О, коли б вона перекинулась, яке щастя! Коли б він ногу зламав!..
Але побачив на моріжкові другу карету й чотирьох добродіїв, що тупцювали на місці, щоб зігріти ноги; і мусив рота розкрити — так важко стало йому дихати.
Спочатку злізли свідки, потім лікар і дуеліст. Ріваль узяв скриньку з пістолями й пішов з Буаренаром до двох незнайомих, що виступили їм навпроти. Дюруа побачив, що вони церемонно привітались, потім пішли вкупі по моріжкові, поглядаючи то на землю, то на дерева, так ніби шукали чогось, що може впасти або полетіти. Потім відміряли кроки й через силу встромили два ціпки в замерзлий ґрунт. Знову зійшлися купкою й почали немов у чіт та лишку гуляти, як діти на розвазі.
Доктор Ле Брюмон спитав Дюруа:
— Ви добре себе почуваєте? Вам нічого не треба?
— Ні, нічого, спасибі.
Йому здалось, що він божевільний, що він спить, снить, що сталось щось надприродне й захопило його.
Чи боявся він? Може. Але не знав. Усе круг нього змінилось.
Підійшов Жак Ріваль і тихенько, задоволено сповістив його:
— Усе готово. З пістолями нам пощастило.
Оце вже зовсім для Дюруа було байдуже.
З нього зняли пальто. Він дозволив. Помацали кишені в сурдуті, чи не підкладено там паперу або гаманця для захисту.
Він приказував сам собі, як молитву:
— Коли скомандують "паль", я підніму руку.
Потім підвели його до одного з ціпків, застромлених у землю, й дали йому пістоля. Тоді він побачив проти себе, близенько, опецькуватого чоловічка в окулярах. Це був його супротивник.
Побачив його дуже виразно, але думав тільки про одне: "Коли скомандують "паль", я підніму руку й стрельну". Серед цілковитої тиші пролунав, ніби здалеку звідкись, голос:
— Готові, панове?
Жорж крикнув:
— Так!
Тоді голос наказав:
— Паль!
Він нічого вже не слухав, нічого не бачив, нічого не тямив, почував тільки, що підіймає руку та щосили натискає на язичка.
І нічого не почув.
Але зразу ж побачив димок із свого пістоля: чоловік навпроти теж стояв у тій самій поставі, тож він побачив і другу білу хмаринку, що знялась над головою супротивника.
Обидва вони стрельнули. Кінець.
Свідки та лікар оглядали його, мацали, розстебнули йому одежу й тривожно запитували:
— Вас не поранено?
Він неуважно відповів:
— Ні, здається.
А втім, Лангремон теж був цілий, як і його ворог, і Жак Ріваль невдоволено пробурчав:
— З клятими пістолями завжди так — або схибиш, або вб’єш. Що за гидка зброя!
Дюруа не ворушився, заклякнувши від здивування та радощів: "Всьому кінець!" Зброю в нього відібрали, бо він ще стискував її в руці. Тепер йому здавалось, що він бився б проти цілого всесвіту. Кінець. Яке щастя! Він раптом відчув у собі непереможну сміливість.
Свідки розмовляли кілька хвилин, призначаючи день побачення, щоб скласти протокола, потім сіли в карету, і візник, що сміявся на передку, рушив, цвьохаючи батогом.
Снідали вчотирьох на бульварі й обговорювали подію. Дюруа розповідав про свої враження:
— Я був спокійний, цілком спокійний. Ви ж, певно, бачили?
Ріваль відповів:
— Так, ви добре тримались.
Коли протокола було складено, передали його Дюруа, щоб умістити в хроніці. Той здивувався, прочитавши, що перекинувся з Луї Лангремоном двома кулями, і трохи стурбовано спитав Ріваля:
— Та ми ж випустили по одній кулі.
Жак Ріваль посміхнувся:
— Так, по кулі… кожен по кулі… це буде дві.
І Дюруа, задовольнившись цим поясненням, не сперечався. Вальтер поцілував його:
— Браво, браво, ви оборонили прапор "Французького життя", браво!
