Вони поводили плечима, стискали тремтячі коліна, а хлопці притупували в такт і приспівували. В хаті зчинився такий тупіт, гомін, що аж шибки деренчали.
Раптом у сінях заскавучав і страшенно завив собака. Всі миттю змовкли.
— Що сталось?
Рох кинувся в сіни так швидко, що мало не впав, наткнувшись на шатківницю.
— Нічого, хтось із хлопців прищемив собаці хвіст дверима, от він і завив,— об'явив Антек, виглянувши в сіни.
— Не інакше, Вітекова робота,— зауважив Борина.
— Ну, от ще! Стане Вітек пса кривдити, коли сам по всьому селі збирає різну каліч і лікує...— гаряче заступилася за хлопчика Юзя.
Рох повернувся в хату дуже розгніваний. Він, видно, звільнив пса, бо той скиглив тепер десь аж надворі.
— І собака — боже створіння, вона кривду відчуває, як людина... Ісус Христос теж мав свою собачку і не давав її нікому кривдити...— сказав він схвильовано.
— Невже господь теж тримав собаку, як прості люди? — висловила сумнів Ягустинка.
— А щоб ви знали, мав і звав його Бурком.
— Оце так! Та не може бути...— залунали здивовані голоси.
Рох помовчав хвилину, а потім підняв сиву голову, облямовану довгим, рівно підстриженим волоссям, втопив у вогонь бліді, наче виплакані, очі і, перебираючи чотки, почав тихо:
— В давні часи... коли Ісус ще ходив по землі і сам чинив суд над людьми, трапилося те, що я вам розповім...
Ішов собі Ісус Христос на храмове свято до Мстова, а дороги ніякої не було, самі піски глибокі та гарячі, бо сонце припікало дуже і задуха була, наче перед грозою.
І ніде ніякої тіні, ніякого захистку.
Велике потрібне було Ісусу терпіння: до лісу ще далеко, а він від утоми ніг своїх святих під собою не чує і йому страшенно хочеться пити. Отож він раз у раз сідав відпочити на піщаних пагорках, але там ще дужче пекло сонце; ріс лише коров'як, і тінь відкидали тільки його сухі стеблини — навіть пташці ніде було сховатися.
І не встигне Ісус присісти й звести дух, а нечистий вже тут. Мов яструб поганий, що падає згори на втомлену пташку, так і він, проклятий, рив копитами пісок і кидався — таку куряву здіймав, що світу божого не видно було.
А Христос, хоча вже й груди йому стискало і він ледве ногами рухав, одразу вставав і йшов далі та тільки посміювався над дурним бісом,— знав він, що нечистий хоче його з дороги збити, щоб він не прийшов на храмове свято рятувати грішний народ.
Ішов собі, йшов господь і прийшов до лісу.
Відпочив він трохи в затінку, води напився, попоїв, що там у нього було в торбі, потім виламав собі добру палицю, перехрестився й увійшов у ліс.
А ліс був старий, дрімучий, і болота в ньому непрохідні, багна, трясовини, хащі такі, що не всякий птах пролетить. Тільки Ісус зайшов у ліс, нечистий деревами як затрусить, як почне вити й трощити сосни! А вітер, мов пекельний наймит, ще помагає йому ламати сучки, трощити дуби. І гуде, і виє в усьому лісі, мов шалений.
Темінь — хоч в око стрель, галас, тріск, завірюха, а тут якісь звірі — пекельна мара — вискакують і зуби шкірять, і гарчать... Лякають Ісуса... очима блискають... от-от схоплять пазурами, а проте схопити не сміють — як же, сам Ісус Христос, не хто-небудь.
Ну, Ісусу це залякування вже набридло, він на храмове свято поспішав. От він перехрестив ліс — і відразу всі біси та їхні куми зникли в трясовинах.
Залишився тільки один дикий собака, бо тоді собаки ще не жили з людьми.
