Вони з такою певністю висловлюються про себе і про своє оточення, неначе мають точне уявлення про це все. Та коли ви хоч поверхово проаналізуєте їхні думки, завважите, що вони ні з одного, ні з другого боку не віддзеркалюють дійсності, до якої начебто стосуються; а коли ви поглибите ваш аналіз, то переконаєтесь, що вони навіть не намагаються наблизитися до дійсності. Навпаки: вони оперують своїми "ідеями", щоб заслонити собі погляд на дійсність і навіть на власне життя. Бо життя — це передусім хаос, в якому людина губиться. Вона це підозріває, але їй страшно стати віч-на-віч з цією жаскою дійсністю, і вона намагається прикрити її зачарованою завісою, на якій все виглядає дуже ясно. її не журить, що її "ідеї" неправдиві; вони їй служать за шанці, щоб захистити життя, за опудала, щоб відігнати дійсність.
Ясну голову має та людина, яка позбулася цих облудних "ідей" і дивиться життю в очі; яка здає собі справу, що в житті все проблематичне, і почуває себе загубленою. Оскільки це чиста правда — а саме, що жити значить почувати себе загубленим,— той, хто її приймає, вже почав знаходити себе, вже почав відкривати справжню дійсність, вже ступив на твердий грунт. Інстинктивно, як потопельник, він шукатиме, за що вхопитись, і цей погляд на життя — трагічний, наполегливий і абсолютно правдивий, бо ж іде про власний порятунок — внесе порядок у хаос його життя. Єдино правдиві почуття — це почуття потопельників. Все інше — риторика, позерство і внутрішнє лицемірство. Той, хто не почуває себе дійсно загубленим, губиться безнадійно, себто ніколи не знайде себе, ніколи не дійде до справжньої дійсності.
Це стосується до всіх сфер життя,, навіть до науки, [115] хоч наука сама собою є втечею від життя. (Більшість науковців присвятила себе науці зі страху зустрітися з життям віч-на-віч. Це не ясні голови, і тому вони такі безпорадні в практичному житті). Вартість наших наукових ідей залежить від того, наскільки ми відчули себе загубленими перед даним питанням, наскільки збагнули його проблематичність і наскільки зрозуміли, що не можемо спиратися на чужі ідеї, рецепти, гасла чи терміни. Той, хто відкриває нову наукову істину, мусить спершу зректися майже всього, чого він навчився, і приходить він до цієї нової істини з кривавими руками, бо по дорозі йому довелося перетяти горлянку незліченним загальникам.
Політика куди реальніша за науку, бо вона складається з неповторних ситуацій, в яких раптом опиняється людина, хоче вона того чи ні. Тому політика становить критерій, яким можна найкраще розрізнити, хто має ясну голову, а хто шаблонну.
З усіх відомих нам політиків Цезар мав найбільший дар пізнавати справжнє обличчя дійсності. Він проявив його в годину страшного замішання, в одну з найхаотичніших епох, що їх будь-коли переживало людство. І немов для того, щоб підкреслити цей неповторний приклад, доля поставила поруч нього Ціцерона, інтелектуального велетня, який ціле своє життя тільки те й робив, що все заплутував.
Надмір щастя розладнав римський політичний апарат. Місто над Тібром, володар Італії, Іспанії, Північної Африки, класичного і елліністичного сходу, було на точці розвалу. Його державні інституції мали муніципальний характер і були невіддільні від міста.
Здоров'я демократій, якого б типу й ступеня розвитку вони не були, залежить від мізерної технічної подробиці: виборчої системи. Все інше — другорядне. Коли правильно розподілено виборчі округи, коли вибори відповідають дійсності, все йде гаразд; коли ні, хоч би все інше було в найкращому порядку, все сходить нанівець. На початку І століття до Христа Рим був всемогутній, багатий і не мав перед собою ворогів. Проте він стояв на вулкані, бо вперто тримався безглуздої виборчої системи; безглуздої тому, що вона була фальшиво побудована. Голосувати треба було в Римі. Громадяни на провінції не могли бути присутні на виборах, не кажучи вже про тих, що жили розкидані [116] по цілому римському світі. Тому що справжні вибори були неможливі, довелося їх фальшувати, і кандидати організували боївки з військових ветеранів та циркових атлетів, що мали тероризувати виборців і розбивати урни.
Без правдивого голосування демократичні інституції висять у повітрі. "Республіка — пусте слово",— сказав Цезар. Магістратури і урядовці не користувались авторитетом. Генерали лівиці і правиці — Марій і Сулла — роззухвалювалися в порожнявих диктатурах, які ні до чого не вели.
Цезар ніколи не викладав своєї політики, він її робив. Випадок хотів, щоб це був сам Цезар, а не підручник цезаризму, що звичайно з'являється пізніше. Якщо ми хочемо зрозуміти цю політику, нема іншого шляху, як узяти його вчинки і назвати їх на ім'я. Таємниця розкривається в його капітальному подвигу — завоюванні Галлії. Щоб доконати цього, він мусив повстати проти державної влади. Чому?
При владі були республіканці, тобто консерватори, вірні прихильники держави-міста. їхню політику можна підсумувати двома пунктами. По-перше: розлад римського громадського життя походить від надмірної експансії Риму. Місто не може панувати над такою великою кількістю народів. Будь-яке нове завоювання — зрада республіки. По-друге, щоб запобігти розладові державних інституцій, потрібний правитель.
