А на залізне місто вона накинулася з такою люттю, що Котті раптом здалося, ніби він перенісся в розповідь Ехо про потоп. І коли встав, щоб причинити віконницю, бо вітер раз у раз бив нею в стіну, й виглянув на вулицю, то побачив, як пориви вітру зривають із дахів мох, покрівельний сланець та очерет і жбурляють у струмок. Течія несла сміття, дошки й тріски, поламані паркани, вирвані з корінням кущі. Струмок сповнював усе місто клекотом і за кілька хвилин став таким повноводим і бурхливим, що сягав уже підмурівків поставлених на узбережних скелях будинків та підпор дерев'яних сходнів.
Але марно чекав Котта край вікна, що ось-ось почнеться катастрофа, марно чекав, що вулицями " розпачливими криками, розмахуючи руками, побіжать нажахані люди... В будинках повсюди було темно. Цієї бурі в Томах наче ніхто й не помічав, і коли на вітрі десь хряпала ворітниця чи хвіртка, то її ніхто не причиняв. Неподалік на піддашшя впало й так і залишилось лежати відламане крило вітряка; ніхто не ловив мула, що волочив за собою кілка, до якого він був припнутий у лузі. Струмок ніс повний саж поросят. Спустошлива стихія безкарно робила своє діло, а залізне місто спало, так наче була звичайнісінька, лагідна літня ніч.
Засліплений цілим снопом блискавок, Котта стояв біля вікна, заціпеніло очікував удару грому, наслухав, як порипують під натиском бурі крокви та бантини, і не годен був подолати лабіринту сходів, коридорів та комор і бодай розбуркати линваря, що спав десь у кутку своєї майстерні. Чи, може, лежав без сну?
Та згодом буря вщухла — так само раптово, як і знялась. Вона перекотилася через частокіл гірськик хребтів на узбережжі й, немов охоплена полум'ям флотилія, зникла за обрієм разом із громаддям хмар та спалахами блискавиць. Потім угамувався й струмок. Невдовзі про зливу нагадував уже тільки шум у ринвах, а з листя притихлих дерев з листка на листок скапували краплі води. Виснажений страшною бурею та записом розповіді про загибель світу, Котта заснув просто за столом. [99]
Вранці повітря пахло росою на квітках та поваленими вночі деревами, а крутий берег проступав у такому різкому золотавому світлі, що коли Котта, ще сонний, прочинив вікно, нічна гроза видалася йому звичайним безглуздим сном. На вуличках, у подвір'ях та в садках мешканці залізного міста прибирали сліди спустошення. У Томах знову лунали удари молотків, вищали пилки в стовбурах дерев, що попадали на вулиці, скреготали на бруківках лопати. Ливарі, лаючись, розбирали завали.
Лікаонів будинок не постраждав, а що сталося з рештою будинків, те линваря не обходило. Він стояв у себе в майстерні, махаючи мотовилом, і, здавалося, був такий заглиблений у роботу, що Котта, намагаючись дістати від нього відповідь, мусив повторювати свої запитання по кілька разів кожне.
Буря вночі?
А він, Лікаон, нічого такого й не помітив. Спав під самісіньким відчиненим вікном, а не відчув навіть свіжого вітру.
Повиривало з корінням дерева?
Що ж, трухляві дерева часом падають і самі. Навіть такої ночі, коли ніщо ніде й не шелесне.
Завали на вулицях?
— Та коли кругом гуляє стільки будинків, коли стільки руїн, то й так у кожному кутку раз по раз щось обвалюється та обсипається,— відказав линвар. — Уночі я спав. А вдень у мене робота. — І знову замахав мотовилом.
Спантеличений черствим Лікаоновим тоном, Котта з якоюсь тривогою в грудях подався до руїни, де жила Ехо. І хоч би кого він питав про бурю — германця Діта, що саме забивав дошками проломину в стіні, чи винаря, в якого впала повна бочка з солодом на сходи в погрібку і який, стоячи тепер навколішки в калюжі серед купи клепок, лаявся й вичерпував коряком солод у відро,— всі до одного запевняли, нібито не чули ні гуркоту грому, ні навіть жодної блискавки не бачили.
А вся ота шкода, оті спустошення — це ж, мовляв, звичайнісіньке лихо, заподіяне, либонь, шквалом вітру чи якоюсь звіриною. Буря? Злива? Та все це йому, римлянинові, мабуть, просто приверзлося!
Стоячи серед каміння перед руїною Ехо, Котта кілька разів погукав її, але відповіді не дістав. Печера — це вперше він увійшов сюди після тієї нещасливої ночі — нагадувала бойовище. Мисник, де в Ехо стояли тендітні [100] вази, келихи з Му рано, розмальовані карафи та обсипані кварцовим порошком кулі, ці свідчення її любові до гарних речей, був перекинутий і все побите. На затоптаній глиняній долівці валялися різнобарвні уламки та скалки, що смарагдово-зеленими, сріблястими та вогняно-червоними блискітками відбивали скісне вранішнє світло. На сусідньому подвір'ї каменепад розбив дротяну клітку, і четверо індиків, що втекли з неї сюди, приваблені цим мерехтінням, тепер сиділи на лігві господині, на столі й холодній плиті. Коли Котта сполохав їх і вони подибцяли всіяною блискітками долівкою надвір, з-під їхніх лап залунав ніжний, мелодійний дзенькіт.
Ехо зникла. До самого полудня Котта блукав наповненими 'ядучим димом вуличками. Подекуди на майданах люди порозкладали великі багаття й спалювали на них поламані дерева та всілякий мотлох. Та коли Котта починав розпитувати на цих чадних майданах про Ехо, всі тільки стенали плечима. А винар Фіней під регіт у гурті вийняв із рота свої штучні щелепи і, вдаючи з себе актора лялькового театру, проклацав ними вслід збентеженому Котті й прошамкав беззубим ротом, що від одного римлянина повійниця й тут, на Чорному морі, не проживе, тож їй, мовляв, доводиться при нагоді заскакувати в кущі і з свинопасами.
