А, певне, вона існувала, і, певне, було в мене високе призначення, тому що відчуваю я в моїй душі сили неосяжні… Та я не відгадав цього призначення, я захопився принадами пристрастей порожніх і невдячних; із горна їх я вийшов твердий і холодний як залізо, та назавжди втратив запал благородних поривань – кращий квіт життя. І з того часу скільки разів я вже грав роль сокири в руках долі! Як знаряддя страти, я падав на голови приречених жертв, часто без злості, завжди без співчуття… Моя любов нікому не принесла щастя, тому що я нічим не жертвував для тих, кого кохав: я кохав для себе, для власного задоволення; я лише задовольняв дивну потребу серця, з жадобою поглинаючи їх почуття, їх ніжність, їх радощі і страждання – і ніколи не міг насититись. Так, змучений голодом у знемозі засинає і бачить перед собою розкішні страви і шипучі вина; він пожирає в захваті швидкоплинні дарунки уяви, і йому, здається, легше; та тільки прокинувся – мрія зникає… залишається відчай і подвоєний голод!
І, можливо, я завтра помру!.. і не залишиться на землі жодної істоти, яка б повністю зрозуміла мене. Одні вважають мене гіршим, інші кращим, ніж я є насправді… Одні скажуть: він був хорошим хлопцем, інші – мерзотником. І те і друге буде неправдою. Після цього чи варто взагалі жити? а все живеш – із цікавості: очікуєш на щось нове… Смішно і прикро!
_________
Ось вже півтора місяця, як я у фортеці N; Максим Максимович пішов на полювання… я один; сиджу край вікна; сірі хмари закрили гори до підошви; сонце крізь туман здається жовтою плямою. Холодно; вітер свище і хитає віконниці… Нудно! Буду продовжувати свій журнал, перерваний стількома дивними подіями.
Перечитую останню сторінку: смішно! Я думав померти; це було неможливо: я ще не допив чаші страждань і тепер відчуваю, що мені ще довго жити.
Як же ясно і чітко закарбувалось минуле у моїй пам'яті! Жодної риси, жодного відтінку не стер час!
Я пам'ятаю, що вподовж ночі перед поєдинком я не спав ні хвилини. Писати довго я не міг: мене охопив таємний неспокій. З годину я ходив по кімнаті; потім сів і відкрив роман Вальтера Скотта, що лежав у мене на столі: то були "Шотландські пуритани"; я читав спочатку через силу, потім захопився чарівною вигадкою… Невже шотландському барду на тому світі не платять за кожну відрадну хвилину, яку дарує його книга?..
Нарешті розвиднилось. Нерви мої заспокоїлись. Я глянув у дзеркало; тьмяна блідість укривала моє обличчя, що зберігало сліди болісного безсоння; та очі, хоч і обведені коричневою тінню, блищали гордо і невмолимо. Я залишився задоволеним собою.
Звелівши осідлати коней, я одягнувся і збіг до купальні. Занурюючись в холодний окріп нарзану, я відчував, як тілесні і душевні сили мої повертались. Я вийшов із ванни свіжий і бадьорий, ніби збирався на бал. Після цього кажіть, що душа не залежить від тіла!..
Повернувшись, я застав у себе лікаря. На ньому були сірі рейтузи, архалук і черкеська шапка. Я зареготав, побачивши цю маленьку фігурку під величезною кошлатою шапкою: обличчя у нього зовсім не войовниче, а цього разу воно було ще довшим, ніж звичайно.
— Чому ви такі сумні, докторе? – сказав я йому. Хіба ви сто раз якнайбайдужіше не проводжали людей на той світ? Уявіть, що в мене жовчна лихоманка; я можу одужати, можу і вмерти; те і інше — звичайна річ; намагайтесь дивитись на мене, як на пацієнта, що захворів на хворобу, вам ще невідому, — і тоді ваша цікавість збудиться до вищої міри; ви тепер можете зробити наді мною кілька важливих фізіологічних спостережень… Чекання насильницької смерті чи не є вже справжньою хворобою?
