Як тебе звуть?
— Нед Вільям Маккаслін, Джефферсон, штат Міссісіпі,— відповів Нед.
— Ну? — спитала міс Реба.
— Може, в нього не вистачить на це,— відказав Нед.
— Хай йому чорт! — втрутився Бун.— У нас теж не...
— Заткни рота!— гримнула міс Реба на Буна. А тоді до Неда: — Ти, здається, казав, що він багатий.
— Я кажу про того, з ким я помінявся.
— Він що, купив коня в того багача?
— Він його мав.
— І він дав тобі якогось папірця, коли ви мінялися?
— Я взяв коня.
— Ти неписьменний, так? — мовила міс Реба.
— Я взяв коня,— відказав Нед.
Міс Реба дивилась на нього. 41
— Ти взяв коня. Ти привів його до Пошема. Кажеш, ти знаєш спосіб, як примусити його бігти. Цим самим способом ти приставиш і автомобіль до Пошема?
— Та розкиньте лиш-но думками,— відказав Нед.— Ви ж це можете. Ви й так уже швидше й більше за інших зрозуміли, що тут до чого. Тож гляньте ще трохи пильніше і побачите, що ті люди, в яких я виміняв коня...
— Люди? — здивувалася міс Реба.— Ти ж казав про одного чоловіка.
Але Нед навіть не зупинився:
— ...точнісінько в такому самому становищі, як і ми: раніш чи пізніш їм теж треба повертатись додому.
— І чи то Нед Вільям Маккаслін, чи Бун Хогенбек, чи то ті люди, що ти виміняв чу них коня, не можуть повернутися додому з самим конем або з самим автомобілем,— їм-треба мати і те й друге. Адже так? — мовила міс Реба.
— Та вже ж не інакше,— відказав Нед.— Хіба ж я не про це саме товчу вам уже дві години?
Міс Реба подивилась на Неда. Вона тихо перевела подих, один раз.
— І отже, ти збираєшся пішки вести його до Пошема, тоді як усі фараони в західному Теннессі никатимуть по дорогах за цим конем...
— Ребо І — скрикнула міс Коррі.
— ...уже завтра вранці.
— Авжеж,— сказав Нед.— А зараз уже занадто пізно, щоб когось могли злапати. Але ви такі тямущі. Ще й здогадливії І не кажіть І
Вона дивилась на нього; цього разу вона двічі перевела подих і навіть не одвернула від нього очей, вдаючись до міс Коррі:
— Отой гальмівник...
— Який гальмівник? — запитала міс Коррі.
— Ти знаєш, про кого я кажу. Отой, що його дядько по матері, чи брат у перших, чи хтось там...
— Він не гальмівник,— сказала міс Коррі.— Він сигнальник. На мемфіському експресі, що ходить до Нью-Йорка. Він має уніформу, як і кондуктор...
— Хай буде сигнальник,— погодилася міс Реба. Тоді мовила Бунові: — Це в Коррі один...— І скинула оком на Неда.— Знайомий. А може, врешті мені й подобається той твій вираз. Так ото його дядько по матері, чи як його там, є віце-президентом чи кимось таким на залізниці, що йде через Пошем...
* — Його дядько начальник дільниці,— пояснила міс Коррі.
— Начальник дільниці,— повторила міс Реба.— Тобто в ті проміжки, коли він не стовбичить на перегонищі тут чи в якомусь іншому місті, де проходять його поїзди, і не приглядається до кінських перегонів. А його небіж тим часом починає кар'єру з порожнього місця, і таки, мабуть, зробить її, бо дуже він настирливий, аж занадто, та ще, як то.кажуть, і в сорочці народився. Розумієш, про що я кажу?
— Багажний вагон,— мовив Бун.
— Еге ж,— підтвердила міс Реба.— Отже, вони будуть у Пошемі ще до світанку і ніхто їх там не побачить.
— Але. й на багажний вагон теж треба грошей,— засумнівався Бун.—. А ще ж треба мати сховок до перегонів, а тоді на самі перегони викласти півтори сотні, коли в мене всього яких п'ятнадцять чи двадцять доларів.— Він підвівся.— Забирай цього коня,— кинув він Недові.— Де, кажеш, той чоловік живе, що ти віддав |йому автомобіль?
