Таким чином катастрофа, що її ми так боялися, принаймні хоч трохи все ж пішла нам на користь: по-перше, тепер ми маємо запас харчів, якого при помірному споживанні не використаємо й за місяць, а по-друге, розташувалися ми куди зручніше й безпечніше, ніж до того.
Проте всі вигоди нашого нового становища затьмарює неможливість добути питну воду. Ми скинули сорочки, щоб на випадок дощу негайно скористатися ними, як раніше користалися простирадлом, хоча й знали, що в такий спосіб навіть за найсприятливіших обставин не зберемо більше, аніж чверть кварти за один раз. І цілий день у небі не з'явилося жодної хмарки, і ми тяжко мучилися від спеки і спраги. Вночі Петерс на годину поринув у тривожний сон, але я так страждав, що не склепив очей і на мить.
5 серпня. Сьогодні легкий бриз пригнав до нас густу масу морських водоростей, у яких нам пощастило спіймати одинадцять маленьких крабів — вони видалися нам навдивовижу смачними. Ми їли їх разом з ніжними шкаралупками і виявили, що після них не так хочеться пити, як після молюсків. Не бачачи у водоростях жодної акули, ми ризикнули скупатися і пробули у воді чотири чи п'ять годин. Це освіжило нас, пити хотілося менше, і в цю ніч ми почували себе краще, ніж учорашньої ночі, й навіть трохи поспали обидва.
6 серпня. В цей благословенний день пішов сильний дощ, що лив без перерви від полудня й аж до сутінок. Ось коли ми пошкодували, що не зберегли глек та бутель! Бо навіть із нашими примітивними засобами збирання води ми сьогодні могли б наповнити одну, а то й обидві посудини. Одначе мусили задовольнитися тим, що змочували сорочки, а потім їх викручували, ловлячи ротом кожну краплю дорогоцінної вологи. В таких трудах провели весь день. [95]
7 серпня. Тільки-но почало розвиднятися, як ми обидва водночас побачили на сході вітрило — і воно вочевидь наближалося до нас! Ми вітали чудове видовище тривалими, хоч і слабкими криками захвату і негайно стали подавати невідомому кораблю всілякі знаки: розмахували сорочками, підстрибували, наскільки дозволяла нам наша кволість і навіть кричали на всю силу легень, хоча корабель був ніяк не ближче, ніж за п'ятнадцять миль. Одначе судно помалу наближалося, і ми бачили, що, як воно не змінить курсу, то неминуче підійде на відстань, з якої нас помітять. Приблизно через годину після того, як ми вперше побачили невідоме судно, ми вже могли розпізнати людей на палубі. Це була довга, з низькою осадкою і, мабуть, швидкохідна топсельна шхуна з чорною кулею на фор-брамселі і, як нам здалося, з повною командою. Важко було припустити, що нас досі не помітили, і ми неабияк стривожилися, боячись, що шхуна збирається пройти мимо, покинувши нас на певну смерть,— хоч як важко у це повірити, але істоти, що вважають себе за людей, не раз удавалися на морі за схожих обставин до такої диявольської жорстокості*. Але в даному разі ми, слава Богу, обманювалися у своїх побоюваннях. Незабаром ми помітили метушню на борту незнайомця, який негайно по тому підняв британський прапор і, розвернувшись, пішов прямо до нас. Через півгодини ми вже були в каюті шхуни "Джейн Гай", яка під орудою капітана Гая йшла з Ліверпуля в Південні моря та в Тихий океан на тюленячий промисел і з торговельними цілями. [96]
* Задля наочного прикладу можна згадати випадок із бостонським бригом "Поллі", чия доля настільки схожа на нашу, що я не можу не згадати тут про нього. 12 грудня 1811 року це судно, тоннажністю в сто тридцять тонн, вийшло з Бостона під командою капітана Каспо з вантажем лісу та провізії, взявши курс на Санта-Круа. Крім капітана, на борту було восьмеро людей: його помічник, четверо матросів, кок, а також якийсь містер Хант із дівчиною-негритянкою, що йому належала. П'ятнадцятого грудня, щасливо проминувши мілину Джорджа, судно дало течу під час шторму, що налетів з південного сходу, і кінець кінцем перекинулося, та коли щоглу знесло за борт, корабель випрямився. В такому становищі, без вогню і з дуже малим запасом харчів люди провели на його борту сто дев'яносто один день (від п'ятнадцятого грудня до двадцятого червня), коли капітана Каспо та Семюеля Баджера,— лише вони вижили,— підібрала "Слава", яку капітан Фезерстоун вів з Ріо-де-Жанейро додому в Гулль. їх підібрали на двадцять восьмому градусі північної широти і на тринадцятому градусі західної довготи — отже, вони дрейфували понад дві тисячі миль! Дев'ятого липня "Слава" перестріла бриг "Дромео", і капітан Перкінс забрав двох бідолах до себе, висадивши їх потім у Кеннебеку. Оповідь, з якої ми запозичили ці подробиці, закінчується такими словами: "Природно запитати, як, пропливши таку величезну відстань у найбільш судноплавній частині Атлантичного океану, вони не були ніким помічені? їх проминуло понад десять кораблів, один з яких підійшов до них так близько, що вони виразно бачили людей, які дивилися на них із палуби та з такелажу, але на гіркий подив бідолах, які вмирали з голоду й холоду, ті зневажили всі закони гуманності, підняли вітрила і покинули нещасних напризволяще". (Приміт. авт.)
