Повернення

Еріх Марія Ремарк

Сторінка 22 з 44

Він стверджує, що на такій справі можна тепер добре заробити. Досі Карл був тільки агентом у Леддергозе, а зараз хоче торгувати самостійно.

Перегортаю перший том одного з видань Айхендорфа в м'якій палітурці синього кольору. Вечірня зоря, ліси і мрії. Літні ночі, сум, ностальгія. Які були часи!

Віллі тримає в руках другий том. Він задумливо розглядає його.

– Запропонуй купити це якомусь шевцю, – радить він Карлу.

– Чому? – посміхаючись, запитує Людвіґ.

– Шкіра. – Відповідає Віллі. – У шевців зараз гострий дефіцит шкіри. Ось, – він піднімає з підлоги зібрання творів Ґете, – двадцять томів. Це щонайменше шість пар чудового шкіряного взуття. За цього Ґете шевці напевно дадуть тобі набагато більше, ніж будь-який букініст. Вони дуріють, коли бачать натуральну шкіру.

– Хочете щось із цього? – питає Карл, показуючи на книги. – Для вас зі знижкою!

Ми дружно відмовляємося.

– Ти тільки не поспішай, подумай ще трохи, – говорить Людвіґ, – потім усе це знову не збереш.

– Дурниці, – сміється Карл. – Насамперед треба жити; жити – це краще, ніж читати. Плювати мені на іспити. Усе це дурниці! Завтра розпочнеться дегустація різних сортів горілки.

Десять марок заробітку на пляшці контрабандного коньяку – це спокусливо, друже. Гроші – єдине, що справді потрібно людині. З грошима можна мати все інше.

Він зв'язує книги в пачки. Я пригадую, що раніше Карл радше голодував би, ніж продав би хоч одну книгу.

– Чому у вас такі здивовані обличчя? – сміється він з нас. – Треба вміти з усього діставати користь. Старий баласт – за борт! Час почати нове життя!

– Це правда, – погоджується Віллі. – Якби в мене були книги, я б їх теж продав.

Карл плескає його по плечу:

– Від сантиметра торгівлі більше користі, ніж від кілометра вченості, Віллі. Я вдосталь належався по брудних окопах, з мене досить. Хочу взяти від життя все, що можна.

– По суті він має рацію, – кажу я. – Чим ми тут насправді займаємося? Іноді ходимо до школи – це не враховується.

– Хлопці, тікайте звідти й ви, – говорить Карл. – Чого ви не бачили в цій безглуздій школі?

– Там самі дурниці, це правда, – відгукується Віллі. – Але ми принаймні разом. А крім того, до іспитів залишилося якихось два-три місяці. Кинути все ж таки шкода. Атестат не завадить. А далі видно буде.

Карл нарізає пакувальний папір:

– Знаєш, Віллі, так буде все життя. Завжди знайдуться два-три місяці, через які що-небудь буде шкода кинути. Так і не помітиш, як підійде старість.

Віллі усміхається:

– Поживемо – чаю поп'ємо, а там подивимось.

Аюдвіґ підводиться.

– Ну, а батько твій що говорить?

Карл сміється:

– Те, що зазвичай кажуть у таких випадках старі боязкі люди. Сприймати це серйозно не можна. Батьки весь час забувають, що ми були солдатами.

– А ким би ти став, якби не був солдатом? – питаю я.

– Мабуть, торгував би книгами здуру, – відповідає Карл.

На Віллі рішення Карла справило сильне враження. Він

умовляє нас закинути подалі весь шкільний мотлох і зайнятися якоюсь вартісною справою.

їжа – одна з найбільш доступних насолод у житті. Тому ми вирішуємо влаштувати мішечний похід. На продовольчі картки видають щотижня по двісті п'ятдесят грамів м'яса, двадцять грамів масла, п'ятдесят грамів маргарину, сто грамів крупів і трохи хліба. Цим жодна людина не наїсться.

Мішечники збираються на вокзалах уже звечора, щоб рано-вранці вирушити по селах. Тому нам треба встигнути на перший поїзд; інакше нас випередять.

