Він хитро зиркнув на мене й побіг до роздягальні. Звивався, мов той вуж, і не розумів, що його жде.
Піт і Ден обговорювали розпорядок дня, і я підійшов послухати. Піт кляв погоду, передбачаючи, що вона зіпсує перегони. Але він був певен за Паліндрома.
— Виривайся вперед на половині кола, і вже ніхто тебе не обжене. Це нікчемні суперники. Вигравай, фаворите!
— Гаразд,— відказав я і раптом здригнувся: адже Адмірал теж був фаворитом у Мейденхеді...
Ден запитав, чи гарно мені було з Кет, хоч сам не дуже радів з моєї відповіді.
— Хай тобі грець, друзяко, якщо ти відбив її у мене,— удавано люто заявив він, проте я подумав, що таки казиться насправді. Хіба ж можуть дружити чоловіки, закохані в одну жінку? Я сумнівався, бо побачив у виразі Дена незнайому мені доти тінь ворожнечі. Отож стояв остовпіло, ніби на моїх очах гранітна скеля раптом перетворилася на сипучий пісок.
I подався шукати Сенді.
Він стояв у роздягальні біля вікна, дивлячись крізь запону дощу, що спливав по шибках. Зодягнений був у форму першого заїзду й стежив за паддоком, де конюхи прогулювали двох рисаків. Тварини й люди мали жалюгідний вигляд.
— Не завадило б нам прилаштувати "двірники" до наших скакових окулярів,— кинув він жартома.— Добрячий буде грязевий душ! У таку кляту годину жоден гусак не зостанеться сухим.
— А як ти попарився в турецьких лазнях? — запитав я, посміхаючись.
— Тобі вже відомо?
— Всі тільки про це й говорять.
— Так йому й треба, дурневі,— лайнувся Сенді.
— А як ти довідався, де його шукати?
— Спитав у матусі...— Сенді раптом осікся, а очі його злякано забігали.
— Так,— мовив я.— То, виходить, це ти надсилав йому оті погрози щодо Болінгброка?
— Звідки тобі відомо?
— Ти любиш такі жарти й ненавидиш Джо... Першу цидулку йому підсунули до кишені в роздягальні Пламптона. Це міг зробити жокей або хтось із обслуги. Проте не букмекер, не тренер і навіть не власник коня. От я й подумав, що той, хто підклав, і той, хто платить йому за шахрайство,— зовсім різні люди. Останній не збирався мститися Джо. Я запитав себе, хто ж тоді хотів би вічно мучити Джо. I згадав про тебе. Ти знав, що він має програти. Коли Джо виграв, ти втратив силу грошей і вирішив будь-що помститися. Ти ходив за ним як тінь і насолоджувався отим його вічним страхом.
— Помста солодка й таке інше? Що ж, ти мене застукав. Але звідки тобі відомо все це?
— Переважно від Джо.
— Дурне базікало! Язик доведе його до біди.
— Мабуть, що так,— погодився я, згадавши п'яні балачки про навмисне "притримування" та конверти з грошима.
— Ти сказав йому, що я надсилав записки? — поспитав Сенді не без тривоги.
— Ні, це тільки погіршило б справу.
— Добре зробив...
— Ну, тоді скажи, звідки ти знав, що Болінгброк не повинен виграти?
Він широко посміхнувся, переступив з ноги на ногу, але змовчав.
— Кажи! — напирав я.— Може, це дасть мені якусь зачіпку щодо справи Білла Девідсона.
Він похитав головою.
— Це тобі не зарадить. Мені Джо розповів.
— Що?!
— Він поділився зі мною в роздягальні. Ти ж знаєш, який він хвалько. А я саме нагодився. До того ж він знає, що я теж іноді "притримував"...
— Що саме він тобі сказав?
— Закликав мене повчитися в нього, коли скакатиме на Болінгброці. Ну, мені, як то кажуть, пальця в рот не клади. Я знайшов охочого поставити на Лейка, що мав неодмінно виграти, коли Джо "придавить" Болінгброка. Але знаєш, що трапилось? Цей дурень не витримав і обігнав. Я ладен був власними руками задушити його. Адже п'ятдесят фунтів для мене чималі гроші...
