То була остання пісня перед окупацією Австрії. Потім пішли самі лише марші.
Наташа хвильку помовчала.
— Карл співатиме пісню з "Графа Люксембург" іще кілька разів. Якщо хочете, то скажу йому, щоб більше не співав.
— Він же щойно її виконував.
— Коли я тут, він співає її часто.
— Але одного разу ми вже тут були. І я її не чув.
— Тоді він мав вихідний. Грав хтось інший.
— Я теж із задоволенням слухаю цю пісню, так само як і ви.
— Справді? І у вас не виникає жодних сумних спогадів?
— Усе залежить від сприйняття. Врешті-решт, якщо подумати, всі спогади сумні, бо вони пов'язані з минулим.
Вона знову мене роздивлялася.
— Думаю, пора випити ще одного "Московського мула".
— Обов'язково.
Я теж глянув на неї. Наташі не була притаманна трагічна краса, як у Кармен, натомість вираз її очей на тоненькому обличчі весь час змінювався, перескакуючи від гострого розуму чи лукавого блискавичного агресивного гумору до раптової неймовірної ніжності.
— Чому ви так на мене дивитеся? — запитала вона водночас бадьоро і недовірливо. — В мене що, ніс блищить?
— Ні. Я тільки думаю, чому ви така привітна до кельнерів і піаністів і така агресивна до своїх друзів?
— Бо кельнери не можуть захищатися. — Вона глянула на мене. — Я справді така агресивна? Чи це просто ви — надмірно вразливий?
— Думаю, річ саме в мені — я занадто чуйний.
Вона розсміялася.
— Навіть ви сам у це не вірите. Жодна чуйна людина не визнає себе такою. Ви ж теж у це не вірите?
— Чому ж, трохи вірю.
Карл удруге заспівав пісню з "Графа Люксембург".
— Я вас попереджала, — сказала Наташа.
Кілька людей зайшли і кивнули до неї. З нею віталися й інші, трохи раніше. Вона знала тут багатьох — це я вже зауважив. Потім до столу підійшли двоє чоловіків і заговорили до неї. Я стояв поруч, і в мене раптом виникло таке ж відчуття, коли маленький літак потрапляє в повітряну яму. Земля утікала з-під моїх ніг, усе пливло перед очима і руйнувалося просто перед носом, усе хиталося — зелено-блакитні стіни, численні голови, триклята музика — так, наче я цілком і блискавично втратив рівновагу. Справа була не в горілці і не в гуляші — гуляш був дуже смачний, а горілки я випив надто мало. "Можливо, це спогади про Відень, — подумав я сердито, — про Відень і мого загиблого батька, який не встиг вчасно втекти". Я втупився на рояль і на Карла Інвальда, я бачив, як по клавішах бігають його руки, але не чув нічого. Тоді стіни знову втихомирилися. Глибоко вдихнув, і мені здалося, що я вернувся з далекої мандрівки.
— Тут стає надто велелюдно, — сказала Наташа Петровна. — Зараз саме закінчуються вистави. Ходімо вже?
"Закінчуються вистави, — думав я, — а нічні клуби опівночі наповнюються мільйонерами і жиголо, йде війна, а я загубився десь поміж усім цим". То була сміховинна і несправедлива думка, бо багато чоловіків за столиками були в уніформі й серед них точно не всі були героями "тилу", а багато тих, хто повернувся з фронту у відпустку, — але тієї миті мені було не до справедливості. Мене душила безсила лють.
Сміючись і вітаючись зі знайомими, ми протиснулися крізь вузький прохід до туалетів і гардеробів, а потім вийшли на теплу й мокру вулицю. Перед входом рівною шерегою стояли таксі. Швейцар відчинив перед нами дверцята однієї з машин.
— Нам не треба таксі, — сказала Наташа Петровна. — Я живу близько.
На вулиці потемнішало. Ми підійшли до її будинку. Вона потягнулася, мов кішка.
