Опі вже не згадував минулого й не проклинав долю, з примхи якої довелося перервати на самому початку багатообіцяючу артистичну кар'єру: не жахали його більше й два довгих роки військової служби у якомусь глухому Патнем-Лендінгу В центрі пуританської Нової Англії.
— Провінція — усюди провінція, — переконано повторив він, розганяючи тривожні передчуття своїх підлеглих.
Опі задумався, і в його уяві почали виникати яскраві картини цікавого, повнокровного життя в Патнем-Лендінгу. Муза, яка завжди кружляла навколо нього, легенько сіла йому на плече. Руки самі потяглися до гітари, і з серця випурхнула нова пісня:
Я солдат самотній у далекім краю
І у серці журбу таю,
Дай мені, крихто, білу ручку свою,
І я буду в небеснім раю!
15
— Слухай, татку, — лагідно мовила юна ніжна Комфорт Гудпасчер своєму старому грубому батькові Ісаакові, — що ти робиш?
— Я пробую написати статтю, — відповів Ісаак, — і ти аніскілєчки не допомагаєш мені тим, що весь час мугичеш "Люби мене ніжно" та пиляєш нігті. Невже не можна робити цього в своїй кімнаті?
— Але ж я хочу побалакати з тобою, — сказала Комфорт.
— Побалакати? — здивовано запитав Ісаак. Востаннє таке бажання з'явилось у Комфорт кілька років тому. — Невже щось трапилось?
— Атож! — заявила Комфорт. — Татусю, зі мною діється щось жахливе — щось, зв'язане з сексом.
— Я так і знав! — полотніючи, прошепотів Ісаак. — Знав, що рано чи пізно...
— О, заспокойся! Це зовсім інше. Це душевні переживання.
— Слава тобі, господи! — видихнув Ісаак, і обличчя його знову набрало нормального кольору.
— Рано радіти! — ображено вигукнула Комфорт. — Через це я не знаходжу собі місця.
— Я не пам'ятаю, коли ти його знаходила, — зауважив Ісаак.
— Годі, татку, тут не до жартів, — наполягала Комфорт. — Зі мною скоїлось щось дивне. Мені раптом почали подобатись хлопці. Навіть більш, ніж подобатись, — я сама не своя, коли їх бачу.
— Он воно що! — мовив Ісаак. — Цікаво, коли ж сталася ця... метаморфоза?
— Не знаю. Здається, тижнів три-чотири тому. Вперше я відчула це того вечора, коли побачила Греді Меткафа на мотоциклі. Розумієш, його предки пообіцяли йому подарувати на іменини мотоцикла, якщо він складе математику, і...
— Які предки? — перебив Ісаак. — Ти маєш на увазі батьків?
— Кого ж іще? — здивувалась Комфорт. — Ну, от...
— Пробач, — знову перебив дочку Ісаак. — Невже Греді Меткаф склав математику?
— Кумедно, правда? — запитала Комфорт.
— Неймовірно, — сказав Ісаак.
— Еге ж, — мовила Комфорт. — Та слухай! Цей Греді Меткаф один з найбільших йолопів у нашому поколінні, і я терпіти його не можу, але він потяг мене кататися на мотоциклі, і знаєш що? Раптом мені здалося, що він зовсім не йолоп! Мало того, на другий день в школі він мені навіть сподобався!
— Кумедно! — похмуро промовив Ісаак.
— Та це ще не все! — вигукнула Комфорт. — Мені стали подобатись усі хлопці! Розумієш, я зайшла до зали, і ті ж самі шмаркачі, на яких я раніше й дивитись не хотіла, раптом здалися мені не такими вже й бридкими. Взагалі, зараз у школі залишилось не більш п'ятнадцяти-двадцяти хлопців, яких я терпіти не можу.
— Комфорт, — нервово промовив Ісаак, — сподіваюсь, ти не стала... ну, як би мовити... поступливішою через оцей новий світогляд?
— Ні, заспокойся, татусю. Я ще нічого поганого не зробила. В школі вони й досі називають мене "залізною дівохою"... Але повір, татусю, з кожним днем у мене все менше охоти воювати з хлопцями.
