Все горіло. Палиця потріскувала й сипала іскрами.
Коли згорів мішок із ганчір’ям, яке в ньому було, щось заблищало в попелі. Либонь, та сама монета в сорок су, вкрадена в малого савояра.
Але він не дивився у вогонь, він усе ходив і ходив по кімнаті.
Несподівано погляд його впав на срібні свічники, що тьмяно поблискували на каміні у відсвітах полум’я.
"Еге! — подумав він. — У них теж є частка Жана Вальжана. Треба знищити і їх".
Він узяв свічники.
Вогонь розгорівся достатньо, щоб швидко переплавити їх у безформний зливок.
Він нахилився і розворушив жар одним зі свічників. Ще мить — і вони опинилися б у вогні.
І раптом йому вчувся голос, що кричав десь у нього всередині:
"Жане Вальжане! Жане Вальжане!"
Від жаху волосся на голові в нього стало сторч.
"Ну що ж, зітри цей спогад! — провадив голос. — Знищ свічники й забудь єпископа! Згуби Шанматьє — старого чоловіка, який не розуміє, чого від нього хочуть, якого твоє ім’я придавило, мов тяжкий злочин, і його засудять замість тебе, щоб він закінчив свої дні посеред паскудства й жаху! А ти лишайся чесною людиною. Лишайся мером, лишайся шанованим і статечним, збагачуй місто, підгодовуй бідних, виховуй сиріт, живи щасливо, порядно й доброчесно, а в той час як ти тут утішатимешся радістю і світлом, інший чоловік носитиме твою арештантську куртку, носитиме в неславі твоє ім’я і тягатиме на каторзі твій ланцюг! Так, ти чудово все влаштував! О, нікчемо!"
З чола у нього заструменів піт. Він розгублено втупився в свічники. А внутрішній голос невблаганно провадив:
"Жане Вальжане! Безліч голосів вихвалятимуть і благословлятимуть тебе, і тільки один голос проклинатиме в пітьмі. Так от, щоб ти знав, нікчемо! Усі ті бучні славослів’я не підіймуться в небо, і тільки прокляття досягне Бога!"
Цей голос, що спочатку ледь чутно шепотів десь у темних глибинах його свідомості, лунав усе гучніше. Останні слова він почув так виразно, що нажахано розглянувся по кімнаті.
— Хто тут є? — розгублено спитав він.
Тоді засміявся майже божевільним сміхом:
— Та я геть здурів! Хто тут може бути?
Він поставив свічники на камін і знову став ходити по кімнаті. Саме ця монотонна й зловісна хода турбувала сон чоловіка, який спав на нижчому поверсі.
Тепер обидва рішення, які він прийняв, одне, потім друге, здавались йому жахливими. Піти й виказати себе! Гнітючий розпач опанував його, коли він подумав про те, що на нього чекає. Доведеться розпрощатися з нинішнім життям, таким гарним, чистим і осяйним, розпрощатися із загальною повагою, з честю, з волею! Більш не гулятиме він у полях, не слухатиме співу пташок, не даватиме милостиню бідним дітям! Більш не відчує на собі вдячних поглядів! Він покине цей дім, який сам збудував, покине свою кімнату! Не читатиме більше книжок, не писатиме на цьому столику! Стара воротарка, його єдина служниця, не приноситиме йому вранішню каву! Святий Боже! Замість усього цього — каторга, залізний нашийник, червона арештантська куртка, ланцюг на нозі, втома, в’язниця, тверді нари! У його віці, після всього, що він пережив, чути, як перший-ліпший називає тебе на "ти", дозволяти наглядачеві обшукувати себе й бити палицею! Ходити в підкованих залізом черевиках на босу ногу. Терпіти погляди цікавих, яким казатимуть: "Онде знаменитий Жан Вальжан, що був мером у Монтреї-Приморському!" А ввечері, падаючи від утоми й стікаючи потом, підійматись у парі з іншим каторжником під нагаєм сержанта по трапу плавучої в’язниці!
