Поки він п'є, вона дивиться на нього, і її звабливі груди, здається, піднімаються від хвилювання, але ні — то просто вона засапалась, бо ходила в льох. Цього разу Клодіюс Бродекен, витерши рота тильним боком рукава, заговорив перший.
— Скажіть, Адель, а чого ви мене питали, чи я всім задоволений?
— Та нічого. Просто так...
— Може, хто що балакає?
— Ти повинен знати, що завше хтось щось балакає. Як оце й тепер..
.— ТЦ-ЩО балакають тепер, Адель?
— Та про Розу.
— Про Розу?
— Еге ж, про малу Бівак. А тебе це хіба дивує?
— Спершу треба знати, що балакають.
— Та про її живіт, що його вже видно, як ото, коли нагуляла.
Оце так маєш! Живіт Рози ріс собі, поки він був десь там, і ввесь Клошмерль уже про це знає! Звісно, старі Біваки невдоволені... Було чим ошелешити хлопця, нехай він і стрілець першого класу. В усякому разі, цю справу треба обмізкувати. Клодіюс Бродекен наливає собі, п'є, а далі й каже:
— То це отакі справи, Адель?
— Отакі. А то не твоя робота?
— Яка робота?
— Та Розин живіт.
— А що — і таке говорять?
— Та подейкують, тільки не знати, хто, цей поголос пускає. Знаєш, люди такі, що все скажуть.
— Хто ж воно таке балакає?
— Та все оті, що плещуть язиком і нічого не знають, як воно направду. Ти краще б сам сказав, твоя це робота чи ні. Тобі, звичайно, краще знати, аніж тому, хто не був при цьому ділі. А що — тобі це новина?
-г— Еге ж, новина, Адель.-
— Тоді краще, що я тобі сказала, на кого гріх скидають. І про людей, що гомонять у містечку. Може, це й брехня, бо ж є завше люди з лихим язиком...
— То, може, це й брехня, Адель?
— Я тебе попередила, щоб ти був готовий заткнути рота тим, що патякають, нічого не знаючи, та так*і видивляються, кого б— узяти на зуби. Отож, може, це й брехня.
— Еге ж, може, й брехня.
— А може, це й ти...
— Я, Адель?
— Це я кажу так, наздогад. Бо ж я не можу сказати все достоту так, як воно було.
— Певно, що не можете, Адель!
— То ти знаєш, що тобі слід робити?
— Так, Адель.
— Тому, хто звів Розу, зробивши їй маля, скажімо, тобі,— це я знов кажу наздогад,— ліпше, мабуть, з нею побратися. Скажеш, не так, Клодіюсе?
— Та так, Адель, тому, хто її звів, найліпше з нею побратися.
— Як подумати, то вона дівчина гожа, та і вдачею, нівроку, теж. Аби не оця її пригода... Але все-таки тут немає нічого страшного. Правда, Клодіюсе?
— Певно, що немає.
— І той, я так гадаю, хто б її узяв, ясна річ, з дитиною, якщо це~його робота, не прогадав би.
— Ні, не прогадав би, Адель. .
— Хороший ти хлопець4, Клодіюсе.
— А ви хороша жінка, Адель.
—. Та це я кажу, думаючи про Розу.
— А я, думаючи про Розу, й відповідаю.
— Отже, ти приїхав!
— Еге ж, приїхав.
— Для Рози це, певно, краще.
— Ну це, якщо...
— Я кажу "краще", бо вона ось-ось приведе, маля, а для дівчини це біда: народилф й ніхто не може сказати, відки воно взялося. А коли вже ти приїхав...
Отак перемовившись з Аделлю, Клодіюс кладе сорок п'ять су біля пляшки, надягає Оерета, бере свого речового мішка і встає з-за столу.
— Що ж, до побачення, Адель! — каже він.
— Та вже ж до побачення, Клодіюсе! То ти ще заходи-тимеш, коли вже приїхав?