У нашому купе сидить суцільна сіра й похмура злидота. Ми вибираємо село подалі від дороги і, прибувши туди, розходимося по двоє, щоб діяти організовано. Патрулювати ми навчилися як слід!

Я в парі з Альбертом. Підходимо до великого двору. Димить гноївка. Під дашком стоїть довгий ряд корів. В обличчя нам віє теплим духом корівника та свіжого молока. Кудахкають кури. Ми жадібно дивимося на них, але стримуємося, бо на току бачимо людей. Вітаємося. Ніхто не звертає на нас уваги. Стоїмо й чекаємо. Нарешті одна з жінок кричить:

– Геть звідси, жебраки кляті!

Наступний будинок. На дворі якраз сам господар. Він у довгополій солдатської шинелі. Ляскаючи батогом, він говорить:

– Знаєте, скільки таких, як ви, уже тут сьогодні приходили? Не менш ніж десяток.

Ми вражені, адже ми виїхали першим поїздом. Наші попередники приїхали, мабуть, звечора й ночували десь у сараях або просто неба.

– А знаєте, скільки тут за день проходить людей? – запитує селянин. – Мало не сотня. Що тут зробиш?

Ми погоджуємося з ним. Погляд його зупиняється на солдатській шинелі Альберта.

– Фландрія? – питає він.

– Фландрія, – відповідає Альберт.

– Був і я там, – каже селянин, іде в будинок і виносить кожному з нас по два яйця. Ми риємося в гаманцях. Він махає рукою. – Облиште. Це задурно.

– Дякуємо, друже.

– Нема за що. Тільки нікому не розповідайте. А то завтра сюди з'явиться половина Німеччини.

Наступний двір. На паркані – металева дощечка: "Мішечникам не заходити! У дворі – злі собаки". Передбачливо.

Ідемо далі. Дубовий гайок і великий двір. Ми пробираємося до самої кухні. Посередині кухні – плита новітньої конструкції, якої вистачило б на цілий готель. Праворуч – піаніно й ліворуч – піаніно. Навпроти плити стоїть чудова книжкова шафа: тесані дерев'яні підпорки, книги в розкішних палітурках із позолоченими корінцями. Перед шафою старий простий стіл і дерев'яні табуретки. Усе це виглядає комічно, особливо два піаніно.

З'являється господиня:

– Нитки є? Тільки справжні.

– Нитки? Ні.

– А шовк? Або шовкові панчохи?

Я дивлюся на її товсті литки. Ми зауважуємо: вона не хоче продавати, вона хоче міняти продукти.

– Шовку в нас немає, але ми добре заплатимо.

Вона відмовляється:

– Що ваші гроші! Брудні папірці. З кожним днем коштують дедалі менше.

Вона відвертається від нас і пливе геть. На яскраво-червоній шовковій блузі не вистачає ззаду двох ґудзиків.

– Чи не можна у вас хоч води напитися? – кричить їй навздогін Альберт.

Вона повертається і сердито ставить перед нами глечик із водою.

– Ну, мерщій! Не маю часу стояти тут із вами, – бурчить вона. – Ішли б краще працювати, ніж забирати в людей час.

Альберт бере глечик і жбурляє на підлогу. Він задихається від люті, але не може вимовити ні звуку. Зате я можу.

– Рак тобі в печінку, стара карга! – кричу я.

У відповідь вона розвертається до нас обличчям і як крикне з усієї сили з таким звуком, ніби ціла ковальська майстерня на повному ходу. Ми тікаємо. Таке навіть найміцніший чоловік не витримає.

Продовжуємо наш шлях. Дорогою нам трапляються цілі партії мішечників. Як зголоднілі оси навколо солодкого пирога, кружляють вони селом. Дивлячись на них, ми починаємо розуміти, чому селяни дратуються і зустрічають нас так грубо. Але ми продовжуємо йти далі: з одного двору нас проганяють, а в іншому нам дещо перепадає; раз інші мішечники лають нас, раз – ми їх.