Увечері Жорж з’явився в редакціях найголовніших газет та в найбільших кафе на бульварі. Двічі здибався зі своїм супротивником, що теж пишався.
Вони не привітались. Коли б один з них був зранений, тоді б потиснули одне одному руку. Але кожен упевнено присягався, що чув, як повз нього продзижчала куля.
Другого дня вранці, близько одинадцятої години, Дюруа одержав синього папірця:
"Боже мій, як я злякалась! Приходь зразу на Константинопольську вулицю, хоч поцілую тебе, мій коханий. Який ти відважний, божествлю тебе.
Кло".
Він з’явився на побачення, і вона кинулась йому в обійми, обціловуючи його:
— Ох, любий, коли б ти знав, як я хвилювалася, читаючи вранці газети! О, розкажи мені. Все. Я хочу знати.
Він мусив розповісти їй якнайдокладніше.
Вона казала:
— Як же тобі спалось, мабуть, кепсько перед дуеллю?
— Та ні. Добре спав.
— Я б і очей не сплющила. А сама ж дуель, розкажи, як відбулася?
Він склав драматичне оповідання.
— Коли ми стали навпроти, на двадцять кроків, тільки вчетверо далі, як оця кімната завдовжки, Жак спитав нас, чи ми готові, та скомандував: "Паль!" Я зразу ж підняв руку, дуже міцно, тільки помилився, що в голову хотів поцілити. Пістоль у мене був дуже тугий, а я звик до слабких; отож, коли язичка натискував, трохи й сприснуло. Дарма, не дуже й схибив. Він, мерзота, теж добре стріляє. Куля повз самісіньку скроню пролетіла. Аж задзижчало.
Вона сіла йому на коліна й оповила його руками, ніби й сама участь у небезпеці брала. І шепотіла:
— О мій бідненький, бідненький…
Потім, коли він кінчив, вона сказала:
— Знаєш, не можу без тебе жити. Мушу бачитись із тобою, а коли чоловік у Парижі, це незручно. Часто маю годинку вранці вільну, коли ти ще й не вставав, і могла б до тебе прийти та поцілувати, але не хочу ходити у твій жахливий будинок. Що робити?
Його зненацька мов осяяло, і він спитав:
— Скільки ти тут платиш?
— Сто франків місячно.
— Ну, то я беру помешкання на свій рахунок і зразу ж перебираюсь. Моє вже не годиться для мене.
Вона трохи поміркувала, потім відповіла:
— Ні. Не хочу.
— Чому?
— Бо…
— Це не причина. Помешкання мені дуже підходить. Я тут. І тут лишаюсь. — Він засміявся: — Та ще й найнято його на моє ім’я.
Але вона відмагалась:
— Ні, ні, не хочу…
— Та чому ж?
Тоді вона тихесенько прошепотіла:
— Бо ти жінок сюди водитимеш, а я не хочу.
Він обурився:
— Ніколи у світі! Обіцяю тобі.
— Ні, все-таки водитимеш.
— Присягаюсь тобі.
— Справді?
— Справді. Слово честі. Це наша хата, тільки наша.
Вона обняла його в пориві кохання.
— Тоді я згодна, любенький. Тільки знай — якщо обдуриш мене хоч раз, однісінький раз, тоді кінчено між нами назавжди.
Він ще раз, протестуючи, заприсягнувся, і вирішено, що він перебирається сьогодні ж, а вона забігатиме до нього дорогою.
Потім сказала йому:
— У всякому разі, приходь обідати в неділю. Мого чоловіка ти зачарував.
Він був полещений:
— А справді?..
— Так, цілковита перемога. Потім слухай, ти ж казав мені, що виховувався в маєтку на селі?
— Так, а що?
— То ти трохи знаєшся на хліборобстві?
— Так.
— То побалакай з ним про садівництво, про врожай, він дуже це любить.
— Гаразд. Не забуду.
Вона пішла, безліч разів його поцілувавши, бо після дуелі її кохання запалало ще більше.