І знову й знову думки його поверталися до нестерпно болісного вибору: чи лишитися йому в раю і перетворитись на демона? Чи повернутись у пекло і стати янголом?
Що робити, Боже праведний, що робити?
Видзвонило третю ранку, коли він нарешті знеможено опустився на стілець і заснув.
Він прокинувся від крижаного холоду. Під вранішнім вітром скрипіли завіси досі розчахнутих віконниць. Вогонь у каміні згас. Свічка догорала. Надворі ще була непроглядна темрява.
Він підвівся, підійшов до вікна. Якийсь цокіт змусив його виглянути на вулицю. Там рухалися дві світлі цяточки, які, наблизившись, виявилися ліхтарями екіпажа. У їхньому освітленні він побачив, що то тильбюрі, запряжене білим конем.
"Що це за екіпаж? — подумав він. — Хто й куди так рано їде?"
Цієї миті у двері тихенько постукали.
Він затремтів з голови до ніг і страшним голосом крикнув:
— Хто там?
— Я, пане мер.
Він упізнав голос воротарки, своєї старої служниці.
— Що таке? — запитав він. — Чого вам треба?
— Пане мер, уже п’ята година.
— Ну то й що?
— Тильбюрі подали, пане мер.
— Яке тильбюрі?
— Хіба ви не замовляли тильбюрі?
— Ні, — сказав він.
— Кучер каже, що приїхав на замовлення пана мера.
— Який кучер?
— Кучер від пана Скофлера.
— Від Скофлера?
Почувши це прізвище, він здригнувся, наче в нього перед очима вдарила блискавка.
— А-а, так, — сказав він. — Від Скофлера…
Якби стара побачила його в цю мить, вона перелякалася б.
Запала досить довга мовчанка. Він тупо дивився на вогник свічки, сколупував з неї розтоплений віск і розминав його в пальцях. Стара чекала. Нарешті вона зважилася подати голос:
— То що відповісти йому, пане мер?
— Скажіть, я зараз вийду.
4. Сестра Симпліція витримує випробування
Фантіна пережила важку ніч. Її мучив надсадний кашель, відновилася гарячка. Вранці, коли прийшов лікар, вона марила.
Цілий ранок вона була мовчазна й похмура. Її глибоко запалі очі здавалися майже згаслими, та іноді вони раптом спалахували, мов зорі. Мабуть, небесне сяйво струменить із тих очей, які незабаром перестануть бачити світло земне.
Коли сестра Симпліція запитувала Фантіну, як вона себе почуває, та незмінно відповідала:
— Добре. Але мені хотілось би бачити пана Мадлена.
Душевні муки, а потім і недуга перетворили Фантіну на привид. Ця двадцятип’ятирічна жінка мала зморшкувате чоло, зів’ялі щоки, загострений ніс, розхитані зуби, сіре обличчя, кощаву шию, випнуті ключиці, худі руки й ноги, а в її русявому волоссі густо пробивалася сивина.
Опівдні прийшов лікар, дав деякі настанови, спитав, чи приходив до лікарні пан мер, і похитав головою.
Мадлен звичайно приходив навідати хвору о третій годині. Досі він був завжди точний.
Вже о пів на третю Фантіна почала хвилюватися. Протягом двадцятьох хвилин вона запитувала в черниці разів десять:
— Котра година, сестро?
Видзвонило третю, і Фантіна, сівши в ліжку, хоч їй навіть ворухнутися було важко, прикипіла поглядом до дверей.
Але ніхто не увійшов, двері не відчинилися.
Вона сиділа, заклякнувши, не відводячи погляду від дверей і наче стримуючи подих. Сестра не наважувалася заговорити до неї. На дзвіниці пробило чверть на четверту.
Фантіна впала на подушку.
Вона нічого не сказала і стала бгати пальцями простирадло.
Минуло півгодини, потім година. Ніхто не приходив. Щоразу, як бив годинник, Фантіна зводилась і дивилась на двері, потім опускалась на подушку.
