій любий, що боягуза можна зробити хоробрим, а слабкодухого рішучим. Але можна зробити інше, можна зробити більше, — ми можемо виключити хоробрість, душевну енергію, моральні зусилля і залишити тільки фізичний рух. Вольові зусилля я успішно заміняю зовнішньою, суто механічною силою. Розумієте? Не дуже? Нічого, зараз зрозумієте. Прошу!

Він відчинив двері до просторої зали, де стояли рядами якісь чудернацькі пристрої: великі крісла на дерев’яних ніжках, грубо зроблені соснові коні, прилади з планок, з’єднаних шарнірами, рухомі бруси, прикріплені перед стільцями, що були пригвинчені до підлоги. До всіх цих речей була припасована складна система зубчастих передач, які приводилися в рух за допомогою корб.

Доктор провадив далі:

— Ось гляньте. Є чотири головні види вправ, які я називаю природними: ходьба, верхова їзда, плавання та веслування. Кожна з цих вправ розвиває різні органи, по-своєму впливає на тіло людини. І ми штучно відтворюємо тут усі ці чотири види. Самому хворому нічого це треба робити, ні про що не треба думати — він може годину бігати, їздити верхи, плавати чи веслувати, і його розум не братиме ніякісінької участі в цій суто м’язовій роботі.

В цей час увійшов Обрі-Пастер у супроводі служника з закачаними рукавами, з-під яких видніли міцні біцепси. Інженер ще більше розтовстів. Він ходив, задихаючись, широко розставляючи ноги, розчепіривши руки.

Лікар сказав:

— От ви зараз побачите de visu [24]

І звернувся до хворого:

— То що, добродію, робитимем сьогодні? Будемо ходити чи скакати верхи?

Обрі-Пастер, потиснувши руку Полю, відповів:

— Волів би трохи сидячої ходьби. Це не так мене стомлює.

Латон підхопив:

— Справді, у нас є ходьба сидяча і стояча. Стояча ходьба ефективніша, але доволі стомлює. Вона провадиться за допомогою педалей: хворий стає на педалі, які приводять його ноги в рух, а він тримається за кільця, пригвинчені до стінки. А ось ходьба сидяча.

Інженер сів у крісло-гойдалку й засунув ноги у прикріплені до того крісла рухомі дерев’яні підставки. Стегна, литки й стопи йому прив’язали так, що не можна було й поворухнутися; потім служник із закаченими рукавами взявся за корбу й почав щосили її крутити. Крісло спочатку загойдалося, мов гамак, а далі ноги раптом заворушилися, випростуючись і згинаючись, підіймаючись і опускаючись, і все це надзвичайно швидко.

— Він біжить, — пояснив лікар і наказав: — Повільніше, ступою!

Служник почав крутити ручку тихше, перевівши ноги гладкого інженера на помірнішу ходу, від чого всі рухи його стали комічно розслабленими.

Прийшло ще двоє хворих — два товстуни, — і за ними два служники з голими руками.

Товстунів посадили на дерев’яних коней, служники почали крутити корби й коні відразу ж заскакали на місці, жахливо підкидаючи вершників.

— Учвал! — крикнув доктор.

І дерев’яні коні застрибали, загойдались, наче кораблі на хвилях розбурханого моря, і так втомили обох хворих, що вони, задихаючись, в один голос почали жалісно кричати:

— Годі! Годі! Несила більше! Годі!

Лікар скомандував:

— Стоп! — І додав — Перепочиньте трохи. За п’ять хвилин почнемо знову.

Поль Бретіньї, ледве стримуючи сміх, зауважив, що вершникам, здається, зовсім не жарко, а ті, що крутили корби, — обливаються потом.

— Може, їм краще було б помінятися ролями? — спитав він.

Лікар поважно відповів:

— О ні, мій друже! Не треба плутати вправи і втомливу роботу. Зусилля того, хто крутить корбу, шкідливі для здоров’я, а тренування м’язів ходінням чи верховою їздою — дуже корисні.

Поль помітив жіноче сідло.

— Авжеж, — сказав лікар, — вечірні години відведено для дам. Чоловіків після обіду сюди не пускають. Ходімо, побачите сухе плавання.

Система рухомих, з’єднаних між собою гвинтами посередині і по краях планок, що витягалися в ромби, а потім сходились у квадрати, мов дитяча іграшка з солдатиками на цвяхах, давала змогу катувати й четвертувати трьох "плавців" одночасно.

Доктор пояснював:

— Нема потреби говорити про переваги сухого плавання, коли тіло мокріє тільки від поту, отже, наш уявний купальник може не боятися ніякого ревматичного захворювання.

Тут до нього підбіг служник з візитною картою в руках.

— Прибув герцог де Рамас. Я друже, залишу вас. Вибачайте, — заквапився лікар.