— Сідай! — стримала його міс Реба.— Боже, подумати тільки, яке на нього пекло чекає в Джефферсоні, а він ще має час центи лічити.— Вона подивилась на Неда.— То як, кажеш, тебе звуть?
Нед повторив їй.
— Ви хочете послухати про того мула? Нехай Бун Хо-генбек розповість вам. ,
— Ти не кажеш йому, щоб він називав тебе "містер"? — запитала Буна міс Реба.
— Я завше так і роблю,— озвався Нед.— Містер Бун Хогенбек. Нехай він розповість вам про того мула.
Вона обернулася до міс Коррі. ( 1
— Сем сьогодні в місті?
— Так,— відповіла міс Коррі.
— Ти зможеш його знайти?
— Так,— відповіла міс Коррі. Міс Реба обернулася до Буна.
— Ти забирайся звідси. Можеш собі влаштувати променад на пару годин. Або піди через дорогу до Берді Вотс, коли хочеш. Тільки, ради бога, не впийся. З чого, в біса, ти думаєш, живе Коррі й розплачується за харчі та житло, поки ти в тому міссісіпському баговинні цупиш автомобілі й викрадаєш дітлахів? З повітря?
— Нікуди я не піду,— заявив Бун.— Щоб воно все запалося! — гримнув він.— А тоді до Неда: — Забирай цього коня!
— Не конче його запрошувати,— мовила міс Коррі.— Я можу зателефонувати.
В цьому не було ані самовдоволення, ані сором'язливості, а просто стриманість. Вона була занадто дужа дівчина, занадто здорова, щоб виглядати самовдоволено чи сором'язливо. Але стримано — це було для неї саме враз.
— Ти певна? — спитала міс Реба.
— Так,— відповіла міс Коррі.
— Ну то дзвони,— сказала міс Реба.
— Ходи сюди,— мовив Бун. Міс Коррі зупинилася.
— Ходи сюди, кажу,— мовив ще раз Бун.'
Вона підійшла й зупинилась, так щоб Бун не міг дістати Е рукою; я раптом помітив, що на Буна вона зовсім не дивиться, вона дивиться иа мене. Мабуть, через це Бун, не сходячи * місця, сягнув раптом до неї і схопив за руку, перше ніж вона спробувала відскочити; він тяг її до себе, а вона, хоч і запізніло, випручувалась, як може випручуватись така здорова дівчина, і все дивилась на мене.
— Пусти,— озвалася вона.— Мені треба до телефону.
— Атож, атож,— мовив він.— Але ще встигнеш.— Г далі притягував її, аж нарешті вона з уданою самовладою, з розпачливим бажанням виглядати водночас і сильною, і безпорадною,— як ото, бува, чоловік шпурляє бикові яблуко з руки (чи щось там інше, аби відвернути його увагу), коли бик ураз вихопиться перед ним по той самий бік огорожі,—— а-ж нарешті вона прожогом схилилася і поцілувала його, дзьобнула хутенько в маківку, і вже назад відхилялася. Але знову запізно, бо його рука простяглась униз і вже хапала її за стегно, на очах у всіх нас, а вона опиналася, дивлячись ізнов на мене, і щось темне й благальне стояло їй в очах — сором, біль, не знаю що,— і кров поволі заливала її здорове дівоче обличчя, яке зовсім не було простакувате, то лиш попервах так здавалося. Але це тільки на хвилинку,— вона й не збиралась відкидати пристойність. Навіть випручувалась вона як леді. Тільки що була вона просто занадто велика, занадто здорова, щоб навіть такий великий і здоровий чоловік, як Бун, утримав її однією рукою, самим лише стиском.' Отож вона вивільнилася.
— І тобі не сором? — сказала вона.
— Тебе що, нетерплячка бере, не даси їй подзвонити?— наскіпалася міс Реба на Буна.— Як думаєш тут здіймати бучу за її чесноту, то якого біса не спровадиш її деінде, де б вона й чесна була, і не голодна? — а тоді до міс Коррі: — Іди подзвони. Бо вже дев'ята.
