За болотом, по некрутих схилах гір, лежали володіння Гудвіна. Трав'яниста дорога, щедро затінена різноманітною тропічною рослинністю, вилась від бананової плантації до будинку. Блайт пішов цією дорогою, ступаючи широко й рішуче.
Гудвін сидів на галереї, де був найгустіший холодок, і диктував листи своєму секретареві, місцевому уродженцю, здібному юнакові з хворобливо жовтим обличчям. У домі снідали рано – на американський манір, і минуло вже добрих півгодини, як Гудвін устав з-за столу.
Знедолений підійшов до сходів і помахав рукою.
– Доброго ранку, Блайте, – сказав Гудвін. – Заходьте й сідайте. У вас до мене яка-небудь справа?
– Мені треба поговорити з вами наодинці.
Гудвін кивнув секретареві. Той вийшов у сад. став під мангровим деревом і запалив сигарету. Блайт сів на його місце.
– Мені потрібні гроші, – почав він намогливо.
– Вибачте, – сказав Гудвін, з такою ж прямотою, як і його гість, – але грошей я вам не дам. Ви доп'єтесь до смерті, Блайте. Ваші друзі зробили все, що могли, аби поставити вас на ноги. Але ви самі не хочете підійматись. Дати вам гроші – це значить допомогти вам занапастити себе.
– Знаєте що, голубе, – сказав Блайт, відхилившись назад разом із кріслом, – облишмо поки що політичну економію. Мова про інше. Я люблю вас, Гудвіне, але я прийшов устромити вам ніж під ребра. Сьогодні вранці мене викинули з салуна Еспади, і я хочу, щоб суспільність заплатила мені за цю образу.
– Я не викидав вас.
– Все одно: ви – представник суспільності; і, зокрема, ви – моя остання надія. Я вимушений зробити це, голубе мій; я вже пробував раз – ще місяць тому, коли секретар Досади копався тут у справах. Але тоді я не міг. Тепер – інша річ. Мені треба тисячу доларів, Гудвіне. І вам доведеться дати їх.
– Тільки тиждень тому, – сказав Гудвін усміхаючись, – вам досить було одного срібного долара.
– Це означає, – розв'язно відказав Блайт, – що я тоді був іще добропорядною людиною, хоч і в великій скруті. Одне песо вартістю сорок вісім центів – недостатня плата за гріх. Але – ближче до справи. Я – негідник із третього акту, і я заслужив собі тріумф, хоч, може, й ненадовго. Я бачив, як ви поцупили саквояж покійного президента... з грошиками. О, я знаю, це – шантаж! Але я недорого візьму з вас. Я знаю, що я – дешевий негідник, прямо з комедії, але ви – один із моїх найближчих друзів, і я не хочу дуже натискати на вас.
– А не можете ви докладніше? – кинув Гудвін, спокійно перебираючи аркуші на столі.
– Можу, – відповів Вельзевул. – Мені подобається, як ви ставитесь до справи. Я терпіти не можу всякої театральщини й заздалегідь попереджаю, що в моєму оповіданні не буде ні фейєрверків, ні бенгальського вогню, ні фіоритур на саксофоні.
Того вечора, коли безпритульне превосходительство прибуло до Кораліо, я був дуже п'яний... Вибачте, що я так пишаюся цим фактом, але мені коштувало тоді героїчних зусиль досягти такого щасливого стану. Хтось покинув ліжко під апельсиновим деревом на подвір'ї готелю мадами Ортіс. Я переступив через огорожу, ліг на ліжко й відразу заснув. Збудив мене апельсин – він упав з дерева просто мені на ніс; я дуже розгнівався й почав проклинати Ісаака Ньютона, чи як його, – ну, того самого, хто вигадав земне тяжіння, – за те, що він не обмежив свою теорію яблуками.