А Дюруа думав, ідучи до редакції:
"Що за чудне створіння! Яка легковажність! Хто знає, чого вона хоче та що вона любить? А подружжя яке чудернацьке! Хто б міг таке вигадати, щоб поєднати того дідуся з такою вітрянкою? З якої причини той залізничний ревізор побрався з цією шибайголовою? Загадка! Хто знає? Може, й з кохання?"
Наприкінці подумав: "Зрештою, з неї дуже мила коханка. Йолоп би я був, коли б випустив її".
VIII
Після дуелі Дюруа став одним із головних співробітників "Французького життя", але думки давались йому надзвичайно тяжко, і він обрав собі за спеціальність балаканину про занепад моралі, сквоління характерів, послаблення патріотичного почуття та анемію французької честі. (Він сам добрав слово "анемія" і пишався ним.)
А коли пані де Марель, жінка того насмішкуватого, скептичного та спритного духу, що зветься паризьким, глузувала з його тирад, розбиваючи їх одним дотепом, він, сміючись, відповідав:
— Чи ба, здасться надалі.
Тепер він жив на Константинопольській вулиці, куди переніс свою скриню, щітку, бритву та мило, — оце й усе було його переселення. Двічі-тричі на тиждень приходила молода жінка, поки він ще не встав, роздягалась в одну мить і мостилась у ліжко, тремтячи від надмірного холоду.
Дюруа й собі щочетверга обідав у них та лицявся до чоловіка, розмовляючи з ним про хліборобство; а що й сам кохався в ньому, то часто так захоплювались удвох розмовою, аж зовсім забували про свою жінку, що дрімала на канапі.
Лоріна теж засинала — часом у батька на колінах, часом у Любого друга.
А коли журналіст відходив, пан де Марель раз у раз заявляв тим повчальним тоном, що завжди його мові був властивий:
— Хлопець цей справді дуже приємний. І розумний, розвинений.
Кінчався лютий. Вранці на вулицях біля візків з квітами вже пахло фіалками.
Життя Дюруа пливло безхмарно.
Якось уночі, прийшовши додому, він знайшов під дверима листа. На штампі стояло: "Канн". Розліпивши, прочитав:
"Канн, вілла Красуня.
Любий пане та друже, ви ж казали мені, що в усьому можу на вас здатися? Ну, так прошу у вас величезної послуги, а саме — приїхати сюди й не покидати мене останніми хвилинами саму з умирущим Шарлем. Він, може, й тижня не проживе, хоч ще й ходить, — але лікар мене попередив.
Не стає мені ні сили, ні духу дивитись день і ніч на його конання. І з жахом гадаю про останні хвилини, яких чекати недовго. Можу попросити про це тільки вас, бо в дружини родичів уже немає. Ви були його товаришем, він улаштував вас у газеті. Приїздіть, благаю вас. Мені нема кого більше покликати.
Ваш відданий друг
Мадлена Форестьє".
Дивне почуття, як свіжий подих, схвилювало серце Дюруа, почуття визволення, простору, що перед ним стелився, і він прошепотів: "Звичайно, поїду. Бідолаха Шарль! Та й усім нам одна дорога!"
Патрон, якому він показав молодої жінки листа, згодився, пробурчавши. Він приказував:
— Тільки швидше вертайтесь, ви нам конче потрібні.
Жорж Дюруа виїхав до Канн другого дня швидким семигодинним потягом, попередивши подружжя де Марель телеграмою.
Приїхав наступного дня коло четвертої ввечері.
Вістовий провів його до вілли Красуня, що стояла на крутобережжі серед заквітчаного білими будинками ялинкового лісу, що тягнеться від Канн до Жуанської затоки.
Будинок був маленький, в італійському стилі, й стояв при дорозі, що гадючиться вгору між деревами, на кожному звороті розкриваючи чудові краєвиди.
Лакей відчинив двері і скрикнув:
— О пане, пані вас дуже нетерпляче чекає!
Дюруа спитав:
— А пан ваш як?
— О, негаразд.