Отож цей пес біг за Ісусом, гавкав, хапав його за ніжки святі, за штани, шматував зубами каптан, торбу й добирався до тіла. Але Ісус Христос милосердний був і ніколи жодного живого створіння не кривдив, хоч і міг того пса вбити палицею чи навіть одним помислом своїм. От він і каже:
"На тобі хлібця, дурнику, коли ти голодний!" — і кидає йому хліба з торби.
А пес так розлютився, що вже нічого не пам'ятає,— одне зуби шкірить, гарчить, гавка і геть чисто подер Ісусові штани.
"Я тобі хліба дав, не чіпав тебе, а ти мені одежу шматуєш і гавкаєш! Дурний ти, господа свого не впізнав! За це ти людині служитимеш і жити без неї не зможеш",— сказав Ісус так суворо, що пес аж присів на землю, а потім хвоста підібгав, завив і, мов очманілий, побіг світ за очі.
Прийшов Ісус на храм. Народу — мов дерев у лісі, мов трави на луках — видимо-невидимо. А в костьолі порожньо, бо в корчмі музика грала, і перед папертю — цілий ярмарок. Пияцтво, розпуста, гріх усякий, так само, як і за наших часів буває.
Виходить Ісус з костьолу після обідні, дивиться — а юрба, мов колосся під вітром, в усі боки гойдається й тікає геть. Біжать — хто з батогом, хто жердину з тину висмикнув, хто за кілок хапається, а інші каміння на землі шукають. Жінки верещать, на тини лізуть, на вози, діти плачуть, і всі галасують:
"Скажений собака! Скажений собака!"
А собака поміж юрбою біжить, висолопивши язика, і просто на Ісуса.
Та господь наш не злякався, ні,— впізнав, що це той самий собака з лісу. Розкрив каптан і каже собаці, що раптом зупинився:
"Іди-но сюди, Бурку, тобі зі мною краще буде, ніж у лісі".
Прикрив його полою, простяг над ним руку й каже:
"Не вбивайте його, люди, він теж боже створіння — бідне, голодне, нещасне, бездомне".
Але чоловіки загаласували, загомоніли і ну лаятись, нарікати та стукотіти кілками об землю: мовляв, це звір дикий, скажений, скільки у нас гусей та овець поперетягав! Скільки збитку завдав! І людину він не шанує — ледве що, так і схопить зубами! Ніхто без палки в поле вийти не може, бо від цього диявола нікуди не дінешся. Треба його вбити неодмінно.
І хотіли силоміць узяти собаку з-під Ісусового каптана і вбити.
А господь розгнівався і гримнув:
"Не підходьте! Значить, ви ледарі, п'янюги такі, собаки боїтесь, а бога не боїтесь, га?"
Він це так грізно сказав, що люди відступили, і він давай їм вичитувати за те, що вони, негідники, прийшли на богомілля, а самі пиячать по корчмах; що і злодії вони, і безбожники, та що за це їх, мовляв, не мине божа кара.
Сказав це Ісус Христос, підняв свою палицю і хотів піти. Але народ його вже впізнав і всі як впадуть на коліна, як заплачуть! І стали його благати:
"Залишайся з нами, господи! Залишайся! Будемо тобі служити вірно, як цей пес... п'яниці ми, безбожники лихі, а ти все-таки не йди! Карай нас, бий, але не залишай нас, сиріт безпритульних!" — І так плакали, так благали, так цілували йому руки й ноги, що зм'якшилось серце Ісусове, і він ще трохи побув з ними, научав, давав розгрішення і благословляв усіх.
А ідучи, сказав:
"Кажете, шкоду вам робив пес? Віднині буде він служити вам. І гусей стерегтиме, і овець заганятиме, а коли хазяїн нап'ється, буде пильнувати худобу і добро його. Вірним другом буде вам. Тільки ви його жалійте і кривди йому не робіть".
І пішов Ісус у далекий світ.
Оглянувся, а Бурко сидить там, де він його покинув.
"Бурку, іди зі мною, чого ж ти, дурнику, сам залишишся?"
І собака пішов за ним, і з того часу завжди за господом ходив, тихий, чуйний, вірний, як найвідданіший слуга.