Таки було вже пізно, а ми ще мали стільки роботи. Заклад почав оживати — "розворушуватися", так би мовити. Але все пристойно, без гамору — музичного, а чи просто жвавих голосів; дух містера Бінфорда все ще панував, усе ще покривав своєю тінню ці гроти Каліпсо *, бо ж тільки дві панії насправді знали, що він пішов, і клієнти ще не помітили його відсутності. Ми чули дзвінки та голос Мінні, що ледь долинав од парадного входу, чули, як спускаються сходами німфи, а коли міс Коррі взялася за кулясту ручку дверей, брязкіт чарок розмірено змішався з басовим гомоном розважуваних та гострим вищанням їхніх розважальниць там, за дверима, які вона відімкнула, пройшла, а тоді замкнула за собою. Потім повернулася й Міні,— либонь, що незайняті панії самі оформлювали клієнтів у разі потреби.
Бачиш, воно й справді: дитина — це батько чоловікові, а* так само й матір жінці. Там, у Джефферсоні, я гадав, що зіпсутість, Нечеснота, знайшли в; мені такого мізерного супротивника, ледве чи вартого цьрго наймення, через мою вразливість і невинність, властиві, підліткам. Але та перемога потребувала принаймні трьох годин — від моменту, коли я почув про смерть дідуся Лессепа, і аж до хвилини, коли поїзд рушив і я зрозумів, що Бун буде повновладним господарем ключа від дідусевої машини щонайменше чотири дні. А тут були міс Реба й міс Коррі — супротивниці, що їх, здавалося б, уже загартував, якщо не умудрив щоденний досвід з усілякими підступами й спробами, які тільки могла Нечеснота (а може, й Чеснота) винайти,— і бачиш, уже їх переможено й подолано, хоча півгодини тому вони не знали навіть, що такий Нед існує на світі, а не те, що там кінь якийсь. Вже й не кажучи про зовсім сторонню людину, в перемозі над якою міс Коррі була певнісінька, виходячи оце з кімнати, дарма що за єдину зброю мала телефон.
її не було вже дві хвилини. Мінні взяла ліхтар і вийшла на задній ґанок; я помітив, що Неда також не стало в кімнаті.
— Мінні,— гукнула міс Реба в бік задніх дверей,— там із того курчати...
— Ага, мем,— відказала Мінні.— Я вже наготувала йому миску. Він саме сідає.— Нед сказав щось, ми не розчули. Але ми почули відповідь Мінні:— Коли ти лиш мене маєш, щоб угамувати голод, то ще разів два зголоднієш до ранку.
Неда ми не розчули. Міс Коррі вже не було майже чотири хвилини. Бун рвучко схопився.
— Чорти б його взяли 1 — мовив він.
— Ти навіть до телефону ревнуєш?—озвалась міс Реба.— Що в біса може він їй зробити через цю кляту трубку?
Тут ми почули Мінні: щось гучно ляснуло, а потім почулася її хода. Вона ввійшла в кімнату. Була вона трохи захекана.
— Що сталося? — спитала міс Реба.
— Та нічого,— відказала Мінні.— Він такий, як і інші. Має здоровий апетит, тільки не второпає, на що саме.
— Дай йому пляшку пива. Чи, може, ти вже боїшся до нього вийти?
— Чого б я мала боятись? — відказала Мінні.— Така вона природа чоловіча. Лиш у нього трохи невміру. А я до цього звикла. Всі вони однакові: через ту природу не дасть тобі спокою, аж поки сон його не зморить.
— Певно що звикла,— озвався. Бун.— Ото все цей зуб. Тим-то ви й ненаситні, чортова жінотаї
— До чого це ти? ~г— спитала міс Реба.
— Ти з біса добре знаєш, до чого!— одгарикнувся Бун.— Вічно вам мало, вічно ще давай. Не маєте ви милосердя до бідного чоловіка. Глянь лиш на неї: з останнього, либонь, стягувалась, і все на те, щоб вставити собі золотого зуба посеред рота і щоб потім тим золотим зубом довести до нестями темного сільського негра...
> — ...Або ж цілих п'ять хвилин базікає в дерев'яну скриньку, щоб тим базіканням довести до нестями, ще одного темного сільського лобуря, в якого тільки й роботи, що ото вкрасти автомобіля, а тепер коня.