Кожна з цих речей окремо була вгорнена в ганчірку, і він так їх і поклав у ганчірках. Після того він засипав ямку землею, розпушив та розрівняв грунт руками, щоб вранішнє сонце, підсушивши землю, приховало сліди його роботи, акуратно обтер лопату полою куртки і, повернувшись у двір та поставивши лопату на місце, тихо постукав у двері мазанки.
Брязнула клямка дверей з кімнати в сіни, і мати,— він упізнав її по важкій ході,— човгаючи босими ногами по долівці, підійшла до надвірних дверей.
— Хто? — спитала вона заспаним тривожним голосом.
— Відчини,— тихо озвався він.
— Господи боже мій! — збуджено шепнула мати. Чути було, як вола, хвилюючись, не могла намацати защіпки тремтячою рукою. Але ось двері одчинились.
Серьожка переступив поріг і, відчуваючи в темряві теплий знайомий дух заспаного тіла матері, обійняв велике рідне тіло й припав головою до її плеча. І так вони мовчки трохи постояли в сінях, обнявшись.
— Де тебе носило? Ми думали, може, евакуювався, може, вбитий! Усі вже вернулись, а тебе нема. Хоч би передав з ким, що з тобою,— буркотливо зашепотіла мати.
Кілька тижнів тому Серьожку з багатьма підлітками га жінками вирядили з Краснодона, як виряджали і з інших районів області, копати окопи й будувати укріплення на підступах до Ворошиловграда.
4*
99
— Затримався у Ворошиловграді,— сказав він звичайним своїм голосом.
— Тихше... Діда розбудиш,— сердито буркнула мати. "Дідом" вона звала свого чоловіка, Серьожчиного батька. В них було одинадцятеро дітей, і вони мали вже онуків такого ж віку, як Серьожка.— Він тобі всипле!..
Серьожка пропустив це зауваження повз вуха: віп знав, що батько ніколи вже йому не всипле. Батька, старого вибійника, скалічила сливе на смерть вантажена вугіллям вагонетка, що зірвалася з причепа, на Анненськім руднику, на станції Алмазній. Двожильний старий вижив і після того немало ще попрацював на всяких наземних роботах, але в останні роки його зовсім скарлючило. Він ледве рухався і навіть, коли сидів, підставляв під плече спеціально зроблену з м'якою шкіряною оббивкою ковіньку, бо тіла його зовсім не держав поперек.
— їсти хочеш? — спитала мати.
— Хочу, та сил немає, в сон кидає.
Навшпиньках пройшов Серьожка через прохідну кімнатку, де хропів батько, до світлиці, де спали дві старші сестри — Даша з півторарічною дитиною,— її чоловік був на фронті,— і улюблена, молодша з сестер, Надя.
Крім цих сестер, у Краснодоні жила ще окремо від родини сестра Феня з дітьми; чоловік її теж був на фронті. А інших дітей Гаврила Петровича та Олександри Василівни життя розкидало по всьому світу.
Серьожка пройшов у цю душну кімнату, де спали сестри, добрався до ліжка, поскидав куди попало свою одежу, лишившись у самих трусах, і ліг поверх ковдри, не думаючи про те, що він не мився цілий тиждень.
Мати, човгаючи босими ногами по долівці, ввійшла до кімнати й, намацавши однією рукою цупку його кучеряву голову, другою підсунула йому до рота чималий окраєць свіжого запашного домашнього хліба. Він схопив хліб, поцілував руку матері і, невважаючи на втому, збуджепо дивлячись у пітьму гострими очима, заходився жадібно жувати цей чудовий пшеничний окраєць.
