Він невимушено сидів у кріслі, простягши до каміна довгі ноги.
— Я розумію, що ти маєш на думці, — мовив він. — Ц докази надто кричущі, щоб не викликати підозри.
— Люсі ніколи не була особливо... особливо... спритною, — сказав я.
— По-моєму, ти помиляєшся, — заявив мій брат. — Ми всі її недооцінюємо. Я зовсім не хочу цим сказати, ніби це означає, що вона вбивця. Може, й ні, всупереч доказам. Але вона не дурна. Тільки з тієї чи іншої причини начепила на себе наліпку.
"Наліпку". Отож-бо. Крістіан — викапана мати.
— Наскільки я знаю жінок... — почав він.
Ми з Карлом Юргеном пересміхнулися. Про його досвід у цій галузі було відомо всім.
— Навіть найрозумніші з них вважають, що хлопцям подобаються простодушні дівчата. Вони знають, що тішать наше чоловіче самолюбство, коли дивляться на пас блакитними очима й кажуть: "Ох, який ти розумний!" Я навіть допускаю, що в Люсі вистачило глузду залишити ті докази проти себе. Вона могла передбачити, що ми сидітимем отак, як тепер, і міркуватимем: "Ні, саме тому це не могла бути Люсі". Допускаю, що вона просто шиє нас у дурні. — Він звів очі на стелю. — А я не можу повірити, що це Люсі.
Якийсь час ми мовчки курили й дивилися на вогонь, що потріскував у каміні.
— Мене найбільше цікавить, чи хтось із них сказав щось особливе, — знов озвався Крістіан. — Сказав, не думаючи, за звичайних обставин, а не тоді, як складав свідчення поліції. Будь ласка, Мартіне, це твоя справа. Ти маєш добру пам'ять на слова, адже ти філолог. І вмієш зазирнути в душу людині. Ти чув якісь слова, що здалися тобі незвичайними?
Я справді мав добру пам'ять на слова. А от щодо вміння зазирнути в душу людині, то це був просто комплімент. Я замислився.
— Більшість того, що мені здалося незвичайним, було не обов'язково особливим, — мовив нарешті я. — Наприклад, те, що сказала мати.
— А що вона сказала?
— Що полковника звати Віктор. Віктор і Вікторія. Це напевне не має ніякого значення. Але... [346]
— Ну, кажи!
— Перше, що мені здалося дивним, були слова Люсі того коли маленьку панну Лунде мало не вбили: "Не В дівалася, що це станеться з нею". Вікторія сказала недавно: "Мені гидко думати, що Люсі хочуть усунути з дорогі" д панна Лунде заявила: "В будинку живе вбивця".
— І це правда.
— Так, але мені здається, що панна Лунде знає більше, ніж вона каже. А мати сказала...
Карл Юрген і Крістіан пересміхнулися.
— Нема чого сміятися. Вам смішно, що я посилаюся на матір. А вона дуже розумна. Вона сказала, що в будинку полковника Лунде всі носять наліпки.
— Наліпки?
— Атож, — відповів я. — Ти, Крістіане, сам щойно так сказав.
— Які наліпки?
Я відчув, що в Крістіана міцне віскі. Але водночас воно трохи розв'язало мені язика.
— На наліпці Люсі написано: "Самовпевненість", на наліпці панни Лунде: "Добропорядність", а на наліпці Вікторії — "Легковажність".
— І який висновок робить мати з цих наліпок?
— Що тими наліпками вони хочуть переконати інших, а надто самих себе, ніби вони такі і є насправді.
Крістіан глянув на мене.
— Я не сподівався, що мати...
— Вона цілком схожа на тебе, — відповів я. — Чи, краще сказати, ти цілком схожий на неї.
— А полковник Лунде? — запитав Карл Юрген. — Яку наліпку твоя мати дала йому?
Поки він не запитав мене, я про це не думав.
— Ніяку, — відповів я. — Полковник Лунде — солдат. Для нього існують тільки наказ і дисципліна. Він сам колись казав мені про це.