Ця думка вразила лікаря, і він розвеселився.
Ми сіли верхи; Вернер вчепився за поводи обома руками, і ми рушили, — миттю проскакали повз фортецю через слобідку і в'їхали в ущелину, якою вилась напівзаросла високою травою дорога; її щохвилини перетинав гомінкий струмок, через який потрібно було переправлятися вбрід, що засмучувало лікаря, тому що кінь його щоразу зупинявся в воді.
Я не пам'ятаю ранку більш голубого і свіжого! Сонце ледь визирнуло з-за зелених вершин, і поєднання першого тепла його променів із вмираючою прохолодою ночі огортало усі почуття якоюсь солодкою томливістю; в ущелину ще не потрапив радісний промінь молодого дня; він золотив тільки верхівки скель, що нависали над нами з обох боків; густолисті кущі, які росли в їх глибоких тріщинах, від найменшого подиху вітру осипали нас срібним дощем. Я пам'ятаю – цього разу, більш ніж будь-коли раніше, я любив природу. Як зацікавлено вдивлявся я в кожну росинку, що тріпотіла на широкому виноградному листку і відбивала мільйони райдужних променів! Як жадібно мій погляд намагався проникнути в туманну далечінь! Там шлях робився все вужчим, скелі синіші і страшніші, і, нарешті, вони, здавалось, сходились непроникливою стіною. Ми їхали мовчки.
— Чи написали ви свій заповіт? – раптом запитав Вернер.
— Ні.
— А якщо будете вбиті?..
— Спадкоємці знайдуться самі.
— Невже у вас немає друзів, яким би ви хотіли надіслати своє прощальне слово?..
Я похитав головою.
— Невже нема на світі жінки, якій би ви хотіли залишити що-небудь на згадку?..
— Хочете, докторе, — відповів я йому, — щоб я відкрив вам свою душу?.. Бачите, я виріс з того віку, коли вмирають, промовляючи ім'я своєї коханої і заповідаючи другу пасмо напомадженого або ненапомадженого волосся. Думаючи про близьку можливу смерть, я думаю лиш про себе: деякі не роблять і цього. Друзі, які завтра мене забудуть або, гірше, зведуть на мій рахунок бог знає які нісенітниці; жінки, які, обіймаючи іншого, будуть сміятися наді мною, щоб не збудити в ньому ревнощів до померлого, — бог з ними! З життєвої бурі я виніс лиш кілька ідей – і жодного почуття. Я давно вже живу не серцем, а головою. Я зважую, розбираю свої власні пристрасті і вчинки з суворою цікавістю, але без співчуття. В мені дві людини: одна живе в повному розумінні цього слова, друга мислить і судить її; перша, можливо, за годину розпрощається з вами і світом навіки, а друга… друга?.. Подивіться, докторе: чи бачите ви, на скелі праворуч чорніють три фігури? Це, здається, наші супротивники?..
Ми перейшли на рись.
Біля підніжжя скелі в кущах були прив'язані троє коней; ми своїх прив'язали тут же, а самі вузькою стежкою піднялись на майданчик, де на нас чекав Грушницький з драгунським капітаном і другим своїм секундантом, якого звали Іваном Ігнатовичем; прізвища його я ніколи не чув.
— Ми давно вже на вас чекаємо, — сказав драгунський капітан з іронічною посмішкою.
Я дістав годинник і показав йому.
Він вибачився, сказавши, що його годинник поспішає.
Кілька хвилин продовжувалось незручне мовчання; нарешті лікар перервав його, звернувшись до Грушницького.
— Мені здається, — сказав він, — що, показавши обидва готовність стрілятися і віддавши цим шану умовностям честі, ви могли б, панове, порозумітися і закінчити цю справу полюбовно.
— Я готовий, — сказав я.