Яка незвичайна була ця дівчина на грузовику! А вже характер! А які очі! Але їй він не сподобався, це факт. Коли б вона знала, що він пережив за ці дні, чого зазнав! Якби можна поділитись цим хоча б з однією людиною на світі! Але як добре дома, як це славно опинитися в своїй постелі, в обжитій світлиці, поміж рідних, і жувати цей запашний пшеничний хліб домашньої материнської випічки! Здавалось, ледве торкнеться він постелі, засне як убитий і спатиме щонайменше дві доби вряд, але заснути неможливо без того, щоб хоч хто-небудь не дізнався, що він пережив. Якби те дівчисько із своїми косами дізналось! Ні, він добре зробив, нічого не сказавши. Бог знає, чиє це дівча і що воно таке! Можливо, розповість він усе завтра Стьопці Сафонову і, до речі, дізнається в нього, що це за дівчина. Але Стьопка — базікало. Ні, він розповість усе тільки Віть-ці Лук'янченкові, якщо той не виїхав... Але навіщо ж чекати до завтра, коли все, геть усе можна розповісти зараз же сестрі Наді!
Серьожка безшумно зіскочив з койки й опинився край ліжка сестри з цим шматком хліба в руці.
— Надю... Надю...— тихо кликав хлопець, сівши на ліжко біля сестри і пальцями поштовхуючи її в плече.
— Га?.. Що?..— злякано спитала вона спросоння.
— Тсс...— Він приклав свої немиті пальці до її губ. Але вона вже впізнала й, підвівшись, обняла його голими гарячими руками й поцілувала кудись в ухо.
— Серьожко... живий... Любий братику... живий...— шепотіла вона щасливим голосом. Обличчя її не видно було, але Серьожка уявляв щасливий усміх на обличчі з маленькими, рум'яними зі сну вилицями.
— Надю! Я з самого тринадцятого числа ще не лягав, з самого тринадцятого з ранку й до сьогоднішнього вечора все в бою,— схвильовано говорив він, жуючи в темряві хліб.
— Ой ти! — пошепки вигукнула Надя, торкнула його за руку й у спідній сорочці сіла на постелі, підібгавши ноги.
— Наші всі загинули, а я вибрався. Ще не всі загинули, коли я йшов, чоловік п'ятнадцять було, а полковник, бач, каже: "Іди, чого тобі пропадати". Сам він був уже весь у бинтах, у крові. "Нам,— каже,— однаково гинути, а тобі навіщо?" Я й пішов... А тепер уже, я думаю, нікого в живих нема.
— Ой ти-и...— з жахом прошепотіла Надя.
— Я, перед тим як піти, взяв саперну лопату, позносив зброю з убитих в окопчик, там, за Верхньодуванною,— два горбочки там, гайок ліворуч, місце примітне,— позносив гвинтівки, гранати, револьвери, патрони і все закопав, а потім пішов. Полковник мене поцілував, каже: "Запам'ятай, як звуть мене,— Сомов. Сомов, Микола Павлович. Коли,— каже,— німці відійдуть або ти до наших потрапиш, відпиши в Горьковський військкомат, щоб повідомили родину й кого слід, що, мовляв, загинув з честю..." Я сказав...
Серьожка замовк і, стримуючи дихання, їв мокрий солоний хліб.
—— Ой ти-и...— схлипувала Надя.
Так, багато, мабуть, пережив її братик. Вона вже й не пам'ятала, коли він і плакав, літ із семи,— отакий кремінець.
— Як же ти потрапив до них? — спитала вона.
— А от як потрапив,— сказав він, знову пожвавішавши, і з ногами заліз на ліжко до сестри.— Ми ще укріплення кінчали, а наші відійшли, зайняли тут оборону. Всі красно-донці — по домівках, а я до одного старшого лейтенанта, командира роти,— прошу зачислити мене. Він каже: "Без командира полку не можу". Я кажу: "Поможіть". Дуже став просити, тут мене один старшина підтримав. Бійці сміються, а він — хоч би що. Поки ми тут сперечались, почала бити артилерія німецька,— я до бійців у бліндаж. Вони до ночі не відпускали мене, жаліли, а вночі звеліли йти, а я відліз од бліндажа й лишився десь лежати за окопом. Ранком німці пішли наступати, я назад в окоп, узяв у вбитого бійця гвинтівку й давай стріляти, як і всі. Тут ми кілька діб усе відбивали атаки, мене вже ніхто не проганяв. Потім полковник упізнав, сказав: "Якби ми самі не смертники, зачислили б тебе в частину, та,— каже,— жалко, тобі ще жити її жити". Потім засміявся, каже: "Вважай себе ніби за партизана". Так я з ними й відступав майже до самої Верхньо-дуванної... Я фріців бачив, як оце тебе,— сказав він страшно пониженим, свистячим шепотом.— Я двох сам убив... Може, й більше, а двох — сам бачив, що вбив,— додав він, скрививши тонкі губи.— Я їх, гадів, буду тепер скрізь убивати, де не побачу, згадаєш моє слово...