Задзвонив телефон.
— Не бери трубки, — мовив Крістіан. — Мене тут немає. Я лежу в лікарні смертельно хворий і одужаю не раніше, як за два тижні... через місяць після того, як хтось вистрілив у мене.
Ми мовчали, слухаючи дзвінок. Нарешті телефон замовк.
— Це напевне сестра Карін, — мовив Крістіан з радісною надією в голосі.
— Якби я міг знайти причину... — мовив Карл Юрген. — Певніше, зрозуміти мотив. Але не можу. Не бачу, задля чого все це робиться. Хіба лише задля того, що прабабуся [347] Лунде сховала на горищі. Але щоб уся родина надавала такої ваги словам старої жінки, яка, мабуть, уже здитиніла.
Крістіан глянув на нього.
— Не думаю, щоб прабабуся Лунде здитиніла, як ти висловився. Склероз і стареча недоумкуватість — спадкові хвороби. Але ні в панни Лунде, ні в полковника Лунде не видно жодних ознак склерозу. Я б навіть сказав, що навпаки: вони, як на свої роки, мають дуже ясний розум. До речі, склероз починається після тридцяти років. Я цілком певен, що прабабуся Лунде казала правду.
— То хіба не краще зібратися всією родиною і податись на горище шукати того, чого вони шукають кожне окремо? •— мовив я. — Воно ж залишиться в родині.
— Так, у родині. Але вони бідні, хоч воліють не думати про це. І горді, нічого не показують. Полковник Лунде з усієї сили прикидається, наче в його родині не сталося ніякого замаху на життя. Розкладає свої пасьянси...
— Вбивці страшенно не пощастило, — мовив я.
Карл Юрген налив собі другу чарку. Я не повірив своїм очам.
— Чого панну Лунде хотіли прибрати з дороги? І чого хотіли прибрати з дороги тебе, Крістіане?
— Чого панну Лунде хотіли прибрати з дороги, я здогадуюсь. А чого мене — знаю напевне.
Карл Юрген добре хильнув із чарки.
— Знаєш і не кажеш мені?
— Ні, не кажу. Бо ти зробиш із цього свої висновки й відразу когось ув'язниш. А твої висновки в цьому випадку були б хибні.
На обличчі в Крістіана раптом проступив знуджений вираз. Такий самісінький, як у того маленького професора в блакитній краватці. Фахівці завжди мають таку міну, наче звичайні люди не здатні їх зрозуміти.
— Ті наліпки — важлива річ, — сказав він. — За однією з них схована відгадка злочину.
— У полковника Лунде немає наліпки, — заперечив я.
— Багато людей саме такі, яких вони з себе вдають, — мовив він. — От тільки хтозна, яких вони з себе вдають.
Я спробував збагнути це загадкове твердження, але не зміг.
Принаймні було ясно, що мій брат Крістіан узяв справу у свої руки, а ми з Карлом Юргеном, мов два студенти, слухали його теревені.
— Чого ж нам тепер треба боятися? — запитав Карл Юрген. [348]
— Тепер немає ніякої небезпеки. Тимчасово. Немає, Люсі поки ховається і поки я змагаюся зі смертю в Улеолській лікарні. Але потім...
— Що потім?
— Потім ми опинимося там, звідки почали. Коли Люсі знайдеться і я одужаю, над нами знов нависне небезпека. І вбивця втретє вже не дасть маху.
Я налив четверту чарку нерозведеного віскі.
— Але ж ти не можеш ховатися до судного дня, Крістіане.
— Не можу.
Я випив чарку і силою волі спрямував увесь алкоголь у сірі клітини мозку.
— Знаю, що треба зробити! — вигукнув я. — Знаю!.. І чого я раніше не подумав про це! Я сам знайду те, що прабабуся Лунде сховала на своєму проклятому горищі. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті. Я розтрощу те прокляте горище, розтрощу там усе в друзки... Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті, повідриваю все до останньої дощечки... я...
