Артист це може, розумієте?
— Розумію.
— А замість компенсації ви від сьогодні супроводитимете музикою дресированих тюленів. Щось класичне, добре?
— Згода, — сказав Керн. — Я знаю уривочок із Дев'ятої симфонії, це якраз те що треба.
Він зайшов до залу й сів в одному з останніх рядів. Далеко попереду, між капелюшком із пір'їною та чиєюсь лисиною, у хмарі тютюнового диму виднілася голова Рут. Ця голова здалась йому враз найграціознішою, найкрасивішою голівкою у світі. Часом, коли розвеселені глядачі ворушилися, вона зникала з очей, тоді несподівано з'являлася знову, мов далеке неясне видиво, і Кернові мало вірилося, що вона належить живій дівчині, з якою він потім розмовлятиме, йтиме поруч.
На естраду вийшов Штайнер. На ньому було чорне трико, розмальоване астрологічними знаками. Одна гладка дама сховала губну помаду в кишені у юнака, свого сусіда, і Штайнер запросив кого-небудь із глядачів зійти до нього на сцену.
Керн почав "вагатися". Він робив це просто-таки майстерно: навіть дійшовши до середини проходу, сіпнувся був іще назад, Потцлох підбадьорив його схвальним поглядом. Директор помилявся: це була зовсім не свідома акторська знахідка, просто Кернові раптом здалося, що він не зможе пройти повз Рут.
Але зрештою все вийшло чудово, зовсім легко.
Після вистави Потцлох підкликав його й спитав:
— Що це з вами діється сьогодні, юначе? Ви вагалися досконало! Навіть із потом ніяковості на чолі. Піт удати важко, я знаю. Як це ви примудрилися? Віддих затримували?
— Та ні, по-моєму, це просто сценічна гарячка.
— Сценічна гарячка? — Потцлох засяяв. — Нарешті! Щире хвилювання справжнього артиста перед виступом! Слухайте, Керне: віднині ви даватимете музичний супровід не тільки до тюленів, а й до лісової людини з Нейкельна, а я підвищую вам платню на п'ять шилінгів. Згода?
— Згода! — відповів Керн. — І десять шилінгів завдатку.
Потцлох вирячив очі.
— Ви вже й слово "завдаток" знаєте? — Він вийняв із кишені десятку. — Тепер у мене більше не лишилося сумніву: ви — справжній артист.
* * *
— Ну, дітки, йдіть гуляйте! — сказав Штайнер. — Тільки глядіть, щоб о першій годині були тут! На вечерю сьогодні гарячі пироги. Правда, Ліло?
Жінка кивнула.
Керн і Рут попрямували через галявину за тиром на галас каруселі. Вогні й музика містечка розваг ясною хвилею плеснули їм назустріч і обдали їх піною бездумних веселощів.
— Рут! — Керн узяв дівчину за руку. — Сьогодні в тебе буде великий вечір! Я витрачу на тебе не менш як п'ятдесят шилінгів.
— Що ти, що ти! Не треба! — Рут зупинилася.
— Мовчи! Я й п'ятдесяти тисяч не пошкодую, не те що п'ятдесяти шилінгів, бо я їх однаково не маю. Але для тебе я їх таки витрачу, навіть не маючи. Ось побачиш. Ходімо!
Вони рушили до "дороги привидів". Це була велетенська споруда з підвішеними високо в повітрі рейками. По ній мчали невеличкі вагончики, з яких лунав регіт і крики. Біля входу товпилися люди. Керн, тягнучи дівчину за руку, пропхався до каси.
— Хелло, Джордже! — загледівши його, гукнув касир. — Заходьте, будьте ласкаві!
Керн відчинив дверцята низенького вагончика.
— Сідай!
Рут спантеличено глянула на нього. Керн засміявся:
— Так, так! Справжні чудеса. Платити не треба.