І ходили вони разом скрізь — по лісах, по водах, по всьому світу.
Не раз, коли траплялось їм голодувати, собака ловив у лісі яку-небудь пташку або приносив гуску чи якогось баранця, і вони разом підживлялись.
А частенько, коли Ісус, натомившись, відпочивав, Бурко відганяв недобрих людей чи дикого звіра, не давав кривдити нашого господа.
Коли прийшов час, і погані фарисеї повели Ісуса на муки, Бурко кидався на всіх, кусався, захищав, бідолаха, свого хазяїна, як умів.
А Ісус з-під хреста, який ніс собі на муку, сказав йому: "Сумління їх гризтиме дужче, ніж ти... А ти мені не допоможеш..."
І коли його, замученого, розіп'яли на хресті, Бурко сидів поруч і вив...
І на другий день, коли всі розійшлись, і не було вже біля Христа ні богородиці, ні святих апостолів, залишився з ним тільки Бурко. Лизав пробиті цвяхами ноги вмираючого і вив, вив, вив...
А коли вже настав третій день, опритомнів Ісус, дивиться: нема біля хреста нікого, тільки Бурко жалібно скиглить і тулиться до його ніг.
Тоді господь наш Ісус Христос глянув на нього ласкаво і мовив, умираючи:
"Ходім, Бурку, зі мною!"
І собака в ту ж мить зітхнув востаннє і пішов за своїм хазяїном. Амінь!
Так усе й було, як я вам розповів, люди добрі,— закінчив Рох, перехрестився і пішов на другу половину, де Ганка вже приготувала йому постіль, бо видно було, що він дуже втомився.
Глибоке мовчання стояло в хаті. Всі думали про щойно почуту дивовижну історію, а Ягуся, Юзя й Настка крадькома витирали сльози, так схвилювала їх доля Ісуса і відданість Бурка. Вже те, що знайшовся в світі пес, який був кращий, ніж люди, і відданіший богові, ніж вони, примусило всіх замислитись. Потроху, ще зовсім тихо, всі стали обмінюватись зауваженнями, але тут Ягустинка, яка уважно слухала Роха, раптом підняла голову, глузливо засміялась і сказала:
— Оце так дивина! А я вам кращу приповістку скажу — про те, звідки взявся віл:
Створив господь бика —
І був бик,
Звідкись взявся чоловік,
Ножем — смик!
І став віл, а не бик!
— Чим моя казка гірша, ніж Рохова? — засміялась вона.
В хаті так і гримнув сміх. Посипались жарти, казки, приповістки всякі.
— Ягустинка все знає!
— Ще б пак, удова після трьох чоловіків, то вже добре вчена!
— Один її ранком вчив батогом, другий опівдні ременем, а третій надвечір частенько дубцем частував! — крикнув Петрек Рафалів.
— Пішла б я за четвертого, тільки не за тебе, бо ти дурний і сопливий.
— Як той Ісусів собака не міг без хазяїна, так і жінка без побоїв не може,— от Ягустинці й сумно! — зауважив хтось із хлопців.
— Дурню! Ти краще дивися, щоб ніхто не побачив, як ти носиш батькові мішки Янкелю за горілку! А вдів не чіпай, це не твого розуму справа,— обірвала його Ягустинка так гостро, що всі притихли, бо кожен боявся, щоб вона зо зла не розповіла вголос усього, що знає, а знала вона багато. Вперта була жінка, непоступлива, і про все мала свою думку. Не раз, бувало, таке скаже, що людей аж дрижаки беруть і волосся дибом стає, бо вона нічого не шанувала — навіть ксьондза й костьол. Не раз їй ксьондз вичитував з амвона і закликав опам'ятатись,— нічого не допомагало. Вона тільки потім говорила скрізь:
— І без ксьондза кожен до господа бога потрапить, якщо чесно житиме. А ксьондз нехай краще свою економку доглядає, бо вона вже третього носить і знову десь загубить!
Така була Ягустинка...
Гості вже починали розходитись, коли увійшли війт і солтис.