Це було на півдорозі між дубом і будинком. Поки що розшук мій посувався якнайкраще.
"Тепер уже, мабуть, неможливо встановити висоту того береста?" — спитав я.
"Ну чому ж? Він сягав шістдесяти чотирьох футів".
"Як ви про це дізналися?!" — здивовано вигукнув я.
"Коли мій старий учитель давав мені задачі з тригонометрії, вони завжди стосувалися вимірювання висоти. Я ще хлопчиськом виміряв висоту кожного дерева й споруди в садибі".
Це була щаслива несподіванка. Потрібні відомості прийшли до мене швидше, ніж я міг очікувати.
"Скажіть-но мені, — спитав я, — а ваш ключник ніколи тим не цікавився?"
Реджинальд Масґрейв глянув на мене з подивом.
"Так, щось пригадую, — відповів він. — Брантон справді кілька місяців тому розпитував мене про висоту цього дерева; він, здається, посперечався про щось таке з конюхом".
Це була чудова новина, Ватсоне: вона свідчила, що я на правильному шляху. Я глянув на небо. Сонце вже було низько, і я підрахував, що менш ніж за годину воно опиниться над самісіньким гіллям старого дуба. Одну умову, згадану в обряді, буде виконано. Щодо тіні від береста, то йшлося, напевно, про її кінець, інакше дороговказом слугував би стовбур. Отже, тепер мені треба було визначити, де була межа тіні від береста, коли сонце стояло просто над дубом.
— Це була нелегка справа, Холмсе, адже берест давно вже зрубали.
— Ну, в усякому разі я знав, що коли Брантон зміг це зробити, то я зможу тим більше. До того ж, це було зовсім не важко. Я пішов із Масґрейвом до його кабінету й вистругав собі оцей кілок, до якого прив’язав довгу мотузку, позначивши на ній вузликом кожен ярд. Потім зв’язав два вудлища, що дало мені жердку на шість футів, і подався разом із моїм клієнтом до місця, де раніше ріс берест. Сонце саме торкнулося верхівки дуба. Я встромив свою жердину в землю, позначив напрямок тіні й виміряв її. Вийшло рівно дев’ять футів.
Звичайно ж, усі дальші мої підрахунки були прості. Якщо жердина заввишки у шість футів відкидає дев’ятифутову тінь, то дерево заввишки в шістдесят чотири фути відкидало б тінь у дев’яносто шість футів, і напрямок обох тіней, зрозуміла річ, мав збігатися. Я одміряв цю відстань: вона привела мене майже до самісінької стіни будинку, і я встромив там у землю кілок. Уявіть собі мою радість, Ватсоне, коли за два дюйми від свого кілка я побачив у землі заглибину. Я зрозумів, що це була мітка, яку зробив Брантон під час своїх вимірювань, і що я йду його слідами.
Від цієї вихідної точки я почав відлічувати кроки, визначивши спершу за компасом північ. Десять і десять кроків на північ, — ішлося, напевно, про десять кроків кожною ногою, — повели мене вздовж стіни будинку, після чого я знову забив кілок. Потім я обережно пройшов п’ять і п’ять кроків на схід, два й два — на південь, і вони привели мене до самого порога старих дверей. Ще два кроки на захід довелося б пройти вистеленим кам’яними плитами коридором — це й було місце, вказане в обряді.
Ніколи ще я не відчував такого гіркого розчарування, Ватсоне. На мить мені здалося, що в мої розрахунки вкралася суттєва помилка. Надвечірнє сонце ясно осявало підлогу коридору, і я бачив, що ці старі, стерті сірі кам’яні плити були щільно скріплені цементом і, звичайно, не зрушувалися з місця вже багато років. Брантон, певна річ, їх не торкався. Я постукав по підлозі, але звук усюди був однаковий — ніде ані знаку тріщини чи щілини. На щастя, Масґрейв, який почав розуміти хід моїх дій і був тепер схвильований не менш од мене, дістав рукопис, щоб перевірити мої підрахунки.
"І вниз! — вигукнув він. — Ви забули про слова "і вниз"".
Я спершу був подумав, що це означає копати землю, але тепер одразу побачив, що помилився.
"Тут унизу є підвал?!" — скрикнув я.
"Атож, такий же старий, як і сам будинок. Мерщій униз, у ці двері!"
Ми спустилися крученими кам’яними сходами, й мій приятель, тернувши сірником, запалив великий ліхтар, що стояв у кутку на бочці. Тієї ж миті ми переконалися, що потрапили куди слід і що до нас тут недавно хтось побував.
У цьому підвалі зберігали дрова, але поління, які, мабуть, раніше було розкладено по всій підлозі, хтось повідсував до стін, звільнивши місце посередині. Тут була важка й широка кам’яна плита з іржавим залізним кільцем, до якого був прив’язаний товстий картатий шарф.
"Хай йому біс! — вигукнув мій клієнт. — Це Брантонів шарф. Я часто бачив цей шарф на ключнику. Що той негідник тут робив?"
На моє прохання покликали двох тутешніх констеблів, і я спробував підняти плиту, вхопившися за шарф. Однак я зміг лише трохи зсунути її, і тільки за допомогою одного з констеблів мені врешті пощастило відсунути її вбік. Під плитою зяяла чорна яма, і всі ми зазирнули до неї, а Масґрейв, ставши на коліна, спустив униз свій ліхтар.
Перед нами був маленький квадратний погрібець футів із сім завглибшки і з чотири — завдовжки й завширшки. Під стіною стояла низька, окута міддю скриня з відкинутим віком: у замку її стирчав оцей химерний старомодний ключ. Віко її покривав товстий шар пилу, а волога й черви так поїли дерево, що воно запліснявіло навіть ізсередини. Кілька металевих кружалець — напевно, старовинних монет, таких самих, як оці, що в мене, — лежали на дні скрині; більше там нічого не було.