— Ти починаєш знов те саме, Мартіне, — мовив Крістіан. — Ти забагато випив.
— Знаю, — відповів я. — Я забагато випив. Але це принаймні навело мене на думку розтрощити там усе в...
— А як ти його розтрощиш? — запитав Карл Юрген. Мені спало на думку щось інше.
— А ти не міг би цього зробити, Карле Юргене. Взяти цілий загін своїх людей у сірих мундирах...
— Я підлягаю букві загону, — відповів Карл Юрген, — а він не надає поліції права перевернути чиєсь горище догори дном на підставі самих лише чуток, що чиясь прабабуся Щось заховала там.
— А я переверну, — сказав я. — Розтрощу там усе в Друзки. Навіть якщо це буде останнє, що я зроблю в житті... я...
— Мартіне!
Я опанував себе. І враз мені сяйнула ще одна думка. Просто дивно, як швидко під впливом алкоголю в людини з являються різні ідеї. Я не знав, на краще це чи на гірше.
В цьому випадку виявилося, що на краще, хоч ніхто з нас не знав про це тоді, коли ми сиділи біля Крістіанового каміна, випивши забагато віскі.
Я знов сягнув по пляшку. Ніхто з них навіть не спробував стримати мене.
— Мені треба бути самому на тому проклятому горищі. Щоб ніхто не заважав. Треба бути самому в будинку. Отож [349] коли Люсі повернеться й коли ти вже будеш офіційно здоровий, Крістіане, ви відсвяткуєте те її повернення і твоє одужання. Карл Юрген не може брати в цьому участі. Він сам сказав, що не має права обшукувати те загадкове горище. А я маю право...
— А до чого тут святкування?
— До того, що мені треба побути самому, — відповів я. — Невже ви не розумієте? Мені треба побути самому, й не одну годину. А знаєш, де тоді будеш ти, Крістіане?
— Ні.
— Ти святкуватимеш своє одужання. Ти не повинен думати про те, що хтось хотів убити тебе з револьвера полковника Лунде. Дивись на це як на звичайний випадок у лікарській практиці. Навіть трохи з гумором. Та й Люсі нікуди не тікала, а просто на короткий час їздила розвіятись. Удавай, що все тут — ідилія. А щодо святкування... Запроси всю родину Лунде до театру, а після вистави — до "Брістоля" або "Спайлена", байдуже куди, аби тільки жодне з них не залишило ресторану, поки офіціанти не почнуть позіхати в дверях, чекаючи, коли нарешті ви, останні гості, звільните столик... Це потриває довго... відтоді, як ти їх забереш годині о сьомій вечора, і до другої ночі, коли ти їх привезеш назад. А як ти ще запросиш їх після ресторану до себе, то буде третя ночі. Отже, я матиму... що я матиму?.. Тобто, скільки годин я матиму?..
— Вісім, — сказав Карл Юрген.
— Вісім! Чудово! Я встигну. Я розтрощу те горище в друзки...
— Мартіне!
Та мене вже не можна було зупинити.
— І, поки ви повернетесь, знайду те, що прабабуся Лунде заховала на ньому.
Я сказав усе. Зліз із високої трибуни геніальних ідей. І був страшенно задоволений собою. Крістіан пильно глянув на мене.
— І коли я повернуся з усіма Лунде, ти чекатимеш на нас у вестибюлі і скажеш: "Будь ласка! Ось я знайшов його... Тепер ви всі розбагатіли, а я молодець, ось і казці кінець".
Я раптом протверезішав. Принаймні мені здалося, що я протверезішав.
— Ні, — відповів я. — Цього я не зроблю, бо тоді ми ніколи не знайдемо вбивці. Я зроблю щось зовсім інше. Але тепер моя черга не зраджувати своїх секретів. Бо знайти те, що заховала прабабуся Лунде, — ще не все. Найважливіше побачити, як вони поведуться, і зрозуміти зв'язок між скарбом прабабусі Лунде й двома замахами на життя.