— Аякже, Адель. ,
"Боже мій, господи-боже ти мій!" — думає Клодіюс, ідучи великою вулицею Клошмерля. Він такий замислений, аж не помічає людей довкола: "Боже мій! Роза у ваготі. Господи-боже ти мій!" Ось яка думка точить його розум. Через неї він забув про свою гідність хвацького вояка, свою гордість стрільця першого класу: іде, мов той парубок, у якого литки "простого піхтура, а не найгарніші, ніж в усіх арміях світу, литки, на яких він старанно перемотав обмотки о дев'ятій годині ранку у вагоні, за дві станції до Клошмерля. "Господи-боже ти мій!" Він забуває навіть спинитись перед тютюновою крамничкою купити сигарет та повітати пані Фуаш, яка ніколи не промине, щоб не підлестити своїм юним клієнтам: мовляв, той, хто не курить,— не чоловік. Вагітна дівчина на шиї — це новина; ' оже обернутись кепсько, якщо його й Розині батьки полаються — як це часто буває — за землю. Клодіюс такий стурбований, що не чує привітань. Велосипедний крамар Фаде, якого він не помітив, ляскає його, проходячи, по плечі:
— А ти бравий стрілець, Клодіюсе! Непогано!
— Боже мій, то це ти, Ежене? — одказує Клодіюс— Боже ти мій!
Він не знаходить, що сказати, і йде далі своєю дорогою аж до великої площі. Там він затримався, проходячи під каштанами та раз у раз приказуючи своє "Боже ти мій!", яке розлягається йому в голові, мов грім, і не дає думати про майбутнє. Врешті Клодіюсові спадає на думку: "Найкраще — це поговорити з матір'ю". Він знов рушає вперед, прямуючи додому
— То ти приїхав, синку?
— Приїхав, мамо.
— Ти так і пашиш здоров'ям, Клодіюсе. Мабуть, ти подужчав?
— Може, трохи й подужчав від фізичних вправ. Адрієнна Бродекен варить на кухні суп. Кришить пір,
чистить картоплю. Поцілувавши сина, вона порається далі; розмова їхня не припиняється.
— То ти оце тільки приїхав?
— Еге ж, оце тільки: йду зі станції.
— Якраз вчасно приїхав! Бо ми вже хотіли тобі писати. Тут треба вирішити одну справу, аж ось ти й приїхав. Ми вже тут думали-передумали. Добре, що ти прцїхав.
— А про що ви мені хотіли писати?
— Та тут усякий поговір ходить по містечку... Ти ні з ким не розмовляв дорогою додому?
— Та розмовляв, але не сказав нічого певного. Настала пора говорити. Клодіюс Бродекен це розуміє,
він розуміє, що краще геть про все поговорити зараз, поки ще не зібралась уся родина. Тільки він не знає, як почати, думає, звідки зайти. Великий годинник відбиває своє чітке "тік-так", гойдаючи позолочене сонце, що ходить туди й сюди за склом футляра. Час збігає, підштовхуваний скрипливими коліщатками. Набридливі оси крутяться над поличкою, де кошик зі сливами. А що мати, видно, знає, то, може, нехай вона й починає?.. Адрієнна й син увесь час стоять одне до одного спинами (це зручніше, коли розмовляти про важливі речі), вона все перебирає городину, а він тільки й думає про Розу, силкуючись знайти спосіб, як почати. І враз мати питає, не обертаючись, неквапним голосом, в якому нема й сліду невдоволення:
— То це, мабуть, ти зробив, Клодіюсе?
— Що я зробив?
— Та дитину Розі.
— Це ще хтозна..
— Але ж у тебе з нею було щось?
— Та трохи було цієї весни...
— То воно, мабуть, таки твоє?
— Можливо.
А вгорі, знай, цокає годинник, який і далі відлічує секунди, наступну не швидше, ніж попередню, як лихої, так і доброї пори. Махнувши ганчіркою, мати ровганяє ос, що надто вже знахабніли.
— Цього літа просто відгону нема від цієї погані! Далі вона питає:
— А ти б хотів одружитися з Розок*?
Клодіюс волів би сам СТАВИЛИ запитання, аніж відповідати на чиїсь. Цю рису він успадкував від свого батька, Оноре, чоловіка, що добре виважить слово, поки його процідить. І
— Скажіть, а як ви про це думаете? — відповідав він запитанням.
