Штіллер

Юліка була дуже самітна.

Що дужче відчувала вона, як її тендітне тіло згоряє, мов губка, то дужче посідала її не знана досі, бентежна жадоба чоловіка, якої, принаймні в снах, вона не могла позбутися,— а тут іще постійна думка, що тієї сг:-мої ночі Штіллер зраджує її. Через усе те бідолашна Юліка почала писати листи, що їх не можна було, нізащо не можна відіслати. Властиво, снився їй навіть не Штіллер, а лікарі, пекарчуки й чоловіки, що їх Юліка взагалі ніколи не бачила. Молодий санаторійний ветеран із завше лукавим трохи обличчям трактував Юліку як черницю, навіть не як черницю, а взагалі як істоту без статі. Хоч він щодня сідав на її вузеньке ліжко і вона відчувала ногами його тепло, проте ні разу ще в нього не прохопилася бодай стримана ніжність. Він поправляв Юліці подушки, як вона просила, навіть ненароком не доторкаючись до неї самої. Зате він говорив з Юлікою про Ероса так само весело й діловито, як про комунізм, про Тому Аквінського, Ейнштейна чл Бернаноса. Буває відвертість, що постає тільки тоді, коли немає ніякої змоги скористатися з неї практично. Юліка не знала, що й казати. Отже, молодий єзуїт тим самим тоном говорив про дивовижний феномен, що ним є Ерос, надаючи йому, на Юлічин подив, величезного значення. Але самої Юліки торкався хіба тоді, як подавав руку вітаючись або на прощання. Наче Юліка була прокажена! Натомість .він, з усіма своїми неймовірними знаннями, не соромився залицятись до дівчини, що витріпувала на моріжку матраци, просто-таки нахабно залицятись. Юліка не розуміла його. Взагалі незадовго перед його смертю вони якось прикро охололи одне до

одного, про що Юліка не любить згадувати. Молодий санаторійний ветеран зайшов, мабуть, трохи задалеко — насмілився заявити, що Юліці час би вже глянути на своє ставлення до чоловіка і взагалі до людей не тільки як на реакцію, а й як на власну ініціативу, не огортати себе серпанком інфантильної невинності. Це вже було занадто! Зрештою Юліка не зовсім його зрозуміла. Довелося йому пояснювати свої слова, хоч він і не дуже хотів. "Ну як вам сказати,— усміхнувся він,— мені лише здається, люба моя, шановна Юліко, що ви не хочете стати дорослою, не хочете відповідати за своє власне життя. А шкода".— "Що ви хочете цим сказати?" — спитала вона. "Хочу сказати, що той, хто завше вбачає в собі тільки офіру, ніколи не розпізнає себе, а це нездорово. Причина й наслідок ніколи не бувають розподілені між двома особами, а надто між чоловіком і жінкою, хай навіть часом так здається, Юліко, бо, мовляв, жінка нічого не зробила. Але мені одне впадає в око: ви, власне, все, що робите й чого не робите, мотивуєте тим, що, наприклад, робив чи не робив ваш чоловік. А це ж, даруйте на слові, інфантильність. Та навіщо я це кажу! Ви ж самі добре знаєте, Юліко, що такого не буває і не було в цілій світовій історії, тож не треба водити мене за носа тільки через те, що я молодший, просто хлопчисько. Довго дивитись так на жит^тя вам і самим набридне, Юліко..."

Відтоді вона трохи кепкувала з нього, казала: "Мій мудрагелю!", а це вже йому не подобалось. Двічі *чи тричі він не з'являвся тільки тому, що Юліка заборонила втручатися в справи, яких він, молодий хлопець, просто не знав з досвіду, хоч який був розумний, наприклад, у справи подружнього життя, особливо її життя із Штіллером, що його він навіть в обличчя н^ бачив, бдне слово, відсилала його до отців церкви і до теорії відносності, отож між ними, на жаль (каже Юліка), й не дійшло до справжнього зближення. Щоправда, він приходив і далі, сідав на ліжко в ногах, балакав дотепно, весело, чим ближче до смерті, то зухваліше. Саме тоді, теплого, лагідного вересня, він аж ніяк не сподівався, що помре. Юліка просто не могла повірити, що його вже немає, коли поряд почали якомога тихіше прибирати палату. Вони люб'язно дали Юліці насонну пігулку, що її вона виплюнула. І цілу ніч дезинфікували

НО палату парою. Юліка була в нестямі. Вона не чекала, що тут може бути така смерть, наче знічев'я, невидима, нечутна, поблажливо-раптова й свавільна, недоречна, як несподівана темрява, коли читаєш книжку й випадково гасне лампа. І справді, за нього просто ніхто вже не згадував. Сестри й лікар не відповідали на Юлічині запитання, наче її сусіда, молодий єзуїт з великими очима й завше трохи лукавим обличчям, вчинив щось непристойне. Все йшло своїм звичайним плином, свистів паротяг у долині, приходили газети. За кілька днів, лежачи, як звикле, на тихій веранді й немов очікуючи свого щоденного гостя, Юліка почула сухий кашель нового сусіда. Був блакитний вересневий день. її охопив жах.