Надя знала, що Серьожка говорить правду,— і те, що вбив двох фріців, і що буде ще вбивати їх.
— Пропадеш ти,— мовила вона в страсі.
— Лучче пропасти, ніж їм чоботи лизати чи просто так небо коптити.
— Ай-я-яй, що з нами буде! — у відчаї зітхнула Надя, з новою силою уявивши собі, що чекає їх уже завтра, може, цієї ночі.— У нас у госпіталі понад сто поранених, таких, що лежать. З ними й лікар лишився, Федір Федорович. От ми ходимо коло них та все трусимось, повбивають їх німці! — з тугою сказала вона.
— Треба, щоб їх жителі порозбирали. Як же ви так? — схвилювався Серьожка.
— Жителі! Хто тепер знає, хто чим диха? У нас, на "Шанхаї" он, кажуть, якийсь невідомий чоловік ховається у Гната Фоміна, а хто його знає, що за чоловік? Може, від німців, усе заздалегідь виглядає? Фомін доброго чоловіка переховувати не стане.
Гнат Фомін був один із шахтарів, за свою роботу не раз премійований та відзначений у газетах. Тут, у селищі, віл з'явився на початку тридцятих років, коли багато невідомих людей з'явилося у Краснодоні. як і в усьому Донбасі, і побудувалось на "Шанхаї". І всякі чутки ходили про нього, про Фоміна. Про це й говорила зараз Надя.
Серьожка позіхнув. Тепер, уже все розповівши і доївши хліб, він відчув себе остаточно вдома, і йому захотілося спати.
— Лягай, Надю...
— А я й не засну тепер.
— А я засну,— сказав Серьожка й перебрався на свое ліжко.
І тільки він торкнувся подушки, перед ним постали очі цієї дівчини на вантажній машині. "Все одно я тебе знайду",— сказав їй Серьожка, всміхнувся, і все перед ним і в ньому самому поринуло в пітьму.
Розділ тринадцятий
Як би ти повівся в житті, читачу, коли в тебе орлине серце, повне відваги, сміливості, жадоби подвигу, але сам ти ще малий, бігаєш босоніж, ноги в тебе порепались, і в усьому, геть у всьому, до чого поривається твоя душа, людство ще не зрозуміло тебе?
Серьожка Тюленін був наймолодший у сім'ї і ріс, як трава на степу. Батько його, родом з Тули, вийшов на заробітки в Донбас іще хлопчиком і за сорок літ шахтарської праці набув тих рис наївної, самолюбної, деспотичної гордості своєю професією, які жодній з професій не властиві в такій мірі, як морякам та шахтарям. Навіть після того, як зовсім підтоптався, він усе ще думав, Гаврило Петрович, що він у домі головний. Ранками він будив усіх, бо за старою шахтарською звичкою прокидався ще вдосвіта і йому було нудно самому. А коли б йому й не було нудно, однаково будив би всіх, бо починав його душити кашель. Кашляв він з моменту пробудження не менше години, задихався од кашлю, харкав, відпльовувався, і щось страшно хрипіло, свистіло н дудніло йому в грудях, як у зіпсованій фісгармонії.
А після того він цілий день сидів, зіпершись плечем на свою оббиту шкірою рогату ковіньку, кістлявий і худий, з довгим носом горбинкою, що був колись великим, м'ясови-тим, а тепер став таким гострим, що ним можна було б розрізувати книги, з запалими щоками, порослими цупкою сивуватою щетиною, з величезними, прямими, войовничими вусами, які, зберігаючи первісну пишність під ніздрями,
поступово сходили до крайньої пружної тонкості одного волоса й стирчали в різні боки, як списи.— з очима вицвілими й пронизливими під дуже кущуватими бровами.