Вся тремтячи від нетерпіння, вона кинулась у передпокій і сама взяла записку від запорошеного вершника. На клаптику брудного паперу грубим почерком було написано лише кілька слів, але, коли вона побачила їх, краска знову спалахнула на її щоках, і усмішка заграла на тремтячих губах. Почерк був її брата; він писав:
"Архієпископ сьогодні вночі не приїде".
Розділ XV
ПІВНІЧНА МІСІЯ
Де Катіна добре розумів всю важливість покладеного на нього доручення. Збереження таємниці, якого зажадав від нього король, його збуджений стан і характер самого наказу, даного монархом, — усе це підтверджувало чутки, що ширились при дворі. Де Катіна добре знав незчисленні придворні інтриги й чвари, і він зрозумів, яких заходів треба вжити, виконуючи дане йому важливе доручення. А тому, діждавшись, коли потемніло, він звелів слузі-солдатові вивести двох коней до воріт саду, що були коло призначеного місця, розказавши йому кількома словами розположення двору. Йому здавалось, що ця нічна подорож може мати вплив на майбутню історію Франції.
— Мені подобається ваш король, — казав Амос Грін, — і я радий прислужитися йому. Я радий, що він знову збирається одружитись, хоча кожній жінці важкенько-таки буде наглядати за цим великим господарством.
Де Катіна усміхнувся з такого погляду свого приятеля на обов'язки королеви.
— Ви без зброї? — спитав він. — У вас немає ні шпаги, Ні пістолетів?
— Нема; коли вже не можна взяти рушниці, то нащо. морочитись з інструментами, якими я не мастак орудувати А чому ви питаєте про це?
— Нам може загрожувати небезпека.
— Яка?
— Багато хто хотів би перешкодити цьому шлюбові. Усі. перші особи держави настроєні проти нього. Якби їм удалося затримати нас, то й шлюб був би відкладений принаймні на добу.
— Але я думав, що це таємниця?
— Таємниць не буває при дворі. Дофін, брат і всі друзі їхні були б дуже раді побачити гонців у Сені, перше ніж їм удасться добутись до будинка архієпископа. Але хто це?
Перед ним, на доріжці, показалась дебела постать. Коли. вона наблизилась, кольорова лампочка, що спускалась з одного з дерев, освітила блакитний з сріблом мундир гвардійського офіцера. То був майор де Бріссак, однополчанин де Катіна.
— Ей! Куди прямуєте?
— В Париж, майор.
— Я сам їду туди через годину. Чи не підождете мене? Рушимо разом.
— Жалкую, але в мене спішна справа. Не можна гаяти ні хвилини.
— Гаразд. До побачення і приємної прогулянки.
— А що, він певна людина, ваш друг майор? — спитав, оглядаючись, Амос Грін.
— Так, на нього можна цілком звіритись.
— Ну то я хотів би переговорити з ним.
Американець швидко кинувся назад по доріжці, а де Катіна стояв розсерджений, що даремно затримуються. Минуло цілих п'ять хвилин, доки повернувся його супутник, а гаряча кров французького воїна уже кипіла нетерпінням і гнівом.
— Гадаю, вам слід їхати в Париж самому, мій друже, — гукнув він. — Коли я їду з наказу короля, то не можу затримуватись через ваші примхи.
— Дуже шкода, — спокійно відповів Грін. — Мені треба було сказати дещо вашому майорові, і я думав, що, може, мені не доведеться знов побачитися з ним.
— Ну от і коні, — промовив капітан, відчиняючи хвіртку. — Ви нагодували й напоїли їх, Жак?
— Так, капітан! — відрапортував той, що держав коней.
— Ну, так стрибай у сідло, друже Грін, і не будемо зупинятись, аж поки спереду не заблищать вогні Парижа.
Солдат подивився їм услід, глузливо посміхнувшись.
— Не будете зупинятись, он як! — пробурмотів він, повертаючись іти назад. — Ну це ще побачимо, мій капітан, побачимо.