Наше слово "правитель" своїм значенням зовсім відмінне від римського. Римлянин розумів під цим словом звичайного громадянина, якому найвища влада дала повноваження керувати республіканськими установами. Ціцерон у своїй книжці "Про Республіку" і Сал-люстій у своїх спогадах про Цезаря підсумовують думку всіх тих публіцистів, які вимагають створення посади princeps civitatis, rector rerum publicarum, moderator*.
* Правителя міста, керуючого громадськими справами, упокорювача і розпорядника (латин.).
Цезарева розв'язка протилежна до консерваторської. Щоб направити наслідки попередніх римських завоювань, він бачить тільки один вихід: продовжувати їх і рішуче взяти на себе це історичне призначення. Передусім він вважав за необхідне завоювати нові народи [117] Заходу, що в недалекому майбутньому могли бути небезпечнішими за розпещені народи Сходу. Тому Цезар завжди заступав потребу докорінно романізувати варварські народи Заходу.
Шпенглер казав, що греки і римляни неспроможні були відчувати час, сприймати своє буття як часову тяглість. Вони жили в сучасному моменті. Я підозрюю, що діагноз є помилковий або принаймні переплутує дві речі. Антична людина відзначається неймовірною сліпотою щодо майбутнього. Вона його не бачить, так, як дальтонік не бачить червоного кольору. Натомість вона глибоко закорінена в минулому. Перш ніж зробити що-небудь, вона ступає крок назад, як ящірка перед нападом; вона шукає в минулому зразка для сучасної ситуації, і поринає в минуле, як нурець у своєму скафандрі, щоб, знайшовши там відповідь, застосувати її до сучасних проблем. Тому все її життя є до певної міри оживленням минулого. Це означає бути архаїчним, і такими були майже всі греки і римляни. Але це не означає бути знечуленим до часу. Це просто неповне відчуття часу: спаралізоване щодо майбутності і гіпертрофоване щодо минувшини.
Ми, сучасні європейці, навпаки, зорієнтовані на майбутнє і найосновніший вимір часу починається для нас "потім", а не "раніше". Отже, природно, що для нас греко-римське життя видається безчасовим.
Ця ніби манія схоплювати все сучасне пінцетом минулого перенеслася від античної людини на модерного філолога. І тому філолог також сліпий щодо майбутнього. Він також дивиться назад і всюди дошукується прецеденту, якого називає милим словом буколічної поезії "джерело". Уже старовинні біографи Цезаря не були спроможні збагнути цієї велетенської постаті, припускаючи, що він намагався наслідувати Александра Македонського. Звичайно, порівняння насувалося само: якщо Александр не міг спати, думаючи про лаври Мільтіада, то Цезар обов'язково мусив терпіти від безсоння, думаючи про лаври Александра. І так далі. Завжди погляд назад, "сьогоднішнє" йде слідами "вчорашнього". Сучасний філолог є відгомоном класичного біографа.
Той, хто вірить, що Цезар прагнув до того ж, що й Александр, а в це вірили майже всі історики, абсолютно відмовляється зрозуміти його. Цезар є радше [118] протилежністю Александра. Ідея світової держави — єдине, що їх споріднює. Але ця ідея не належить Алек-сандрові, а походить з Персії. Образ Александра мав би потягнути Цезаря на Схід, до славного минулого. Та він рішуче дав перевагу Заходові, і це свідчить про те, що він рішив іти іншим шляхом, ніж великий македонець. А крім того, це була не просто собі світова держава, що полонила уяву Цезаря. Його наміри були куди глибші. Він хотів Римської імперії, яка жила б не Римом, а окраїною, провінціями. А це вже є абсолютним подоланням держави-міста. Це держава, в якій най-розмаїтіші народи співпрацюють, з якою вони зв'язані почуттям солідарності. Це не центр, що наказує, і окраїна, що кориться, а велетенський суспільний організм, де кожний складник є рівночасно пасивним і активним членом. Словом, це наша сучасна держава, передбачена футуристичним генієм Цезаря. Але створення її вимагало б позаримської і антиаристократич-ної влади, яка стояла б високо над республіканською олігархією і над її правителем, що був лише primus inter pares — першим серед рівних. Цією виконавчою владою, що репрезентувала б світову демократію, могла бути тільки монархія з столицею поза Римом.
Республіка! Монархія! Два слова, які протягом історії постійно змінюють своє автентичне значення і яких треба щоразу розкладати, щоб перевірити їх даний зміст.
Довіреними людьми Цезаря, його найближчими помічниками були не архаїчні представники Міста, а нові люди, провінціали, енергійні та рішучі особистості. Його справжнім міністром був Корнелій Бальб, купець із Кадісу, людина з-понад Атлантику, з колонії.
Але це передбачення нової держави було занадто сміливе: повільні голови латинян не могли зробити такий великий стрибок. Образ "Вічного Міста", з його матеріальністю, перешкодив римлянам "побачити" цю найновішу організацію громадського життя. Як можуть створити державу люди, що не жили в Місті? Що Це за нереальний, містичний витвір?
Я повторюю ще раз: реальність, яку ми називаємо "державою", не є суспільством, що постало спонт? шо, об'єднане кровним спорідненням.