На ці слова мати вже давно знає, чим відповісти:
— ТА я зовсім не проти, коли в тебе такий намір. Хай би переходила до нас твоя Р за, була б мені поміч. Роботи вистачило б на двох, я вже не така спритна, як колись.
— Ну, а батько, що він каже?
Та він прихильний до того, щоб ти її взяв, якщо старий Бівак віддасть за Розою виноградника на Бон-Панті.
— А ви не чули, що кажуть Біваки?
— Та оце днями заходив до нас кюре Поносе. Він, напевно, домовився з Біваками. То він сказав батькові, що треба залагодити справу між богом, Розою і тобою. Але Оноре слухає, а править своєї. Кюре Поноссові він сказав: "Спершу оборудуемо справу в нотаря, а з богом ми її завжди залагодимо. Адже Біваки не стануть торгуватися з богом за якийсь там клапоть виноградника". А коли дійде до самого одруження, то тут можеш покластись на батька. У нього завжди була голова на в'язах.
— Зроблю, як скажете, мамо.
Розмова на хвильку урвалася, Адрієнна Бродекен врешті обернулася й глянула на сина.
— Як подумати, то ти не схибив! Батько не сердиться. Тепер, коли Роза на гачку, треба, щоб старий Бівак віддав у посаг виноградника. Твоя Роза принадна, та й схили принадні у Біваків. Ні, ти не схибив, Клодіюсе!
Це правда, батько зовсім не сердиться. Зайшовши до хати, ВІН суворо мовить до Клодіюса:
— То що — вскочив у шкоду, клятий баламуте!
Але все його засмагле лице морщиться від задоволення. Думаючи про гарний виноградник на Бон-Панті, який незабаром перестане бути біваковим', перейшовши до Бродекенів, він не може не визнати, що часом одна мить утіхи може дати те, чого не добудеш працею цілого життя. От і вір після цього баєчкам кюре! Звичайно, кюре розпатякують про небо, щоб на землі був лад. Ненько рідненька! Мовляв, на небі виноградників — як маку! Ну й хай собі, а ми, дожидаючи небесних, заберемо в старого
Бівака земного, поки нагода. Та й, зрештою, хто вгрішив — Роза чи Клодіюс? Так не можна питати. Хлопцям дано зводити дівчат, а тим — берегтися. Однак Оноре, як завбачливий чоловік, що не гребує ніякими заходами безпеки, воліє .мати й небо на своєму боці, вплутавши кюре в свою гру. Від надії розширити незабаром володіння Бродекенів він розщедрюється.
— Милий боже,— каже він,— у день весілля перекину добрячу суму Поноссові, слово Оноре! Відразу дам двісті франків на його церкву!
— Двісті франків! — жалібно повторює Адрієнна, оше-лешопа, трохи не прибита на смерть його словами (саме вона порядкує заощадженнями в шафі під білизною, звідки вони згодом переходять до надійнішої схованки).
— Ну, то п'ятдесят! — каже Оноре, схаменувшись.
Все залагоджується без гвалту. О восьмій годині вечора гарний вояк з гарними литками хвацьким кроком стрільця на параді сходить з горішнього містечка. Це Клодіюс Бродекен, переможець, більш вичепурений, ніж будь-коли. Хай дивляться, заздрять, милуються: це Клодіюс Бродекен, що спіймав на гачок Розу Бівак, це любеньке дівча. Таки спіймав! І ця спритна оборудка не тільки давала й ще даватиме втіху, а й принесе йому чималий клапоть земельки на Бон-Панті, де найкращі клошмерльські виноградники. З біса добре все владналося! Поки Роза спокійно породить дитя, він дослужить і вийде капралом, стрілецьким капралом, люди добрі! І коли повернеться з війська, дитя вже лежатиме в колисці,' добрячий виноградник буде доточено до землі Бродекенів, а Роза знов буде готова для втіхи. Хай тобі всячина, а це був майстерний удар, таки майстерний! Він сміється подумки, весело йдучи до Рози, яка має його чекати.