Понад милю приятелі проскакали голова в голову, коліно в коліно. З заходу здійнявся вітер, небо затягло важкими свинцевими хмарами, через які ледь-ледь прозирав місяць. Проте навіть у ці моменти на дорозі, обсадженій старими деревами, було темно, а коли зникало й це мізерне світло, то не було видно нічогісінько. Де Катіна тривожно напружував зір, дивлячись поверх вух свого коня, і тикався обличчям у гриву, намагаючись розглядіти шлях.
— Що ви скажете про дорогу,?
— З її вигляду можна сказати, що тут нібито проїхало кілька екіпажів.
— Що? Боже мій! Невже ви можете розглядіти їх сліди?
— Звичайно! А чому б і ні?
— Та тому, що я не бачу й самої дороги.
Амос Грін зареготав від усього серця.
— Якби вам доводилось так часто, як мені, мандрувати уночі в лісах, — промовив він, — там, де засвітити вогонь, значить рискувати волоссям на голові, ви звикли б по-кошачому користуватися зором.
— Тоді їдьте краще ви першим, а я за вами. От так! Еге! Це що таке?
Зненацька пролунав різкий звук, наче б щось лопнуло. На одну мить американець хитнувся в сідлі.
— Це ремінь від стремена. Він упав.
— Можете ви знайти його?
— Так, але я можу їхати й без нього. Їдьмо далі!
— Чудово! Тепер я бачу в пітьмі вашу постать.
Так вони проскакали ще кілька хвилин. Голова коня де Катіна майже торкалась хвоста Грінового коня. Раптом знов почувся такий самий звук, і капітан покотився з сідла на землю. Одначе він удержав поводи в руках і в одну мить уже знов опинився на спині коня, сиплючи прокльони так, як це робить тільки сердитий француз.
— Тисяча громів небесних! — гарячився він. — Що це таке?
— У вас теж лопнув ремінь?
— Два ремені за п'ять хвилин! Це неможливо.
— Неможливо, щоб це був випадок, — серйозно промовив американець, зіскакуючи з коня. — Ага, а це що таке? Другий ремінь у мене теж надрізаний к висить на ниточці.
— І мій теж. Я почуваю це, торкаючи його рукою. Є у вас кремінь. Треба викресати вогню.
— Ні, ні, людині безпечніше в темряві. Хай інші роблять це. Ми й так побачимо все, що нам треба.
— У мене надрізаний повід.
— У мене теж.
— І попруга.
— Дивно, як ми ще не зламали собі шиї. Хто це вчинив з нами таку штуку?
— Хто ж, як не цей негідник, Жак! Він же доглядав коней. Ну підожди, буде тобі, коли я повернусь до Версаля!
— Але чому він зважився на це?
— Ах, його підкупили! Він був знаряддям у руках людей які хотіли перешкодити нашій подорожі.
— Мабуть, що так. Але у них повинна бути якась таємна причина. Вони добре знали, що, надрізавши ремені, не перешкодять нам доїхати до Парижа, бо, в крайньому разі, ми зможемо їхати й без сідла або просто бігти, коли треба.
— Вони сподівались, що ми зламаємо собі шиї.
— Припустимо, один із нас міг би, але навряд чи обидва, бо випадок з одним застеріг би другого.
— Ну, то що ж, по-вашому, вони хотіли зробити? — нетерпляче крикнув де Катіна. — Бога ради, прийдемо ж, нарешті, до якогось висновку, нам дорога кожна хвилина.
Але Гріна не можна було примусити відмовитись від його спокійної методичної манери міркувати вголос.
— Вони не сподівались зупинити нас, — казав він. — Що ж їм треба? Може, тільки затримати? А нащо їм це треба? Яке значення мало б для них, якби ми передали наше доручення на годину, дві раніше чи пізніше? Адже це байдуже.
— Бога ради… — нетерпляче перебив його де Катіна.
Але Амос Грін спокійно обмірковував становище.