— А чому ти ждав цілих десять днів, поки послав йому першу записку?
— Просто не здогадався,— щиро признався він.— Зате відомстив йому як слід, чи не так? У нього мало не відібрали права в Челтенхемі, після чого він напився до непритомності й три дні парився з переляку в турецьких лазнях, і все я влаштував! — Сенді аж сяяв.— Побачив би ти його там! Мокра смердюча ганчірка! Він рюмсав і благав мене врятувати його. Мене! Я мало не луснув зо сміху! От відомстив так відомстив!
— I через кодолу в Пламптоні теж ти його перекинув?
— Що ти! — обурився Сенді.— Це він тобі сказав? Кляте брехло! Він сам гепнувся, я бачив. Та пожди, я ще не так його залякаю...— Його руде волосся настовбурчилося, темні очі палали.— Гаразд... я ще не таке придумаю! Спішити нікуди. Він у мене поскаче! Але не думай, я з ним просто гратимусь...— I весело зареготав, потім докинув: — Коли вже ти такий Шерлок Холмс, то як з отією справою? Винюхав щось?..
— Та ні... хоч зараз знаю набагато більше, ніж на початку, й надії не втрачаю. А ти нічого не чув?
— Нічого... То не здаєшся?
— Ні.
— Що ж, зичу тобі успіху! — мовив він, посміхаючись. Служник погукав:
— Жокеї, виходьте! Наближався перший заїзд.
Сенді зодягнув шолом і затягнув шнурки. Потім вийняв штучні зуби — два середні різці верхньої щелепи, загорнув їх у хусточку й пхнув до кишені на вішалці. Він, як і більшість жокеїв, ніколи не виходив на скачку з ними, боячись загубити або проковтнути зопалу. Нагородив мене беззубою посмішкою, махнув рукою і вибіг під дощ.
Лило й тоді, коли я вийшов, щоб скакати на Паліндромі. Піт чекав мене в паддоку. Вода струмками стікала з крис його капелюха.
— Ну й клятий сьогодні день,— мовив він.— Одна втіха, що доведеться мокнути не мені, а тобі. Я вже напився води досхочу, поки скакав. Сподіваюсь, ти вмієш плавати?
— А що? — запитав я.
— Якщо вмієш, то зможеш тримати очі розплющеними під водою.
Я думав, він, як завжди, невдало жартує, але Піт був серйозний. Він показав на окуляри, що бовтались у мене на шиї.
— Вони тобі не потрібні. Одразу заляпає грязюкою.
— Тоді я їх опущу.
— Залиш краще тут — тільки заважатимуть.
Я зняв окуляри й, повертаючи голову, побачив знайомого типа по той бік огорожі. Людей було мало, і я добре роздивився. То був Берт, той, що прогулював коня поблизу фургона в Мейденхедському лісі. Один з водіїв "Марконі".
Він не дивився сюди, але мене з несподіванки ніби раптом ударило струмом. Що він тут робить? Невже пригнався сто сорок миль, аби помилуватися скачкою під дощем? Ой, ні!..
Я глянув на Паліндрома, що плентав по колу під вогкою попоною.
Ось фаворит!..
I я здригнувся.
Бо знав, що десь уже наблизився до негідника, який завинив у смерті Білла, хоч він і досі ще зоставався мені невідомим. Я вперто знехтував оті його "попередження", до того ж залишив аж надто помітний слід і міг із переслідувача сам стати жертвою. Я нутром відчував, що Берт у Брістолі не сам і що мені знову шлють пересторогу.
Але буває так, коли нехтуєш передчуттям, і саме ця хвилина настала. Паліндром — фаворит... Що чинили один раз — можуть повторити; і десь там, на залитій дощем скаковій доріжці, мене вже, мабуть, чекає дріт... Я був певен цього, що б там не говорив здоровий глузд.