Зоставшись сам, Поль повернув назад. Два вершники знову скакали. Обрі-Пастер і досі ходив, а три задихані овернці, у яких нестерпно боліли руки і спини, крутили корби, трясучи своїх клієнтів, Здавалося, що вони мололи каву.

Вийшовши надвір, Бретіньї побачив доктора Онора з дружиною, які дивилися на приготування до свята. Вони трохи поговорили, поглядаючи на прапори, що майоріли на вершині пагорба.

— То процесія збирається біля церкви? — спитала лікарева дружина.

— Біля церкви.

— О третій годині?

— О третій.

— Панове професори теж будуть?

— Так. Вони супроводитимуть хрещених матерів.

Потім його спинили вдови Пай. Далі батько й дочка

Монекю. А тоді він неквапом рушив на пагорб, до казино— там з Гонтраном мали вони зустрінутись і поснідати вдвох. Поль приїхав тільки напередодні, вже місяць як вони не розмовляли на самоті, і тепер йому кортіло розповісти другові багато бульварних новин, забавних історій про дівчат і всякі злачні місця.

Вони проговорили там до половини на третю, коли Пет-рюс Мартель нагадав їм, що вже пора йти до церкви.

— Ходімо, пошукаємо Христіану, — запропонував Гонтран.

— Ходімо, — відповів Поль.

Вони знайшли її на ганку нового готелю. Щоки їй позападали, обличчя потемніло, як буває у вагітних жінок, а великий круглий живіт видавав, що вона щонайменше на шостому місяці.

— Я жду вас, — мовила жінка. — Вільям пішов уперед. У нього сьогодні стільки клопоту.

Вона ніжно глянула на Поля Бретіньї і взяла його під РУку.

І всі троє потихеньку рушили, обходячи каміння. А Христіана все повторювала:

— Яка важка я стала! Така важка! Вже й ходити не здолаю. Так боюся впасти!

Поль обережно підтримував її, нічого не відповідаючи, не дивлячись на неї, хоч вона раз у раз поглядала на нього.

Перед церквою їх ждала густа юрба.

Андермат вигукнув:

— Нарешті! Нарешті! Мерщій же ставайте! Порядок такий: два хлопчики з хору, два співаки в стихарях, хрест, свячена вода, священик, потім Христіана з професором Клошем, панна Луїза з професором Ремюзо й панна Шар-лотта з професором Ма-Руселем. Далі правління, медичний персонал, а тоді публіка. Зрозуміло? Ходімо ж!

Увесь клір вийшов з церкви і став на чолі процесії. Потім високий чоловік із сивим, відкинутим назад волоссям, класичний образ ученого академічного типу підступив до пані Андермат, і низько вклонився їй.

Випроставшись, він пішов поруч неї з непокритою головою, виставляючи напоказ свою прекрасну шевелюру вченого і тримаючи капелюха при боці, і ступав так поважно, мовби перейняв у акторів Французької комедії і цю урочисту ходу, й уміння показувати народові свою розетку ордена Почесного легіону, надто велику для скромної людини.

Йдучи, він розмовляв з Христіаною.

— Ваш чоловік, пані, тільки-но говорив мені про вас, про ваш стан, що викликає у нього деяку тривогу. Сказав про ваші сумніви й непевність щодо можливого строку ваших пологів.

Христіана зашарілась і пробурмотіла:

— Так, мені здалося, що я скоро буду матір’ю, задовго до того, як це сталося насправді… Тепер я вже й не знаю… не знаю…

Геть зніяковівши, вона ледь белькотіла.

А позаду почувся інший голос:

— Цей курорт має величезне майбутнє. Я вже бачу, що він дає прекрасні наслідки.

То професор Ремюзо розмовляв із своєю супутницею Луїзою Оріоль. Низенький, з жовтим, незачесаним волоссям, у кепсько пошитому сюртуку, він мав вигляд вче-ного-нечупари.

Професор Ма-Русель, що йшов під руку з Шарлоттою Оріоль, був вродливий чоловік, без бороди й вусів, привітний, пещений, з ледь сивуватим чубом, товстуватий; його добре виголене обличчя не нагадувало ні священика, ні актора, як у доктора Латона.

Далі йшла група членів правління на чолі з Андерматом; над нею видніли височенні циліндри двох Оріолів.

За ними прямувала ще одна група людей у циліндрах — медичний персонал Анваля, де не було тільки доктора Бонфія, а втім, його замінили два нові лікарі: доктор Блек, літній, дуже низенький чоловік, мало не карлик, що в перший же день, як приїхав, вразив усіх своєю надзвичайною побожністю, і вродливий, дженджуристий молодик у м’якому капелюсі — доктор Мазеллі, італієць, що був при особі чи то герцога де Рамаса, чи, як казали інші — герцогині.

А позад них — публіка, море публіки: курортники, селяни з усієї округи і городяни з сусідніх міст.

Церемонія освячення джерел була дуже коротка.

19 20 21 22 23 24 25