— Сподіваюсь, ти ще не... капітулювала? — з надією запитав Ісаак.
— Ще ні, — зітхнула Комфорт. — Але з кожним днем мені стає все важче стримувати себе... Ось чому я не знаходжу собі місця, татусю. Що зі мною таке?
Це раптом зворушило Ісаака до глибини його черствої душі. Він підвівся з-за столу, підійшов до Комфорт і незграбно поклав руку їй на плече.
— Доцю, — тихо промовив він, — коли б Всевишній у премудрості своїй не Забрав твоєї матері, вона, можливо, відповіла б тобі краще, ніж я. Це справді дуже складна річ. але цілком природна... Скоро все знову стане на своє місце.
— Боже! — важко зітхнула Комфорт. — Що ж мені, бідній, робити зараз?
— А ти, — мовив Ісаак, — згадай, що у твоїх жилах тече пуританська кров твоїх предків. Слухайся її!
Члени патнем-лендінзької секти малолітніх злочинців імені Елвіса Преслі та духа Джеймса Діна збиралися щовечора під рестораном Фетсо. О дев'ятнадцятій ноль-ноль вони вже стояли біля своїх гібридних автомобілів, наїжившись та взявшись під боки, палили сигарети, точили побрехеньки про своє статеве життя і плювали на тротуар. Набалакавшись, вони заходили до ресторану, замовляли коктейлі, схилялись над музичним автоматом і, поки ставало грошей, слухали Луї Армстронга, Джеррі Муллігана та Елвіса Преслі. Опівночі вони поверталися додому, де весь вечір тривала жвава суперечка між батьками та матерями — кожна мати запевняла, що з хлопчиком все гаразд, що просто він проходить таку фазу, а кожен батько твердив, що цей невіглас і ледацюга пройшов би свою фазу значно швидше, коли б його частіше підганяли ремінцем. Як тільки в сінях грюкали двері, мати бігла назустріч своєму дитяткові і, винувато посміхаючись, питала:
— Синочку, може, вип'єш на ніч молочка?
— Згинь з очей! — гарикав синочок і, хитаючись, підіймався до спальні, а мати хапала за руки батька, який щосили поривався догнати своє чадо і проломити йому череп.
Так минали вечори патнем-лендінзьких малолітніх злочинців — п'ять годин плювання та байдикування і коротка розмова з батьками перед сном. На відміну од інших міст, в Патнем-Лендінгу ніхто не грабував бензоколонок та крамниць, ніхто не роздягав жителів, ніхто не проливав крові.
І ніхто не зобиджав дівчат. Статеве життя патнем-лендінзьких малолітніх злочинців не виходило за межі розмов. У неділю члени секти взагалі не зустрічались з дівчатами, в п'ятницю й суботу вони виїздили з ними до Високих Горіхів і проводили вечір. Це означало п'ять годин обнімання та цілування. Далі цього злочинці не йшли, бо в душі так само боялися справжніх любощів, як і справжньої крадіжки.
Того вечора, коли Комфорт Гудпасчер так щиро й відверто розмовляла зі своїм батьком, четверо малолітніх злочинців стояли перед рестораном Фетсо, обіпершись на старий подряпаний "форд-1932". Кожен з них мав кок на голові, сигарету в зубах, пару густо намащених брильянтином бачків і сімнадцять років за спиною. Між ними точилася така розмова:
— Що нового? — запитав один з них. на ім'я Уоллі.
— Те, що й учора — нічого, — відповів другий, якого звали Ед.
— У паршивому місті порожній морг, — зауважив третій — Чарлі.
— Не кажи, — докинув четвертий, на ім'я Фред.
Всі сплюнули.
— Чому вони не відкривають тут молодіжного клубу, де хлопець міг би завжди знайти дівоху? — мовив Уоллі.
— Минулого тижня в мене була одна, — сказав Ед.
— Бреши, — буркнув Фред.
— Ні, чесно, — сказав Ед. Пам'ятаєте, стара потягла мене в цирк до Нью-Йорка? Я в антракті вийшов і йду собі по П'ятій авеню, коли бачу, одна краля підморгує мені — миг-миг! Їй років тридцять п'ять, але виглядає колосально. Я доганяю її — вона анічичирк. Повертає за ріг, я — за нею. Заходить до готелю — я туди ж. Вона мовчить. Ну, потім ми піднялись до неї в номер, вона замкнула двері і...