Було ясно, кого вона чекає, проте вона не називала нічийого імені й не нарікала. Тільки бухикала дуже поганим кашлем. Здавалося, на неї опускається чорний морок. Фантіна була мертвотно-бліда, губи в неї посиніли. Вряди-годи вона всміхалася.
Пробило п’яту. І тоді сестра почула, як хвора прошепотіла:
— Дарма він не прийшов сьогодні… Завтра мене вже не буде…
Сестра сама дивувалася, чому пан Мадлен так спізнюється.
Тим часом Фантіна втупилась у стелю і начебто силкувалася щось пригадати. Несподівано вона заспівала слабким, як зітхання, голосом. Черниця прислухалася. Ось що співала Фантіна:
Ми гарного всього накупим потрошку,
Гуляючи містом у сонячний день.
Червоні троянди, блакитні волошки,
Блакитні й червоні з прадавніх-давен.
Учора до мене Пречиста явилась,
В гаптованій мантії з неба зійшла
І каже: "Ти в Бога дитинку просила?
Я доню тобі під плащем принесла".
— Біжіть до крамниці, летіть як на крилах,
Щоб я свою доню скоріш одягла!
Ми гарного всього накупим потрошку,
Гуляючи містом у сонячний день.
Спасибі, спасибі, Пречистая Діво!
Колиска готова у мене стоїть.
Яснішої зірки, дивнішого дива
Не зміг і Господь би для мене створить.
— А що з оцим клаптем, матусю щаслива?
— Сідайте для доні сорочечку шить.
Червоні троянди, блакитні волошки,
Блакитні й червоні з прадавніх-давен.
— Ви виперіть клапоть. — А де? — Звісно, в річці.
Отут на столі полотно розкладіть
І шийте сорочечку, потім спідничку,
А я на них вишию сонячний квіт.
— Нема вже дитятка твого, молодичко!
— Тоді шийте саван — покину я світ!
Ми гарного всього накупим потрошку,
Гуляючи містом у сонячний день.
Червоні троянди, блакитні волошки,
Блакитні й червоні з прадавніх-давен.
Це була старовинна колискова пісня, якою вона колись присипляла свою маленьку Козетту і яку не згадувала жодного разу, відколи розлучилася з донькою. Фантіна співала таким сумним голосом і з таким ніжним виразом, що навіть у звичної до людського горя черниці на очі набігли сльози.
Видзвонило шосту. Фантіна, здавалося, не почула. Вона більш не звертала уваги ні на що.
Сестра Симпліція послала служницю довідатись у воротарки, чи пан мер удома і чи прийде він до хворої. За кілька хвилин служниця повернулась і тихо розповіла сестрі, що пан мер виїхав раніше шостої ранку в тильбюрі, запряженому білим конем. Воротарці він сказав, щоб сьогодні його не чекали.
Поки жінки перешіптувалися, повернувшись до хворої спинами, Фантіна зіп’ялась на своїй постелі навколішки і дослухалася. Раптом вона вигукнула:
— Ви розмовляєте про пана Мадлена! Чому ви говорите тихо? Що сталося? Чому він не прийшов?
Її голос пролунав так хрипко й грубо, що жінкам здалося, ніби говорить чоловік. Вони злякано обернулися.
— Кажіть же! — крикнула Фантіна.
Служниця пробелькотіла:
— Воротарка мені сказала, що сьогодні він прийти не зможе.
— Дитино моя, — мовила сестра, — заспокойтеся, ляжте.
— Він не зможе прийти? — перепитала хвора. В голосі її звучав розпач. — Чому? Скажіть мені, ви знаєте.
Служниця поквапно прошепотіла на вухо черниці:
— Скажіть, він зайнятий у муніципальній раді.
Сестра Симпліція зашарілася; адже служниця пропонувала їй збрехати. З другого боку, сказати хворій правду було небезпечно: в її стані це могло завдати їй смертельного удару. Проте сестра вагалася недовго. Вона підвела на Фантіну свій спокійний, сумний погляд і сказала:
— Пан мер кудись поїхав.
Фантіна рвучко випросталася, потім сіла.