Другою людиною є єдина жива родичка померлого, пані С'юзан Вей, в чию квартиру пан Річард Мак-Дафф вдерся минулої ночі. Про це поліція, звісно, ще не знає. І не дізнається, якщо ми постараємось. Але будь-які стосунки між цими двома особами природно стануть предметом ретельного дослідження. У радіорепортажах кажуть, що вони розшукують пана Мак-Даффа, який, на їхню думку, зможе допомогти їм у розслідуванні, хоча з їхнього тону зрозуміло, що він безсумнівно винний.
– Мої послуги коштують двісті фунтів стерлінгів на день плюс витрати. Витрати не обговорюються та іноді можуть вражати тих, хто не розуміє, яким чином вони стосуються справи. Вони всі необхідні та, як я вже сказав, не обговорюються. Ти наймаєш мене?
– Вибач, – сказав Річард, злегка кивнувши. – Що ти сказав?
РОЗДІЛ 17
Електричний Монах не знав, у що йому тепер вірити.
За попередні кілька годин він змінив запаморочливу кількість вірувань, більшість з яких не змогли надати йому тривалої духовної втіхи, яку мало постійно шукати його програмне забезпечення.
Йому це осточортіло. Чесно. А ще він втомився. І занепав духом. Більш того – і його це здивувало – він сумував за своїм конем. Той хоча й був істотою тупою та низького рангу, і таким чином не вартий уваги одного з тих розумів, чиєю долею є вічна турбота про матерії, вищі за розуміння простого коня, але тим не менш він сумував за ним. Він хотів сісти на нього. Він хотів поплескати його. Він хотів відчути, що той не розуміє.
Він замислився, де той може бути.
Монах скорботно бовтав ногами, висячи на гілці дерева, де він провів цю ніч. Він заліз сюди, переслідуючи якусь шалену фантастичну мрію, а потім застряг і був змушений залишитися тут до ранку. Навіть зараз, при денному світлі, він не був певний, як йому звідси злазити. Якусь мить він був небезпечно близький до того, щоб повірити, що вміє літати, але відбувся негайний виклик процедури перевірки помилок, який сказав йому не бути дурнем.
Але це була проблема.
Чим би не був той палаючий вогонь віри, що підіймав його на крилах сподівання вверх, крізь гілля, під час чарівних годин ночі, він не залишив йому вказівок щодо того, як повернутися вниз, коли ця палка нічна віра, як і надто багато його інших вір, залишила його вранці.
До речі, щодо палаючого вогню віри. Недалеко звідси перед світанком палав великий вогонь. На думку Монаха, вогонь був приблизно там, звідки він сам прийшов, коли глибока духовна тяга привела його до цього незручно високого, але в інших відношеннях цілком пересічного дерева. Йому хотілося піти й боготворити той вогонь, присвятити себе навіки його святому сяйву, але поки він безпомічно намагався вигадати спосіб злізти вниз, прибули пожежники та загасили божественне світіння, відправивши коту під хвіст ще одне віровчення.
Сонце зійшло вже кілька годин тому, і хоча він намагався, як міг, гаяти час вірою в хмари, вірою в гілля, вірою в один з різновидів летючих жуків, тепер він вірив у те, що йому це все остогидло, до того ж його охопило переконання в тому, що він зголоднів.
Він шкодував, що не подбав про забезпечення себе якоюсь їжею в тому житлі, яке він відвідав минулого вечора, до якого він відніс свій священний тягар для поховання в святій коморі, але тоді його охопила нестримна пристрасть, віра в те, що такі буденні справи, як їжа, були несуттєві, що всім потрібним його забезпечить дерево.
Що ж, воно забезпечило.
Воно забезпечило його гіллям.
Монахи не їдять гілля.
Взагалі-то, якщо подумати, він відчував легкий дискомфорт щодо деяких речей, в які вірив минулого вечора, а деякі результати його дій здавалися йому дещо незрозумілими. Йому цілком ясно наказали застрелити і він відчув тоді дивну потребу підкоритися, але можливо, він припустився помилки, діючи так швидко згідно з наказами, що були надані мовою, яку він вивчив лише за дві хвилини до того. Реакція людини, яку він застрелив, була безумовно надмірною.
На його рідній планеті люди, в яких ось так стріляли, поверталися наступного тижня в новій серії, але йому здавалося, що з цим чоловіком такого не буде.
На дерево дмухнув вітер, змусивши його запаморочливо похитнутися. Монах зліз трохи нижче. Спочатку це було відносно легко, бо гілки росли досить близько одна до одної. Але останній відтинок шляху виявився непереборною завадою – треба було просто падати, а падіння могло завдати йому суттєвих внутрішніх ушкоджень і руйнувань, що в свою чергу могло примусити його вірити в реально дивні речі.
Раптом його увагу привернули голоси, що пролунали в дальньому куті поля. На узбочині зупинилася вантажівка. Якусь мить він уважно спостерігав за нею, але не побачив нічого, в що можна було повірити, а тому повернувся до свого самоаналізу.
Він згадав, що минулого вечора був дивний виклик підпрограми, з якою він раніше не стикався, але мав підозру, що це було те, про що він колись чув, що зветься докорами сумління. Він відчував певний неспокій через ту людину, яку він застрелив і залишив там лежати. Саме тому Монах, спочатку пішовши звідти геть, повернувся, щоб глянути ще раз. На обличчі тієї людини безумовно був вираз, який казав, що щось було не так, а це аж ніяк ні з чим не узгоджувалося. Монах непокоївся через те, що міг сильно зіпсувати цій людині вечір.
"Втім, – думав він, – найголовніше – робити те, в що віриш, що воно правильне".