Вагончик рушив, з шаленим розгоном злетів по рейках круто вгору й скотився в темний тунель. Із темряви, завиваючи, виринуло закуте в ланцюги чудовисько й простягло лапи до Рут. Дівчина скрикнула й притулилась до Керна. Далі перед їхніми очима розкрилася могила й кілька скелетів проторохтіли своїми кістками монотонний жалобний марш. Вагончик вилетів з тунелю, скрегонув на повороті колесами й знову звалився в похилий колодязь. Звідти назустріч їм мчав другий вагончик, де теж сиділо двоє, щільно пригорнувшись одне до одного, й перелякано дивились на них. Зараз вони зіткнуться… Та раптом вагончик знов мотнуло на повороті, дзеркало зникло, й вони влетіли в димну, задушливу печеру, де по їхніх обличчях ковзнули чиїсь вологі руки.
Минувши останній привид — старезного сльозавого діда, — вони виїхали на денне світло. Вагончик зупинився. Рут і Керн вийшли. Дівчина провела рукою по очах і сказала, усміхаючись:
— Як тут тепер гарно стало! Світло, повітря… і дихати можна, й ходити…
— Ти була коли-небудь у блошиному цирку? — спитав Керн.
— Ні.
— Ну, то ходімо!
— Сервус, Чарлі! — привітала його білетерка блошиного цирку. — Що, вихідний сьогодні? Заходьте, заходьте! У нас якраз виступає Олександр Другий.
— Знов задарма! — вдоволено глянувши на Рут, пояснив Керн. — Ходімо!
Олександр Другий виявився досить великою рудуватою блохою, яка вперше самостійно виступала перед публікою. Дресирувальник трошки хвилювався: Олександр Другий досі ходив тільки лівим переднім конем у четверні й мав уперту, норовливу вдачу. Публіка — п'ять душ разом із Керном та Рут — напружено спостерігала його.
Однак Олександр Другий виступив бездоганно: пробіг ристю, покрутився на трапеції і навіть свій коронний номер — вправи на балансирі — виконав чітко, й разу не схибнувшись убік.
— Браво, Альфонсе! — Керн потиснув гордому дресирувальнику скусану блохами руку.
— Дякую. А вам, мадмуазель, сподобалося?
— Просто чудесно! — Рут також потисла йому руку. — Я взагалі не розумію, як це вам удається.
— Дуже просто… Школа. І терпіння. Мені якось один казав, що можна видресирувати й камінь, коли б тільки мати досить терпіння. — Альфонс лукаво примружив очі. — А знаєш, Чарлі, з Олександром Другим я вдався до невеличких хитрощів. Я його перед виставою півгодини ганяв запряженого в гармату. У важку мортиру. От він як виморився, то й став слухняний.
— У гармату? — перепитала Рут. — Невже й у бліх є гармати?
— Навіть важка польова артилерія! — У нагороду Альфонс підпустив Олександра Другого до своєї покусаної руки. — Це, щоб ви знали, найпопулярніше в нашій програмі, мадмуазель! А популярність — це гроші.
— Але вони не стріляють одні на одних, — додав Керн. — Не винищують самі себе, і в цьому вони розумніші за нас.
Рут і Керн пішли на механічний автодром.
— Здоров був, Пеперлю! — гаркнув чоловік при вході, силкуючись перекричати металічний брязкіт. — Беріть сьомий номер, добре буцається!
— Тобі ще не здається, що я бургомістр Відня? — звернувся Керн до Рут.
— Навіть більше! Власник Пратера!
Автомобільчик зірвався з місця, штовхнув другого, третього й скоро опинився в самісінькій веремії. Керн, сміючись, пустив з рук кермо. Рут — серйозна, брови зведені над переніссям — сама спробувала правувати, але зрештою теж покинула, обернулась до Керна, немов вибачаючись, і всміхнулася — тією ясною усмішкою, такою нечастою в неї, що робила її лице лагідно-дитинним: в око впадали раптом уже не густі чорні брови, а повні, червоні уста.
Вони зайшли ще до півдесятка різних павільйончиків та атракціонів, надивились на все — від морських левів, що вміли рахувати, до індійських факірів-ворожбитів, — і ніде з них не взяли ані копійки.