— Люблю такі нічні розмови про все і ні про що, — сказала Наташа. — Звісно ж, усе, що я вам казала, — суцільна брехня.
На неї впало світло від вуличного ліхтаря.
— Атож, — відповів я, досі безпорадний і лютий через співчуття до самого себе.
Обняв її і поцілував — я очікував, що вона гнівливо відштовхне мене, ніби якогось вульгарного плебея. Але ні, вона тільки глянула на мене дивним, тихим поглядом, ще хвильку постояла, а потім мовчки пішла до будинку.
12
Я повернувся від адвоката. Бетті Штайн позичила мені сто доларів, щоб я заплатив перший внесок. Я дивився на годинник із зозулею і намагався поторгуватися, але адвокат був твердий, мов криця, і не надавався до жодних сентиментів. Я навіть оповів йому кілька подій з останніх років мого життя. Я знав, що він і так уже багато знає, — це було необхідно, щоб домогтися продовження мого дозволу на перебування, — але подумав, що кілька нюансів не завадять, щоб налаштувати його на м'якшу тональність. П'ятсот доларів — то для мене величезна сума.
— Спробуйте його розчулити, — порадила Бетті Штайн. — Поплачтеся, можливо, це допоможе. До того ж це — чистісінька правда.
Але це геть не допомогло. Адвокат пояснив, що вже й так зробив мені подарунок, оскільки його гонорари зазвичай набагато вищі. Не допомогли й натяки на відсутність засобів до існування бідних емігрантів. Адвокат мене просто висміяв.
— Таких, як ви, до Америки щороку приїздить понад сто п'ятдесят тисяч. Ви тут аж ніяк не зворушливий виняток. І що ви взагалі хочете? Ви здоровий, сильний і молодий. Так починали всі наші мільйонери. А як я знаю, ви оминули стадію посудомийника. У вас геть непогана ситуація. Знаєте, коли справді погано? Коли ти бідний, старий і хворий та ще й єврей, який залишився у Німеччині! Оце — погано! А тепер ґудбай! У мене є важливіші справи. Не забудьте вчасно зробити наступний внесок!
Я був вдячний уже хоча б тому, що він не вимагав від мене додаткового гонорару за те, що вислухав мене. Я валандався вулицями міста, огорнутого веселим ранковим туманом. З-за блискучих хмар сміялося сонце. Вилискували свіжовимиті машини, а з Центрального парку долинав дитячий гомін. У Сильверса я бачив фотографії картин Пікассо, що їх прислали з Парижа, — зі схожим пейзажем. Злість на адвоката вивітрилася. Зрештою, це була злість через ту жалюгідну роль, яку мені довелося зіграти. Він бачив мене наскрізь і мав рацію. Я не міг злитися і на Бетті, яка мені це порадила. Врешті-решт, вирішувати мав я сам — дослухатися до цієї поради чи ні.
Я йшов повз басейн із морськими левами, які теж вилискували в теплому сонячному промінні, мов поліровані живі бронзові скульптури. Тигри, леви та горили сиділи в клітках просто неба. Вони прогулювалися нервово, з прозорими бериловими очима, які бачили все і нічого. Горили бавилися, кидаючи одне в одного бананові шкірки. Я не відчув до них жодного сентиментального співчуття. Вони мали вигляд не голодних шукачів поживи, покусаних комахами і виснажених хворобами, а спокійних, ситих пенсіонерів підчас ранкової прогулянки. Звірів позбавили головних рушійних сил природи — страху і голоду, щоправда за це вони заплатили одноманітним існуванням. Але хто знає, кому і що більше подобається. Звірі, як і люди, теж мають власні усталені звички, а від звички до монотонності — один крок. Революції всюди велика рідкість. Я думав про Наташу Петровну і мою теорію про життя у тихому закутку. Вона й близько не була революціонеркою, а я подумав про щастя у тихому куточку лише задля контрасту. Але насправді ми обоє нікуди не належали. Нас кидало з місця на місце, і ми лише іноді зупинялися, щоб перепочити. Але хіба звірі не поводяться так само — тільки без галасу?