Наступним, у що він повірив, було те, що якщо він зіпсував цій людині вечір, йому слід принаймні доставити її додому. Швидко обшукавши кишені, він знайшов адресу, карту та ключі. Дорога була виснажливою, але йому надавала сили його віра.
Несподівано над полем пролунали слова "ванна кімната". Він знову подивився на вантажівку в дальньому кінці поля. Там був чоловік у синій уніформі, який щось пояснював чоловікові в грубому робочому одязі, який, схоже, був дещо незадоволений чимось. Вітер доніс звідти слова "доки не знайдемо власника" та "повна маячня, звісно". Чоловік у робочому одязі, певно, погодився, але знехотя.
Кілька секунд по тому з кузова вантажівки в поле вивели коня. Монах кліпнув. Його мікросхеми затремтіли від подиву. Нарешті з'явилося те, в що він міг повірити, істинно чудесна подія, його нарешті нагородили за його старанну, хоча й дещо непостійну віру.
Кінь ішов терплячою, покірною ходою. Він уже давно звик бути там, куди його привели, але цього разу йому це подобалося. Це поле, на його думку, було досить гарне. Тут була трава. Тут була огорожа, на яку він міг дивитися. Тут було достатньо місця, щоб він згодом міг поскакати риссю, якщо захочеться. Люди поїхали, залишивши його на самоті, і це йому дуже сподобалося. Він трохи пройшовся інохіддю, а потім – просто так – припинив це. Він міг робити все, що йому хотілося.
Яка це насолода!
Яка величезна та незвична насолода.
Він повільно оглянув усе поле, а потім вирішив спланувати для себе день відпочинку. Пізніше можна буде трохи поскакати риссю, можливо навколо дерева. Потім можна буде полежати на східному боці поля, де трава густіша. Там, здається, вдале місце, щоб подумати про сніданок. А пообідати, – міркував він, – можна на південному краю поля, де струменить невеликий потік. Обід біля струмочка – це ж треба!
Яка благодать.
Також йому дуже подобалася ідея провести півгодини ходячи трохи наліво, а потім трохи направо, без особливих на те причин. Щодо часу між другою та третьою годинами він не був певний: чи то помахати хвостом, чи то просто поміркувати. Він, звісно, міг зробити і те, і інше водночас, якщо захоче, а риссю поскакати пізніше. А ще він помітив гарну частину огорожі, через яку можна подивитися, і цього може цілком вистачити на те, щоб згаяти одну або дві передобідні години.
Добре.
Чудовий план.
А найкраще в цьому плані було те, що склавши його, кінь тепер міг повністю та остаточно проігнорувати його. Замість виконання плану він вирішив ліниво постояти під єдиним у цьому полі деревом.
Електричний Монах упав з гілля дерева на спину коня з криком, який був дивно схожий на "Джеронімо!".
РОЗДІЛ 18
Дірк Джентлі ще раз виклав найголовніші факти, а тим часом світ Річарда Мак-Даффа повільно та мовчазно падав у темне крижане море, про наявність якого просто в нього під ногами він досі не здогадувався. Коли Дірк завершив свою розповідь удруге, в кімнаті настала тиша. Річард не зводив погляду з Дірка.
– Де ти про це дізнався? – спитав зрештою Річард.
– Радіо, – сказав Дірк, злегка знизавши плечима, – принаймні, найголовніше. Зараз про це всі випуски новин розповідають. Деталі? Ну, конфіденційні джерела тут і там. З причин, про які ти можеш здогадатися, я знаю одного або двох співробітників поліцейського відділку Кембриджу.
– Я навіть не знаю, вірити тобі чи ні, – тихо сказав Річард. – Можна скористуватися телефоном?
Дірк чемно вийняв з кошика для сміття телефонну слухавку та простягнув її йому. Річард набрав номер С'юзан.
Слухавку взяли майже миттєво, і переляканий голос сказав:
– Алло?
– С'юзан, це Рі…
– Річарде! Де ти? Боже мій, де ти? З тобою все гаразд?
– Не кажи їй де ти, – сказав Дірк.
– С'юзан, що трапилося?
– А ти хіба не?..
– Мені сказали, що щось трапилося з Ґордоном, але…
– Щось трапилося? Він мертвий, Річарде, його вбили…
– Клади слухавку, – сказав Дірк.
– С'юзан, послухай. Я…
– Клади, – повторив Дірк, а потім нахилився до телефону та натиснув на важелі. – Поліція, напевно, спробує відстежити дзвінки, – пояснив він.
Він узяв слухавку та жбурнув її назад у кошик для сміття.
– Але я мушу піти до поліції! – скрикнув Річард.
– Піти до поліції?!
– А що ще мені робити? Я мушу піти до поліції та розповісти їм, що це був не я.
– Розповісти їм, що це був не ти?! – не вірячи своїм вухам, повторив Дірк. – Так, авжеж, це відразу все виправить. Шкода, що це не спало на думку доктору Кріппену. Він міг би позбавитися стількох неприємностей.
– Так, але ж він був винний!
– Так, усе виглядало саме так. І так само це зараз виглядає стосовно тебе.
– Але ж я не робив цього!
– Не забувай, ти розмовляєш з тим, хто був ув'язнений за те, чого не робив. Я ж казав тобі, збіги – страшні та небезпечні речі. Повір мені, набагато краще знайти залізобетонний доказ того, що ти невинний, ніж томитися в камері, сподіваючись, що поліція – яка вже вважає тебе винним – знайде його сама.
– Мені важко думати, – сказав Річард, тримаючись рукою за лоб. – Зупинись на хвилину та дай мені подумати…
– Якщо дозво…
– Дай мені подумати!
Дірк знизав плечима та знову звернув свою увагу на сигарету, яка наче непокоїла його.
– Нічого не виходить, – похитав головою Річард кілька секунд по тому. – Я не розумію.