— От бач, — гордовито сказав Керн, — вони хоч і не пам'ятають, як мене звуть, але пускають усюди задарма. Оце й є справжня народна солідарність.
— Так нас і на гігантське коло пустять без грошей? — спитала Рут.
— Ну аякже! Ще й з особливою честю! Я ж член трупи директора Потцлоха. Ходімо зараз туди!
— Сервус, Шані! — мовив касир. — 3 панною нареченою?
Керн кивнув і почервонів. Він боявся навіть глянути на Рут.
Касир узяв із купки, що лежала поруч нього, дві яскраві поштові картки й простяг їх дівчині. На картках було зображене гігантське коло з панорамою Відня.
— На згадку, фройляйн.
— Щиро дякую.
Вони зайшли в одну з кабінок і сіли біля віконця.
— Я просто не хотів розводитися перед ним щодо тієї "нареченої", — почав виправдуватись Керн. — Аби не затримуватися.
Рут засміялась.
— Зате ж нам і особлива честь! Оці картки. Шкода тільки, що нікому послати їх.
— Нікому, — погодився Керн. — А якщо й є кому, то нема адреси.
Кабінка тихо пливла вгору, і внизу великим віялом помалу розгорталася панорама Відня. Спершу Пратер із ясними ланцюжками освітлених алей, що подвійними разками перлів лежали на темних грудях гаю; далі, наче велетенська діадема з рубінів і смарагдів, барвисте сяйво ярмарку веселощів, і нарешті залите вогнями, майже неосяжне для ока місто, а за ним вузенька імлиста смужка далеких пагорбів.
Вони були самі в кабінці, що плавною дугою піднімалася все вище та вище, аж, перекотившись через вершину, попливла вниз, — і їм зненацька стало здаватися, ніби вони сидять не в кабінці гігантського кола, а в якомусь безшумному літаку, і земля внизу повільно обертається, тікаючи з-під них. Ніби вони, зовсім одірвані від неї, летять у якомусь зачарованому повітряному кораблі, що не має де приземлитись, а під ними пропливають тисячі людських домівок, тисячі освітлених будинків і квартир, що ждуть своїх мешканців додому, — аж до самого обрію хатні вогні, затишні житла, що ваблять і кличуть до себе, але жодне серед них не їхнє. А вони пролітають над ними в темряві безпритульності, і все, що вони можуть засвітити, — це безрадісна свічка туги за своїм домом.
* * *
Віконця фургона були розчинені навстіж. У гаю стояла задуха й безвітря. Ліло застелила ліжко строкатою ковдрою, а на Кернову постіль накинула стару плюшеву завісу з тиру. У вікні погойдувалися два барвисті паперові ліхтарики.
— Венеціанська ніч сучасних кочовиків, — сказав Штайнер. — Ну, відвідали концтабір у мініатюрі?
— Що-що?
— "Дорогу привидів".
— Атож.
Штайнер засміявся.
— Каземати, карцери, кайдани, кров і сльози… "Дорога привидів" не відстає від життя, правда, дівчинко? — спитав він Рут, підводячись. — Вип'ємо по чарці, абощо! — І взяв зі столу пляшку.
— Налити й вам, Рут?
— Налийте, та побільше!
— А тобі, Керне?
— Мені подвійну порцію.
— Ого! Дітки, з вас будуть люди! — здивувався Штайнер.
— Це я просто на радощах, — пояснив Керн.
— Налий і мені чарку, — сказала Ліло, що саме ввійшла, несучи на тарілці смажені пироги.
Штайнер налив їй, тоді підняв свою чарку й усміхнувся.
— Хай живе депресія — понура мати радощів!
Ліло поставила пироги й принесла ще фаянсову ринку з огірками та темний хліб на тарілці. Потім узяла свою чарку й повільно випила. Світло лампіона іскрилось у прозорій рідині, і здавалося, наче жінка п'є з рожевого діаманта.
— Наллєш мені ще? — спитала вона Штайнера.
— Скільки хочеш, меланхолійне дитя степів.