Однак тієї миті ми не думали про стару скриню — очі наші зупинилися на тому, що було поряд. То був чоловік у чорному вбранні: він сидів навпочіпки, схилившись на край скрині і обхопивши її обома руками. Обличчя його зовсім посиніло, й ніхто не розпізнав би скорченої постаті; але коли ми підняли тіло, мій клієнт за зростом, одягом і волоссям упізнав свого ключника. Той помер іще кілька днів тому, але на тілі його не було ані крові, ані ран, що могли б прояснити його жахливий кінець. Коли ми витягли тіло з погребця, то опинилися перед загадкою, не менш таємничою, ніж та, з якої почали.
Мушу зізнатися, Ватсоне: я був приголомшений результатом свого розшуку. До цього я був певен, що варто мені знайти місце, вказане в обряді, як справа з’ясується; але тепер, коли я досяг його, розгадка таємниці, яку родина Масґрейвів так дбайливо берегла, була від мене так само віддаленою, як і раніше. Щоправда, я пролив світло на Брантонову долю, але тепер мені треба було з’ясувати, що саме з ним сталось і яку роль у цій справі відіграла зникла жінка. Я сів на барило в кутку й ще раз уважно пригадав усі подробиці.
Ви знаєте мій метод у таких випадках, Ватсоне. Я ставлю себе на місце дійової особи і, насамперед осягнувши її розумовий рівень, намагаюсь уявити, як би я сам чинив за таких обставин. У цьому випадку справа була простішою, адже Брантон відзначався неабияким розумом, тож мені не треба було брати до уваги різницю в рівні нашого мислення. Він знав, що десь тут заховане щось цінне. Він визначив це місце. Він переконався, що камінь, яким закрито скарб, надто важкий для рук однієї людини. Що він мав зробити далі? Запросити на допомогу сторонніх він не міг, бо навіть якби й знайшовся хтось такий, кому він міг би довіритися, то довелося б відчиняти зовнішні двері, а це було надто ризиковано. До кого ж він міг звернутися? До дівчини, що колись була йому віддана. Чоловік, хоч би як прикро він повівся з жінкою, завжди вірить, що не втратив її кохання назавжди. Приділяючи цій дівчині, Говелс, незначні знаки уваги, він спробував помиритися з нею, а потім умовив стати його спільницею. Уночі вони разом зійшли до підвалу, й спільними зусиллями їм пощастило відсунути камінь. До цієї хвилини я так добре уявляв собі їхні дії, ніби бачив їх на власні очі.
Але навіть для двох людей, надто коли одна людина — жінка, така робота була не під силу. Навіть для нас — мене й здорованя-констебля з Сасекса — ця справа виявилася нелегкою. Що ж вони зробили, щоб полегшити її? Напевно, те саме, що зробив би на їхньому місці я. Отож я підвівся й уважно оглянув розкидані по підлозі дрова. І майже одразу знайшов те, що шукав. Одне поліно, завдовжки в три фути, було на кінці надламане, а декілька інших — сплющені: їх, мабуть, притиснуло щось надзвичайно важке. Підважуючи камінь, вони, напевно, підкладали під нього поліна, доки отвір не став таким, щоб крізь нього можна було пролізти, а потім підперли плиту ще одним поліном, поставивши його сторчма, тож воно цілком могло надламатися з нижнього кінця, — адже камінь тиснув на нього всією своєю вагою. Поки що все вкладалося в логічний ланцюг.
Але як я мав міркувати далі, щоб відтворити ту нічну драму? Ясно було, що в отвір міг проникнути лише хтось один, і то був Брантон. Дівчина, певно, чекала нагорі. Брантон відімкнув скриню, передав їй те, що там було, — адже ми знайшли скриню порожньою, — а потім… що сталося потім?
Може, це жадоба помсти раптом спалахнула в душі цієї пристрасної валлійки, коли вона побачила, що той, хто зрадив її — а ця зрада, можливо, була боліснішою, ніж ми уявляли собі, — потрапив їй до рук? Чи випадково підпора впала й плита замурувала Брантона в цій кам’яній могилі? Тоді вона винна лише в тому, що мовчала про його смерть. Чи, може, вона зумисне вибила підпору й сама закрила пастку? Так чи ні, але я немовби навіч бачив, як та дівчина мчала крученими сходами нагору, притиснувши до грудей знайдений скарб, тікаючи від приглушеного крику та відчайдушного стукоту по кам’яній плиті, під якою задихався її невірний коханець.
Ось де була розгадка блідості її обличчя, її хвилювання, нападів істеричного сміху наступного ранку. Але що ж усе-таки було в скрині? Звичайно ж, та сама металева річ із камінцями, яку мій клієнт витяг із ставка. Вона якомога скоріше кинула її у воду, щоб знищити останній слід свого злочину.
Хвилин із двадцять я сидів непорушно, обмірковуючи цю справу. Масґрейв, дуже блідий, усе ще стояв, погойдуючи ліхтарем, і дивився вниз у яму.
"Це монети Карла Першого, — мовив він, подавши мені кружальця, що були в скрині. — Як бачите, ми не помилилися щодо часу походження нашого обряду".
"Здається, в нас іще дещо є з доби Карла Першого! — вигукнув я, згадавши раптом перші два запитання обряду. — Покажіть-но мені, що було в торбині, яку ви знайшли в ставку".
Ми піднялися до кабінету, й він поклав цю річ переді мною. Поглянувши на неї, я зрозумів, чому він не надав їй ніякої ваги: метал був майже чорний, а камінці — бляклі й потьмянілі.