Францові огидна його байдужість, йому заздалегідь огидна байдужість людей, серед яких він зараз сидітиме і їстиме свій суп, і байдужість зірок, що миготять у нього над головою.
VII
Землю огортали сутінки, такі тихі й туманні, що Георга, здавалося йому, годі й знайти. З кожним кроком він казав собі, що наступний буде останнім. Але кожний новий крок був лише передостаннім. Зразу за Момбахом Георгові довелося зійти з машини. Мостів тут уже не було, але біля кожного села був перевіз. Георг минав їх один по одному. Іще не час переїжджати на другий берег. Коли всі сили людини спрямовані на щось одне, її застерігають і інстинкт, і розум.
Як і вчора ввечері, він утратив почуття часу. На Рейні в густому тумані вили сирени. По дорозі, прокладеній на невисокій дамбі вздовж Рейну, чимраз рідше проносилися вогники. Насунувся порослий деревами острів і закрив од Георга воду. За очеретом заблищали вогні якогось хутора, але він не відчув ані страху, ані довір'я. Здавалося, то мандрівні вогники, така безлюдна була місцевість.
Можливо, острів, що закрив від нього воду, тягнувся далі, а може, й закінчився. Можливо, вогні світять з якогось судна або з протилежного берега, і цей берег, можливо, закриває не лісистий острів, а туман. Тут можна легко загинути просто від виснаження. От аби зараз побачитися з Валлау, хоч на дві хвилини, нехай навіть у найжахливішому пеклі…
Якщо Валлау пощастить добутися до одного прирейнського міста, то є надія, що звідти його переправлять за кордон. Там на нього чекають, дальший етап його втечі вже підготовлений.
Як Валлау заарештували вдруге, його дружина зрозуміла, що більше вже його не побачить. Коли всі її прохання про побачення були брутально, навіть з погрозами, відхилені, – вона сама приїздила у Вестгофен клопотатися про дозвіл з Маннгайма, де тепер жила, – жінка вирішила будь-що врятувати свого чоловіка. Вона вхопилася за цю думку, мов одержима, – так жінки беруться до виконання нездійсненних планів; вони втрачають при цьому здоровий глузд, який підказує людині, чи здійсненне те, що вбна задумала. Дружина Валлау збудувала свій план не на чиємусь досвіді, не на розповідях людей; її надихали вдалі легендарні втечі: Баймлер утік з Дахау, Зеегер – з Оранієнбурга. Адже і в легендах є якийсь досвід, якісь вказівки. Вона знала також, що її чоловік з усією силою людини, наділеної ясним розумом, жадає жити, жити ще, і зрозуміє найменший натяк. Її небажання обміркувати усе в цілому, визначити, що можливе, а що ні, не заважало їй діяти в багатьох випадках розумно, дуже розумно.
Для встановлення зв'язків і передачі звісток вона використовувала своїх двох синів, особливо старшого, якого ще батько багато чого навчив. Мати розповіла йому про свій план, і син палко поривався допомогти. Темноокий, відважний хлопчик у формі гітлерюгенду; вогонь, що палав у його серці, скоріше спопеляв, ніж осявав його.
І ось другого дня ввечері пані Валлау дізналась, що втеча з табору вдалася. Вона не могла знати, коли її чоловік добереться до Вормса, до куреня на городі, де для нього приготовлено гроші й одяг; може, він уже побував там минулої ночі. Курінь належав родині Бахманів. Чоловік був за трамвайного кондуктора. Жінка Валлау й жінка Бахмана тридцять років тому разом ходили до школи, ще їхні батьки були друзі, а згодом і їхні чоловіки. Обидві жінки однаково зазнали всіх труднощів звичайного життя, а за останні три роки – і незвичайного. Правда, Бахмана лише один раз заарештували на початку тридцять третього року, та й то ненадовго. Відтоді він жив і працював спокійно, його не чіпали.
На свого чоловіка, трамвайного кондуктора, і чекала зараз пані Бахман, в той самий час, коли пані Валлау чекала на свого чоловіка. Пані Бахман страшенно хвилювалася – її руки судорожно й дрібно тремтіли. Адже йому лише десять хвилин треба йти з трамвайного парку до їхньої квартири в місті. Можливо, йому довелося залишитися на другу зміну, тоді він прийде годині об одинадцятій. Пані Бахман почала укладати дітей і трохи заспокоїлась. "Нічого не може статися.", – в тисячний раз казала вона собі, – ніщо не може розкритись. Аби щось і вигулькнуло на поверхню, ніхто не зможе довести нашої найменшої провини. Гроші й одяг він міг просто вкрасти. Ми живемо тут, у місті, вже кілька тижнів ніхто з нас не бував на городі. Якби тільки можна було глянути, чи лежать іще речі на місці. Як усе це тяжко. І звідки у пані Валлау береться стільки сил!"
Вона, пані Бахман, сказала тоді жінці Валлау:
– Знаєш, Гільдо, наші чоловіки дуже змінились, я просто не пізнаю їх.
– Мій Валлау не змінився, – відповіла Гільда.
Тоді пані Бахман сказала:
– Коли людина по-справжньому глянула в очі смерті…
Але пані Валлау спинила її:
– Дурниці! А ми? А я? Народжуючи старшого хлопця, я мало не віддала богові душу. А через рік народила другого.
– Там, у гестапо, знають усе про кожного, – промовила пані Бахман.
– Дурниці! – відказала пані Валлау. – Вони знають лише те, що їм кажуть.
Коли пані Бахман лишилася сама, її руки знову затремтіли. Вона почала щось шити. Це заспокоїло її. "Нас ні в чому не можна звинуватити. Ми скажемо, що це звичайна крадіжка".