Капітан моргнув Грушницькому, і той, думаючи, що я боюсь, зробив гордовитий вигляд, хоч до цієї хвилини тьмяна блідість укривала його щоки. Відколи ми приїхали, він вперше підняв на мене очі; та в погляді його був якийсь неспокій, що викривав внутрішню боротьбу.
— Поясніть ваші умови, — сказав він, — і все, що я можу для вас зробити, то будьте певні…
— Ось мої умови: ви сьогодні ж публічно відмовитесь від свого наклепу і будете просити у мене пробачення…
— Шановний добродію, я дивуюсь, як ви смієте пропонувати мені такі речі?..
— Що ж я міг вам запропонувати, крім цього?..
— Ми будемо стрілятися.
Я знизав плечима.
— Гаразд; тільки подумайте, що один із нас неодмінно буде вбитий.
— Я бажаю, щоб це були ви…
— А я переконаний в протилежному…
Він збентежився, почервонів, потім вимушено зареготав.
Капітан взяв його під руку і відвів убік; вони довго шепотілись. Я приїхав у досить миролюбному настрою, та все це починало мене бісити.
До мене підійшов лікар.
— Послухайте, — сказав він із справжнім занепокоєнням, — ви, певне, забули про змову?.. Я не вмію заряджати пістолет, але в такому разі… Ви дивна людина! Скажіть їм, що ви знаєте їх наміри, і вони не посміють… Що за бажання! підстрелять вас як птаха…
— Будь ласка, не турбуйтесь, докторе, і почекайте… Я все так влаштую, що на їх боці не буде ніякої переваги. Дайте їм пошептатися…
— Панове, стає вже нудно! – сказав я їм голосно, — битись так битись; ви мали час наговоритись вчора…
— Ми готові, — відповів капітан. – Ставайте, панове!.. Докторе, зробіть ласку, відміряйте шість кроків…
— Ставайте! – повторив Іван Ігнатович писклявим голосом.
— Дозвольте! – сказав я, — іще одна умова; оскільки ми будемо битися на смерть, то ми повинні зробити все можливе, щоб це лишилося таємницею і щоб наші секунданти не несли відповідальності. Чи ви згодні?..
— Повністю згодні.
— Тож, ось що я придумав. Чи бачите на вершині цієї прямовисної скелі, праворуч, вузький майданчик? звідти до низу буде саженів тридцять, якщо не більше; внизу гостре каміння. Кожен із нас стане на самому краю майданчика; таким чином, навіть легке поранення буде смертельним: це відповідає вашим бажанням, тому що ви самі призначили шість кроків. Той, хто буде поранений, неодмінно зірветься вниз і розіб'ється вщент; кулю лікар вийме, і тоді можна буде дуже легко пояснити цю раптову смерть невдалим стрибком. Ми кинемо жереб, кому стріляти першим. Заявляю вам наостанку, що інакше я не буду битись.
— Гаразд! – сказав капітан, виразно подивившись на Грушницького, який кивнув головою на знак згоди. Обличчя його щохвилини змінювалось. Я поставив його у скрутне становище. Стріляючись при звичайних умовах, він міг цілити мені у ногу, легко мене поранити і задовольнити таким чином свою помсту, не обтяжуючи надто свою совість; але тепер він повинен був вистрілити у повітря, або зробитися вбивцею, або, нарешті, облишити свій підлий задум і наразитися на однакову зі мною небезпеку. В цю хвилину я не бажав би бути на його місці. Він відвів капітана вбік і став гаряче щось йому говорити; я бачив, як його посинілі губи тремтіли; та капітан від нього відвернувся з презирливою посмішкою. "Ти дурень! – сказав він Грушницькому досить голосно, — нічого не розумієш! Рушаймо ж, панове!"
Вузька стежка вела поміж кущами на кручу; уламки скель служили хиткими сходинками цих природних сходів; чіпляючись за кущі, ми почали дертися.