Надвечір вся наша компанія сходиться у шинку. Здобич невелика. Кілька фунтів картоплі, трохи борошна, кілька яєць, яблука, капуста й трохи м'яса. Віллі приходить останнім. Він увесь спітнів. Під пахвою у нього половина свинячої голови, з усіх кишень стирчать згортки. Правда, на ньому немає шинелі. Він обміняв її, бо вдома у нього є ще одна, отримана у Карла, а крім того, вирішив Віллі, весна рано чи пізно таки настане.

До відходу поїзда залишається дві години. Вони приносять нам щастя. У залі стоїть піаніно. Я сідаю за нього і, не шкодуючи педалей, щосили граю "Молитву Діви". З'являється шинкарка. Деякий час вона мовчки слухає, потім, підморгуючи, викликає мене в коридор. Я непомітно виходжу. Вона розповідає мені, що дуже любить музику, але, на жаль, тут рідко хтось грає. Чи не хочу я приїжджати сюди частіше, запитує вона. При цьому вона дає мені півфунта масла, обіцяючи й надалі постачати продуктами. Я, звичайно, погоджуюся і зобов'язуюсь під час кожного приїзду грати по дві години. На прощання виконую два останні номери свого репертуару: "Самотній курган" і "Замок на Рейні".

І ось ми вирушаємо на вокзал. Дорогою зустрічаємо безліч мішечників. Вони їдуть тим же поїздом, що й ми. Усі бояться жандармів. Збирається великий загін; до приходу поїзда всі ховаються подалі від платформи, в темному закутку. Так безпечніше.

Але нам не щастить. Несподівано біля нас зупиняються два жандарми. Вони безшумно під'їхали ззаду на велосипедах.

– Стій! Нікому не розходитися!

Страшне хвилювання у натовпі. Прохання і благання:

– Відпустіть нас! Ми запізнимося на поїзд!

– Поїзд буде тільки за чверть години, – незворушно оголошує товстіший жандарм. – Усі підходьте сюди!

Жандарми показують на ліхтар, під яким їм буде краще видно. Один із них стежить, щоб ніхто не втік, другий перевіряє мішечників. А майже всі мішечники – це жінки, діти й люди похилого віку; більшість стоїть мовчки та покірно: вони звикли до такого ставлення, та ніхто, по суті, і не сподівається по-справжньому, що вдасться хоч раз безперешкодно довезти півфунта масла додому. Я розглядаю жандармів. Вони стоять із усвідомленням власної гідності, пихаті, червонопикі, в зелених мундирах, з шашками й кобурами, – точно такі ж, як їхні побратими на фронті. Влада, думаю я, – завжди одне й те саме – одного грама її досить, щоб зробити людину черствою.

В однієї жінки жандарми відбирають декілька яєць. Коли вона, крадучись, уже відходить геть, її кличе товстий жандарм.

– Стій! А тут що? – він показує на спідницю. – Викладай!

Жінка остовпіла, її ноги підкосилися.

– Ану, бігом витягай!

Вона витягає з-під спідниці шматок сала. Жандарм відкладає його вбік:

– Думала, пронесе?

Жінка все ще не розуміє, що відбувається, і хоче взяти назад відібране в неї сало:

– Але ж я заплатила за нього. Я віддала за нього останні гроші.

Він відштовхує її руку й уже витягає з блузки іншої жінки ковбасу:

– Діяльність мішечників заборонена. Це всім відомо.

Жінка готова відмовитися від яєць, але вона благає повернути їй сало:

– Хоч сало віддайте. Що я скажу вдома? Адже це для дітей!

– Зверніться до міністерства продовольства з клопотанням про отримання додаткових карток, – скрипучим голосом говорить жандарм. – Нас це не стосується. Наступний!

Жінка спотикається, падає, потім блює на землю і кричить:

– Ось за що, виявляється, помирав мій чоловік, щоб діти наші пухли з голоду?!

Дівчина, до якої дійшла черга, ковтає, давиться, поспішає запхати в себе масло; рот у неї весь масний, очі вилазять на лоба, а вона все давиться і ковтає, ковтає, – нехай хоч що-небудь дістанеться їй, перш ніж жандарм відбере все.

19 20 21 22 23 24 25