— Чому ж вони хочуть затримати нас? Я бачу тільки одну причину — дати комусь випередити й зупинити нас От що, капітан. Б'юсь об заклад на шкуру бобра проти шкури кроля, що я натрапив на слід. Тут на землі видно сліди коней двадцяти вершників, які проїхали перше ніж випала роса Якщо нас затримають, у них знайдеться час скласти план до нашого приїзду.
— Може, ви й маєте рацію, — замислено промовив де Катіна. — Що ж ви гадаєте?
— Їхати назад або манівцями.
— Це неможливо. Нам довелося б повертатись аж до Медона, а це зайвих десять миль.
— Краще приїхати на годину пізніше, ніж зовсім не приїхати.
— Та не повертатися ж нам через самий здогад. Втім ще є путівець Сен-Жерменський, на милю нижче. Коли ми доїдемо до нього, можна буде взяти праворуч, понад півден ним берегом річки, і таким чином змінити маршрут.
— Але ми рискуємо не доїхати до цієї дороги.
— Хай спробує хто перетяти нам шлях, ми знаємо, що зробити з ним.
— Ви будете битися? З дюжиною людей?
— Хоч і з сотнею, коли мене виряджено з дорученням від короля.
Амос Грін знизав плечима.
— Адже ви не боїтесь?
— Страшенно боюсь. Битися добре тільки тоді, коли нічого іншого не лишається. Але я вважаю безумством їхати просто на рожен або потрапити в западню, коли можна цього уникнути.
— Робіть, що хочете, — сердито промовив де Катіна. — Мій батько був дворянин, власник великого маєтку, і я не хочу бути боягузом на службі короля.
— Мій батько, — відповів Амос Грін, — був купець, власник сили-силенної звірячих шкур, і його син уміє при зустрічах впізнати дурня.
— Ви зухвалі, пане! — гукнув гвардієць. — Ми можемо поквитатися з. вами при більш слушній нагоді. Зараз же я виконую дане мені доручення, а ви можете повертатись у Версаль, коли хочете.
Він підняв капелюх з підкресленою ввічливістю і поїхав дорогою далі.
Амос Грін кілька хвилин вагався, потім скочив на коня і став наздоганяти свого товариша. Але той ще був у поганому настрої і. Їхав, не повертаючись, не розмовляючи і не глянувши на нього. Нараз, у пітьмі він побачив щось, що примусило його посміхнутись. В далині, серед двох купок темних дерев, замигтіло безліч блискучих жовтих точок, скупчених, наче квіти на клумбі. То були вогні Парижа.
— Дивіться! — гукнув він. — Он місто і десь тут поблизу Сен-Жерменська дорога. — Ми поїдемо по ній, щоб уникнути небезпеки.
— Добре! Тільки не слід їхати занадто швидко, бо попруга може лопнути щохвилини.
— Ні, їдьмо швидше; скоро кінець нашій подорожі. Сен-Жерменська дорога починається якраз за поворотом, і шлях буде нам видно, а вогні Парижа будуть нам маяками.
Де Катіна стьобнув батогом коня, і вони галопом повернули за ріг дороги. Але в ту ж хвилину обидва вершники лежали серед купи голів і кінських копит, — капітан, напівпридушений тулубом свого коня, а товариш його, відкинутий набік кроків на двадцять, безмовний і непорушний серед дороги.
Розділ XVI
ЗАСІДКА
Пан де Вівонн дотепно зробив засідку. В кареті із зграєю одчайдушних головорізів він виїхав з палацу на півгодини раніше, ніж гонці короля, і з допомогою золотих монет, даних йому щедрою сестрою, подбав про те, щоб де Катіна та Грін не могли швидко скакати. Доїхавши до того місця, де дорога розділялась, він наказав кучерові проїхати ще трохи наперед і прив'язати коней до огорожі. Потім поставив одного з своїх спільників стерегти головний шлях і сигналізувати вогнем про наближення королівських посланців Товстою вірьовкою перетяв дорогу на висоті сімнадцяти дюймів від землі, прив'язавши один кінець до дерева по один бік, другий — до дерева по другий бік дороги.