Котта вибрався з міста і ще раз пройшов тими стежками, якими, бувало, ходив з Ехо. Круті береги, схили, всі гори цього дня немовби вимерли, і Котті раз по раз траплялися місця, де могла б зникнути людина,— урвища, провалля, звори, в які можна було впасти й опинитися похованим під купою каміння або в бурхливому гірському потоці, що змиває все до підземної річки. День уже добігав кінця, коли Котта ступив на чорний пісок у бухті балюстрад. Виступами та галереями він підіймався все вище й вище, аж поки, поминувши прямовисну скелю, усвідомив, що простує в бік Трахіли. На отій темній, омитій бурунами косі внизу він слухав напередодні розповідь про кінець світу, а в перші дні після свого приїзду сюди спостерігав процесію попелясто-сірих личин під коругвами та балдахінами. Але тепер берег та скелі були пустельні.
У потоках теплого повітря, що здіймалися з моря, канюки, розпростерши крила, злітали спіралями високо вгору, аж туди, де стояв Котта. В гори Ехо піти не могла — стежку тут місцями пересипав дрібний пісок та земля, і слідів ніде не було. [101]
Якою ж близькою стала йому ця пустка!.. Сонце вже позлизувало останні снігові перемети, через які йому так важко було добиратися до Трахіли першого разу. В глибоких западинах уже все цвіло. Дрік, проліски, мирти й ломикамінь яскравіли серед скель, немов оті пістряві скалки в печері Ехо. Сонце сплющилося в еліпс і сховалося за серпанком над виднокраєм. І коли Котта повернув назад, з ущелин уже почала виповзати темрява, а разом із нею й страх, що погнав його тієї ночі перед великим постом з Трахіли, а тепер відлякував від того останнього пристанища.
Високо вгорі між бескидами на мить уже промайнули, затріпотіли, як йому здалося, прив'язані до каменів полотняні клаптики. Спускаючись униз, до моря, Котта підбадьорював сам себе голосом і все кликав і кликав Ехо. Та хоч скільки вигукував її ім'я, від урвищ, виступів на скелях та стрімчаків, де на кристалах і лусочках слюдяного сланцю вже мерехтіло місячне сяйво, йому відлунював лише власний голос.
VIII
Ехо не повернулась. Минув уже й другий день, і третій, а від неї не було ні слуху, ні духу. Котта марно шукав її цілий тиждень. Залізне місто мліло в спекоті часу і, здавалося, не помічало, що одна з його жінок десь поділася.
Те, що Ехо зникла, не обходило й винокура Фінея.
— Вчора вона служниця, сьогодні — міська повійниця, а завтра шукай вітру в полі! — бурмотів Фіней у себе в погрібку, де після тієї буряної ночі все ще тхнуло солодом. — А втім, може, та шолудива показала й непоганий приклад — до такої глушини, як Томи, найкраще приїздити й ушиватися звідси, либонь, тишком-нишком, без галасу.
Печера Ехо була сплюндрована. За одну ніч позникали всі подарунки від залицяльників — іржаві залізні виливанці, повні горнята згірклого масла, вовняні руна... А те [102] хатнє надіб'я, що після погрому залишилося ціле, дотрощив божевільний вугляр Марсій, який разів три-чотири на рік покидав свої вогнища на полонині й спускався на узбережжя. Цього разу Марсій напився з Фінеєм, а тоді цілісіньку ніч марно ждав єдину жінку, яка від нього не втікала. Він усе гукав її в порожній темній печері, а коли його сподівання не сповнилися, вкрай розлютивсь і потрощив та потовк усе, що було ще не потрощене й не потовчене.
Марсій так гатив ногами в кам'яні стіни печери, що аж звалився на землю, а коли спробував вилізти по черепках надвір, то порізав собі руки та обличчя. Заюшений кров'ю, жалібно схлипуючи, він так і сидів у темряві. Згодом угамувався, прийшов до тями й почав грати на двох порожніх пляшках від горілки, як на флоярі. Звук виходив такий, наче із гори, подаючи гудки, випливає судно. Ця музика й п'яний стогін, яким вугляр перебивав свою гру, цілу ніч не давали мешканцям сусідніх будинків спати, і коли різник Терей відчинив удосвіта ворота й, лаючись, важко рушив вуличкою вгору, щоб кінець кінцем заткнути тому п'яниці пельку, печера Ехо вже не була схожа на людське житло. Щойно Терей ступив до неї, в ніс йому вдарило смородом. Посеред печери, притиснувши до підборіддя обслинені шийки двох пляшок, із засохлою кров'ю на обличчі лежав у власному лайні Марсій. Вся долівка була в темних плямах його крові. Довкола панував рейвах.
Терей схопив нещасного Марсія за комір, витяг його, тусаючи руками й ногами, до водопою для худоби, підняв, укинув у каламутну воду й подався, навіть не озирнувшись, вуличкою вниз. Назустріч йому вибігла Прокна. Вона заламувала в розпачі руки й щось белькотіла, намагаючись заспокоїти чоловіка. Терей відштовхнув її і грюкнув за собою воротами.
Саме гладкій різниковій дружині Марсій мав завдячувати того ранку, що не втопився в кам'ному жолобі. Схлипуючи, згораючи від сорому за такий брутальний учинок свого чоловіка, Прокна витягла безтямного вугляра з води й заходилася легенько поплескувати його по щоках своїми почервонілими, набряклими долонями, поки він нарешті розплющив очі.