Я сів на терасу і замовив кави. В мене було п'ятсот доларів боргу і сорок доларів статку. Але я був вільний, здоровий і, як мені пояснив адвокат, перебував на першому щаблі перетворення на мільйонера. Я випив іще одну каву, і мені здалося, ніби цього літнього ранку я сиджу в Люксембурзькому саду в Парижі. Тоді я прикидався звичайним пішоходом, щоб поліція не звернула на мене уваги. А сьогодні я попросив одного полісмена прикурити мені цигарку і він не відмовився. Люксембурзький сад нагадував мені арію графа Люксембурга в "Ель Марокко". Але я слухав її там уночі, а зараз був ясний день і сильний вітер. Удень все завжди інакше.
— І де ви пропадаєте? Вас не було вже цілу вічність! — викрикнув Сильверс. — Щоб заплатити адвокату, стільки часу точно не треба!
Я здивувався. Він уже не поводився, як доглянутий світський лев, — зрештою, в цей образ я ніколи по-справжньому і не вірив. Хоч Сильверс і намагався це приховати, але був напружений і знервований, згорбившись, він швидко ходив по кімнатах. Навіть обличчя змінилося. Зникла легка м'якість рис. "Це мисливець, готовий кинутися на жертву", — подумав я. Такий собі ручний леопард, який побачив здобич.
— Якщо не маєш чим заплатити, відразу потребуєш значно більше часу.
Сильверс махнув рукою:
— Ходімо, в нас мало часу. Ще треба перевісити картини.
Ми пішли в приміщення з мольбертами. Сильверс приніс із сусідньої кімнати дві картини і поставив їх переді мною.
— Скажіть, не думаючи, яку б ви купили?
Це знову були дві картини Деґа, обидві з танцюристками. Обидві без рамок.
— Швидше, швидше! — квапив Сильверс.
Я показав на картину ліворуч:
— Оця.
— Чому? Вона ж менше вималювана.
Я стенув плечима.
— Вона мені більше подобається. А чому саме, не можу відразу отак сказати. Ви розумієте їх значно краще за мене.
— Авжеж. Я розумію їх краще, — нетерпляче відповів Сильверс. — Ходімо, до приходу клієнта маємо обидві вставити в рамки.
Він показав мені рамки в сусідньому приміщенні. Я кілька виніс.
— Вони стандартні, — пробурмотів Сильверс. — Оці мали б підійти. Ми вже не маємо часу, щоб добре їх підігнати.
Картини, коли ми їх обрамили, разюче змінилися. Полотна, що малюнки на них ніби розпливалися у просторі, раптом стали чіткіші та сконцентрованіші. Картини стали завершені.
— Картини слід показувати тільки в рамах, — пояснив Сильверс. — Лише торговці антикваріатом можуть оцінити їх без рамок. Навіть директори музеїв не завжди на цьому розуміються. Яку рамку ви б обрали?
— Оцю.
Сильверс шанобливо глянув на мене.
— У вас непоганий смак. Але ми візьмемо іншу. Оцю.
Він поставив танцюристок у широку, багато оздоблену рамку.
— Хіба ця рама не занадто розкішна як на незавершену картину? — запитав я.
— Навпаки, вона не може бути надто розкішна саме тому, що картина незвершена. Саме тому.
— Ясно. Рама приховує недоліки.
— Вона їх усуває. Рама ж цілком готова, тому й картина здається завершеною. Рамки взагалі дуже важливі. — Вмостившись зручніше, Сильверс узявся мене повчати. Я часто зауважував, що він полюбляв менторський тон. — Деякі торговці антикваріатом економлять на рамах, вони думають, що клієнт цього не помітить.