Та вже пізно відмовлятися. Паліндром — фаворит, і на нього вже поставлено; він у чудовій формі — не кульгає, у нього не юшить з носа, ані найменшої причини, щоб останньої миті дискваліфікувати його. А коли б я раптом захворів і не міг на ньому змагатися, то мені швидко знайшли б заміну. До того ж я не хотів посилати когось іншого, щоб він налетів на дріт, припасений для мене.
Якщо ж без будь-яких пояснень зніму Паліндрома з забігу, то в мене віднімуть жокейські права й більше ніколи не пустять на іподром.
Хай би я навіть попередив, що хтось збирається влаштувати мені падіння. Вони пошлють обстежити перепони й так-таки нічого не виявлять, адже дріт натягнуть десь в останню хвилину, як ото трапилося з Біллом.
Якщо ж я візьму участь у заїзді й не лізтиму наперед, дріт можуть і не напнути. Але в мене зомліло серце, коли поглянув на жокеїв, що поверталися після змагань: обличчя й куртки так заляпані грязюкою, що годі й роздивитись колір. А мій, рудий із кремовим, то й зовсім не був би помітним. Той, хто ждатиме з дротом, не зможе визначити, який кінь попереду, але він мене ждатиме й діятиме без вагання.
Я глянув на жокеїв у паддоку, що неохоче знімали дощовики й сідали на, коней. Їх було з десяток. То саме ті хлопці, які багато дечого навчили мене та вважали своїм,— сміливці, чия дружба давала мені не менше радості, ніж перегони. Коли б я підставив когось із них замість себе під удар, то не зміг би потім жодному дивитися в очі.
Нічого не поробиш. Доведеться скакати на Паліндромі й сподіватися на краще. Я пригадав слова Кет: "Коли тебе жде щось справді серйозне, чхати на небезпеку",
Чхати, то чхати! Адже я можу впасти де-небудь і без того дроту. Коли гепнуся сьогодні — справи кепські. Але зарадити вже не можна. Хоч я міг і помилятися — там не було ніякого дроту.
— Що з тобою? —здивувався Піт.— Побачив привид?
— Нічого, все гаразд,— відказав я, скидаючи піджак. Паліндром стояв поруч, і я плескав його по спині, милуючись красивою й розумною головою. Тепер мене більш за все турбував він — хоч би для нього ці десять хвилин не стали останніми...
Я скочив у сідло і, глянувши на Піта, мовив:
— Якщо Паліндром упаде під час скачки... подзвони, будь ласка, інспекторові Лоджу в Мейденхед.
— Що за вигадки...— почав він.
— Обіцяй мені, друже.
— Гаразд. Але я щось не второпаю... Ти ж сам міг би це зробити! Нічого з тобою не станеться.
— Можливо,— кивнув я.
— Я зустрічатиму тебе в колі переможців,— заявив він, плескаючи Паліндрома по крупу, коли ми рушили.
Колючий дощ стьобав нас по обличчях, як ми шикувалися перед стартом. Треба було зробити два кола. Ось постріл, і ми полетіли.
Двоє чи троє коней узяли перший бар'єр поперед мене, та потім я припустив Паліндрома й повів скачку. Він був у чудовій формі, отож скакав легко та спритно, мов стиплер найвищого класу. Іншого дня я почував би справжню насолоду, маючи під собою це пружне тіло. Тепер я просто нічого не помічав.
Пригадуючи падіння Білла, я все ждав, що ось з'явиться хтось за огорожею й почне розмотувати сувій дроту... Тоді я примушу Паліндрома скочити заздалегідь, щоб він не зачепився за дріт, а вдарив його грудьми, коли приземлятиметься. Тоді, сподівався я, він своєю вагою порве дріт або стягне вниз і, якщо витримається, не причавить мене своєю вагою, як було з Біллом. Та планувати легко, до того ж я сумнівався, чи зможу примусити такого природженого плигуна, як Паліндром, збитися з темпу й злетіти в повітря хоч на якусь мить раніше.
Ми подолали перше коло, хлюпаючи мокрим полем.