— Брехня, — мовив Фред.
— Ні, чесно! — наполягав Ед.
— О'кей, їдьмо до неї зараз, — запропонував Чарлі.
— Е ні, не можна, — сказав Ед. — Я ж пообіцяв їй, що ніколи більше не приїду. Ця жінка одного мільйонера, і коли б хто дізнався, їй капут.
— Брехня, — сказали Уоллі, Чарлі та Фред.
Якийсь час вони стояли мовчки й похмуро плювали на тротуар. Потім до ресторану з гуркотом підкотив чорний "харлей" Греді Меткафа, і смуток ураз заступила радість. Весело посміхаючись, усі четверо кинулись йому назустріч.
Греді завжди був їхнім ватажком, а останнім часом дві події ще більше зміцнили його становище. По-перше, мотоцикл. По-друге, йому вже видали квиток допризивника, з допомогою якого можна було купувати віскі у штаті Нью-Йорк.
— Греді, як справи? Що нового? Як ся Маєш? — закричали вони, захоплено дивлячись на його кремезну статуру в чорних брезентових штанях та спортивних черевиках і в чорній шкіряній куртці з орлом на спині.
Греді зміряв їх холодним зневажливим поглядом з-під примружених, як у Преслі, повік і не промовив ні слова. Діставши сигарету, він чиркнув сірником об ніготь великого пальця, закурив, зробив глибоку затяжку і плюнув на асфальт.
— Ну, Греді, як працює мотоцикл? — запитав Уоллі, з повагою проводячи рукою по чорному крилу "харлея".
Греді зволив заговорити.
— На третій дає перебої, — процідив він. — Щось не гаразд із зміною швидкостей. Мабуть, доведеться міняти циліндр.
Всі четверо, затамувавши подих, побожно слухали Греді, як семінаристи епіскопа, намагаючись не пропустити жодного слова.
— А взагалі йде славно, — додав Греді. — Вчора дав дев'яносто сім миль.
— Колосально! — прошепотіли хлопці.
Задоволений справленим на них враженням, Греді трохи розчулився.
— А ви, щенята, що тут робите? — запитав він.
— Те, що й учора — нічого, — відповів Ед.
— У паршивому місті порожній морг, — зауважив Чарлі.
— Не кажи, — мовив Фред.
— Чуєш, Греді, може, махнемо до штату Нью-Йорк? — запропонував Уоллі.
— Певна річ! — гаряче підхопив Ед. — Поїдемо до найближчого бара та хильнемо як слід.
— Ні, — відрубав Греді.
— Ну, тоді давай проїдемо по вулицях — може, підчепимо якусь кралю, — запропонував Чарлі.
— Це ідея, — мовив Греді. — Шуруй!
— А ти? — здивувався Фред.
Хлопці глянули на нього водночас заздрісно і шанобливо.
— Правда, Греді? — запитав Уоллі. — В тебе сьогодні побачення?
— Атож, — мовив Греді.
— Хто вона? — запитали всі в один голос.
— Комфорт Гудпасчер, — відповів Греді.
Хлопці вирячили баньки.
— Слухай, Греді, — сказав Чарлі, — навіщо це тобі? В тебе чудовий мотоцикл. Ти міг би заарканити першу-ліпшу кралю. Навіщо тобі гаяти час з цією залізною дівохою?
— Точно, Греді, — мовив Уоллі. — На якого біса марнувати сили? Нікому ще не вдавалось захомутати Комфорт.
— До сьогоднішнього вечора — ні, — вдоволено посміхнувся Греді.
— Чого ти такий упевнений? — запитав Фред.
— Вона готова, — відповів Греді. — Я відчуваю це всіма кістками — вона готова!
З цими словами він увімкнув стартер "харлея" і зник за рогом.
Малолітні злочинці задумливо перезирнулись
— Якщо в Патнем-Лендінгу є людина, яка могла б справитись з Комфорт, то це саме Греді, — мовив Ед.
— Ні, — відповів Фред.