........'......••:?({••

Юліка доїхала до Ландкварта, до станції, де треба було пересідати. Все сталося так, наче то була не втеча, а звичайна подорож. Ніхто її не затримував, ніхто не придивлявся, принаймні не більше, аніж завше дивили-' ся на її гарні коси. Коротка зупинка в Клостерсі, десь на півдорозі, видалася їй безконечною, як тому втікачеві перед опущеним шлагбаумо^ що йому чотири хвилини чекання видаються цілою вічністю. Юліка ховалася за газетою, проте лякалась кожного, хто бодай проходив повз її купе другого класу. Потяг усе стояв; що вони роблять так довго? Юліка не могла повірити, що ніхто її не впізнав, ніхто не поплескав по плечу й не сказав: "А це що, дорога Юліко, а це що?" Необізнана з таємницями залізничного руху,-бідолашна Юліка .могла собі витлумачити ту довгу стоянку тільки так: її шукають, із санаторію зателефонували, хтось ходить з вагона до вагона, щоб схопити нещасну. Юліка затулилася своїм плащем, що висів на гачку, як то завше роблять люди у вагоні, коли хочуть подрімати. Хтось сів навпроти неї; з черевиків вона розпізнала, що то чоловік. її лікар? В уяві вона вже бачила його співчутливу усмішку, чула його лагідне, але невблаганне: "Пані Юліко, люба моя, киньмо краще такі жартиі" Нарешті потяг рушив. Юліка захотіла побачити, кого ж це справді вислано по неї, і трохи відхилила плаща, вдаючи, що їй страшенно кортить глянути на краєвид. То був якийсь німець. Побачивши Юлічині руді коси, він якнайчемніше вийняв з рота сигару й спитав, чи їй. не заважає дим. Невже вгадав у Юліці сухотну? "Та що ви, прошу ласкаво, прошу! — незграбно поспішилася заспокоїти його Юліка.—Куріть собі!" Вона з дурного розуму справді сіла у вагон для курців. Навіть мила, звичайна собі розмова, що її неквапно, спокійно розпочав ввічливий німець, лякала втікачку. їй уже вчувалися зайві, але не,-минучі в таких випадках запитання: "Ви живете в Цюріху? Ви відпочивали в горах? Ви їдете з Давоса?" Юліка неввічливо, наче той німець безсоромно обмацував їй поглядом груди, відвернулася до вікна, уриваючи всяку розмову. А тим часом німець говорив тільки про погоду: мовляв, цього року жовтень дуже теплий. Тепер він, спокійнісінько пахкаючи ще майже цілою сигарою, знову взявся, хвалити бога, до книжки. То були "Мармурові скелі" Ернста Юнгера. Небіжчик єзуїт ніколи не радий читати Юліці ту книжку. Мармурові скелі. Слова ті знову роздратували Юліку, а дим із сигари був просто огидний. Юліка спитала, чи можна трохи відчинити вікно, о ні, не через дим, просто так, щоб краще було видно краєвиди. Юліка вихилилась у вікно, вітер розвіяв її вогнисті коси і спер дух, але таке могло бути й здоровому. Та насамперед її увагу полонив темний сітроер, такий самий, як у головного лікаря. Він зухвало мчав наввипередки з потягом, відставав, на довгих закрутах дороги, де потяг пірнав у коротенькі тунелі, потім доганяв його знову, був дедалі ближче й ближче, затримався перед опущеним шлагбаумом, тоді рвонувся вперед і догнав потяг. Головйий лікар? Юліка швиденько сховала свої вогнисті коси й попросила німця негайно зачинити вікно. Темний сі-троен саме випередив їх. У Ландкварті, подумала Юліка, головний лікар стоятиме на пероні, забере в неї невеличку валізку й скаже, всміхаючись: "Пані Юліко, люба моя, киньмо краще такі жарти, он там стоїть мій сітроен!" Аж диви, в Ландкварті нікого не було, навіть носія. Добродій з "Мармуровими скелями", хоч як негарно Юліка повелася з ним, несхитний у своїй ввічливості, переніс їй речі через невеличкий майдан і спи' тав: "Ви живете в Цюріху?" У відповідь Юліка взяла . таки носія. Тоді, машинально, не роздумуючи довго, зайшла до телефонної будки, очевидно, тільки щоб натішитись почуттям, що вона може туди зайти, як кожна вільна людина, й спробувала додзвонитись до Штіллера, але даремно: ніхто не брав трубки. Отже, неправда, що вона хотіла підступно заскочити його. За цілу подорож Юліка, на диво, навіть не подумала про те, що в нього є ще й та, інша. Вона подзвонила ще раз, потім ще: так само марно. Німець усе ж таки трохи образився; він сидів на другому кінці перону, заклавши ногу за ногу, й читав свої "Мармурові скелі", нарешті вже без сигари. На жаль, потяг Цюріх — Париж — Кале трохи спізнювався, а то Юліка ще напевне змогла б сісти. Почалося все (каже вона) не з кашлю, проте вона дедалі дужче відчувала, що їй бракуєлювітря. Вона переконувала себе, що то може бути тільки збудження, природне збудження втікачки, передчасна радість, зрозуміле розчарування, що Штіллера не було ані в майстерні, ані вдома. Вона дихала глибоко, повільно, спокійно. Носія вона послала купити газет, а насамперед того ілюстрованого тижневика — наче попри все існувала така неймовірна можливість, що Юліка ще й досі танцює на першій сторінці,— а сама сіла на свою валізку. Ніхто не помітив, що Юліці стало погано. їй здавалося, що вона душиться. Вона ще почула, як гуркочучи, над'їхав потяг Цюріх — Базель — Париж — Кале, побачила навіть табличку з тим написом, потім зомліла. Ту мить люди, звісно, були заклопотані власною подорожжю, вони з валізами в обох руках кидались до вагонів, лаче потяг означав для них життя, а перон — певну смерть. Юліка лишилась на тому пероні... Через три години, привезена санітарною каретою, вона знову лежала на своєму білому ліжку, тремтячи з холоду, хоч була вся обкладена грільнями, рада, що їй не треба нічого казати. Сестра теж не озивалася жадним словом, робила те, що наказав лікар, але на її обличчі можна було прочитати, що подорож до Ландкварта Юліці не приснилася, що то була дуже реальна, безглузда витівка.