Почулися кроки. То пробирався сходами її чоловік. Нарешті!.. Вона підвелася й поставила на стіл вечерю. Він мовчки ввійшов до кухні. Вона ще й не глянула на чоловіка, але відчула не тільки серцем, а й цілою істотою, ніби з його приходом температура в кімнаті впала на кілька градусів.
– Щось трапилося? – спитала вона, побачивши його обличчя. Чоловік нічого не відповів. Вона підсунула йому повну тарілку супу. Пара підіймалася йому в обличчя.
Отто, – сказала вона, – ти недужий?
Він знову нічого не відповів.
Дружину пойняв смертельний страх. "Це не має відношення до куреня, – думала вона, – адже він тут. Просто, його гнітить ця історія: хоч би хутчій, усе скінчилося".
– Ти зовсім не хочеш їсти? – спитала вона.
Чоловік нічого не відмовив.
– Не треба весь час думати про це, – сказала дружина. – Якщо весь час думати, можна збожеволіти. У напівсклеплених чоловікових очах була страшна безнадія. Але пані Бахман вже знову заходилася шити.
Коли вона глянула на чоловіка, очі його були заплющені.
– Що з тобою? – спитала жінка. – Скажи мені, що з тобою?
– Нічого, – відповів чоловік.
Але як він це сказав! Так, наче дружина спитала його: невже в тебе вже нічого не лишилось на світі, а він сказав правду: нічого.
– Отто, – промовила вона, продовжуючи шити:, – а може, все-таки щось трапилось?
Але чоловік відповів спокійним, якимсь безбарвним голосом:
– Ні, зовсім нічого.
І коли вона, відірвавшись од шитва, швидко глянула йому просто у вічі, вона зрозуміла, що справді – нічого.
Він втратив усе, що колись мав.
Жінці аж мороз пішов поза спиною. Вона зіщулилась і сіла боком, наче біля столу сидів не її чоловік, а… Вона шила, шила, ні про що не думала і ні про що не запитувала, бо відповідь могла зруйнувати все її життя.
І яке життя! Правда, звичайне життя із звичайною боротьбою за хліб і панчохи для дітей. Але заразом і життя, сповнене вогню й відваги, палкої цікавості до усього, чим варто цікавитись. А якщо додати до цього те, що вони обидві чули від своїх батьків, коли були ще маленькими дівчатками з кісками й жили на одній вулиці!.. Чого тільки не чули їхні стіни, – боротьба за десяти-, дев'яти– і восьмигодинний робочий день, промови, які читали навіть жінкам, коли вони штопали воістину жахливі діри на панчохах, промови – від Бебеля до Лібкнехта, від Лібкнехта до Димитрова. "Вже ваші діди, – з гордістю розповідали вони дітям, – сиділи у тюрмах за те, що страйкували і виходили на демонстрації". Правда, тоді за це ще не вбивали і не катували. Хороше, чисте життя! І ось усе це гине через одне-єдине запитання, через одну-єдину думку. Ціле життя зраджено… Ось вона вже, та думка.
Що з її чоловіком? Пані Бахман – проста жінка, вона віддана чоловікові. Колись вони були закохані одне в одного, вони давно живуть у парі. Вона, звичайно, не така, як пані Валлау, та багато чого навчилась. Але цей чоловік коло столу – зовсім не її чоловік. Це непроханий гість, чужий, від його присутності стає моторошно.
Звідки він прийшов? Чого він повернувся так пізно?
Він чимось карається. Змінився він уже давно. З того часу, як його раптом відпустили. Вона тоді раділа, кричала від щастя, а його обличчя було втомлене й нерухоме. Невже ти хочеш, щоб з ним було те саме, що з Валлау? "Ні!"– мало не скрикнула пані Бахман. Але голос, набагато старіший, ніж вона, і водночас набагато молодший, уже відповів: "Так, це було б краще". "Я не можу дивитися на його обличчя", – подумала жінка. І чоловік, немов почувши, підвівся, підійшов до вікна і став спиною до кімнати, хоч віконниці були зачинені.
Георг, певно, прошкандибав уже повз кілька таких сараїв, як той, куди він, нарешті, зайшов. Там лежали лише купи старих лозових кошелів, що віддавали цвіллю. "Тепер спати, – подумав Георг, – більше нічого". Він поповз у куток і зачепив стос кошелів; вони попадали.
Від страху в Георга прояснилося в голові. Туман розвіявся. М'яке, мов сніг, місячне сяйво крізь порожній отвір дверей падало на вичовгану ногами долівку. Було виразно видно чиїсь старі сліди і свіжі сліди Георгові.
Потім Георг заснув. Очевидно, він спав усього кілька хвилин. Йому приснилося, що він прийшов до Лені. Він зарився пальцями в волосся Лені, воно було густе й шелестіло. Він припав до нього обличчям, вдихнув його запах і відчув, що все це, нарешті, не сон, а справжня дійсність. Він намотав волосся на кисть руки, щоб Лені не могла піти від нього. Георг щось штовхнув ногою, задзвеніли скалки. Він прокинувся від жаху. "Справді, – подумав він, дуже вражений, бо наяву він про це ні разу не згадав, – я ж тоді щось перекинув – лампу". Її сміх і голос були трохи хриплуваті, коли вона знову, й знову, з настирливістю п'яного, запевняла його: це ж на щастя, Георге, на щастя.
Голову йому пронизав такий гострий біль, що він мимоволі помацав рукою, чи немає крові. Про сон Годі було й думати. А вірив, що на цей час уже добереться до неї…
Хоч як Георг напружував мозок, він ніяк не міг зібрати докупи своїх думок. Порожнеча в голові доводила його до розпачу.
Вдалині щось заворушилося, людина чи тварина; поволі наближаючися по м'якій землі, зашелестіли короткі, легкі кроки.