Розділ чотирнадцятий
"Джейн Гай" була гарненькою топсельною шхуною тоннажністю в сто вісімдесят тонн. Вона мала надзвичайно гострий ніс і з помірним вітром ходила дуже швидко — я не бачив суден, які могли б у цьому з нею рівнятися. Але для рейсів у штормову погоду вона годилася менше, і її осадка була завелика, якщо мати на увазі, для чого вона призначалася. Для того промислу, на який вона ходила, потрібні судна більшої тоннажності — від трьохсот до трьохсот п'ятдесяти тонн — і з відносно малою осадкою. її слід було б оснастити як барк і збудувати трохи інакше, ніж збудовані більшість суден, що плавають у південних морях. Слід приділяти належну увагу й озброєнню. На такому кораблі, наприклад, слід мати десять-дванадцять дванадцятифунтових каронад і дві або три довгоствольні гармати з водонепроникними пороховими ящиками. Якорі та линви мають бути набагато міцніші, ніж на кораблях, призначених для іншої служби, а головне, на такому судні потрібна численна і досвідчена команда — принаймні п'ятдесят-шістдесят матросів, справжніх знавців своєї справи. На "Джейн Гай", крім капітана та його помічника, було лише тридцять п'ять людей команди — правда, вмілих і досвідчених, але все ж її озброєння та оснащення не задовольнили б мореплавця, добре знайомого з небезпеками й труднощами тюленячого промислу.
Капітан Гай був чоловік із вишуканими світськими манерами і мав великий досвід у плаванні в Південному океані, якому віддав більшу частину свого життя. Йому бракувало, правда, енергії, а отже, й того духу підприємництва, який тут абсолютно необхідний. Він був співвласником шхуни, на якій ходив, і мав право здійснювати рейси в Південних морях за власним розсудом, беручись за перевезення будь-якого вигідного вантажу. Як то завжди буває в подібних рейсах, він мав на борту запас намист, дзеркал, кресал, сокир, сікачів, пилок, стругів, рубанків, доліт, стамесок, буравчиків, [97] терпугів, криволінійних стругів, напилків, молотків, цвяхів, ножів, ножиць, бритв, голок, ниток, череп'яного посуду, ситцю, брелоків та інших таких товарів.
Шхуна вийшла з Ліверпуля десятого липня, двадцять п'ятого на двадцятому градусі західної довготи перетнула тропік Рака і двадцять дев'ятого кинула якір біля Сала, одного з островів Зеленого Мису, де взяла на борт сіль та інші припаси, необхідні для тривалої морської подорожі. Третього серпня вона покинула острови Зеленого Мису і взяла курс на південний захід, у напрямку берегів Бразілії, щоб перетнути екватор між двадцять восьмим і тридцятим градусом західної довготи. Цей курс обирають і більшість суден, які прямують з Європи до мису Доброї Надії і далі — в Ост-Індію. Йдучи цим шляхом, можна уникнути штилів та сильних зустрічних течій, дуже частих біля узбережжя Гвінеї, і за допомогою постійних західних вітрів, що ніколи не завертають у протилежний бік, досягти мису Доброї Надії — отже, ця дорога в кінцевому підсумку виявляється найкоротшою. Першу зупинку капітан Гай мав намір зробити на Кергелені — не знаю навіть, з якої причини. Того дня, коли нас підібрали, шхуна щойно проминула мис Святого Рока на тридцять першому градусі західної довготи; отже, ми продрейфували з півночі на південь не менш як градусів на двадцять п'ять.
На борту "Джейн Гай" до нас поставилися з усією увагою, якої вимагав наш жалюгідний стан. Десь за два тижні, поки судно йшло тим самим курсом на південний схід під лагідним бризом і при чудовій погоді, і Петерс, і я цілком оклигали від наслідків пережитих недавно випробувань та нелюдських страждань, і ми почали згадувати все, що з нами було, радше як жахливий сон, з якого ми, на щастя, прокинулися, а не як правдиві події в усій їхній тверезій і нещадній реальності. Згодом я зрозумів, що таке часткове затьмарення пам'яті здебільшого настає після раптового переходу або від радості до смутку, або від смутку до радості — причому ступінь забудькуватості прямо пропорційний різниці між щасливими й нещасливими переживаннями. Щодо мене, то нині я нездатний повністю поновити в пам'яті страждання та знегоди, які я витерпів, коли від нашого "Дельфіна" залишився самий корпус. Події я пам'ятаю, але не годен пригадати, які саме почуття володіли мною під час тих подій. Знаю лише, що в моменти, коли відбувалася та чи та подія, мені здавалося, що більших мук ніколи й нікому не доводилося терпіти. [98]
Кілька тижнів наше плавання тривало без пригод, крім хіба зустрічей з китобійними суднами, а частіше — з чорними або справжніми китами, яких так називають на відміну від кашалотів. Правда, вони почали нам траплятися переважно вже після двадцять п'ятої паралелі. Шістнадцятого вересня, перебуваючи зовсім близько до мису Доброї Надії, шхуна витримала перший справжній шторм, відколи покинула Ліверпуль. У тих місцях, а ще частіше на південь і на схід від мису (ми лежали на захід від нього) морякам часто доводиться вступати в боротьбу з шаленими ураганами, що налітають із півночі. Вони завжди приносять із собою височенні хвилі, й одна з найбільших небезпек полягає в тому, що вітер раптово змінює напрямок у самому розпалі шторму.