А тут якраз прибув до готелю містер Мірафлорес із своєю любкою та скарбом у саквояжі. Потім з'явились ви й почали нараду з артистом цирульних справ, якому так закортіло побалакати про свої справи в надурочний час. Я хотів був знов задрімати, але мене ще раз розбуркали – цього разу пострілом із якоїсь пукалки на другому поверсі. А потім дивлюсь – летить саквояж і врізається в апельсинове дерево над самісінькою моєю головою. Я встаю й думаю: а що, як полетять сюди великі чемодани? Але тут почало прибувати військо, а з ним поліція, всі в орденах та медалях, нашвидку попришпилюваних до піжам, з кинджалами в руках, і я забрався в приємний затінок під банановим деревом. Там я просидів з годину, поки все стихло й народ розійшовся. І тоді, дорогий Гудвіне, – вибачте, будь ласка, – я побачив, як ви нишком повернулись до готелю й зірвали отой соковитий, стиглий саквояж з апельсинового дерева. Я пішов слідом за вами й бачив, як ви занесли його до себе в дім. Щоб одне-однісіньке апельсинове дерево за один сезон дало такий
багатющий урожай – сто тисяч доларів чистого доходу, – хіба це не рекорд для садівництва?
Тоді я був ще джентльмен і, звичайно, нікому й слова не сказав про ту пригоду. Але сьогодні вранці мене викинули з салуна, розтоптали мою честь, і я ладен тепер продати молитовник моєї матері за півчарки aguardiente. Я не дуже закручую гайку. Я думаю, вам слід заплатити тисячу доларів за те, що я міцно спав під час тієї бучі, ні разу не прокидався й не бачив нічого.
Гудвін розпечатав ще два листи – і щось написав на них олівцем. Потім покликав секретаря:
– Мануель!
Той миттю опинився на веранді.
– Коли відходить "Аріель"?
– Сьогодні о третій, сеньйоре, – відповів юнак. – Він зайде ще на цьому узбережжі в Пунта Соледад по додатковий вантаж фруктів. Звідтіля попливе просто в Новий Орлеан.
– Bueno[66], – сказав Гудвін. – Ці листи можуть почекати.
Секретар знову пішов під мангрове дерево до своєї сигарети.
– Круглим числом, – сказав Гудвін, дивлячись Блайтові у вічі, – скільки ви всього винні в цьому місті, крім того, що ви позичали в мене?
– Доларів п'ятсот... приблизно, – не задумуючись, відповів Блайт.
– Ідіть зараз же в місто й складіть список своїх боргів, – сказав Гудвін. – Список принесіть через дві години, і я пошлю Мануеля з грішми сплатити їх. Крім того, я приготую для вас пристойний одяг. Ви відпливете на "Аріелі" о третій. Мануель проведе вас аж на палубу пароплава. Там він вручить вам тисячу доларів готівкою. Сподіваюсь, ви добре розумієте, за що вам платять.
– О, я розумію! – весело зіпнув Блайт. – Я проспав усю ту ніч на койці під апельсиновими деревами мадами Ортіс; і тепер я назавжди обтрушую з своїх ніг порох Кораліо. Я вас не підведу. Лотоса мені більше не їсти. Ваша пропозиція чудова. І самі ви – чудова людина, Гудвіне. І я не скривдив вас. Я згоджуюсь на все. Але поки що... У мене диявольська спрага, дорогий мій.
– Ані сентаво, – сказав Гудвін твердо, – аж поки ви не опинитесь на палубі "Аріеля". Ви за тридцять хвилин будете п'яний, коли вам дати гроші зараз.
Але тут Гудвін помітив, як налились кров'ю Вельзевулові очі, який він увесь розслаблений, як тремтять у нього руки. Він переступив через низьке підвіконня у їдальню й приніс відтіля склянку та карафку горілки.
– Підкріпіться на дорогу, – сказав він, частуючи Вельзевула як свого найкращого друга.
Очі Блайта-Вельзевула загорілись, коли він побачив добро, якого так прагнула його душа. Сьогодні вперше його отруєні нерви не одержали своєї звичайної заспокійливої дози і мстилися за те жорстокими муками. Він схопив карафку, й кришталева шийка задзвеніла об склянку в його тремтячій руці. Він налив по вінця й випроставсь, тримаючи склянку перед собою. На якусь хвилину він спромігся тримати голову над хвилями, що тягли його в безодню. Він недбало кивнув Гудвінові, підняв ущерть повну склянку й промимрив: "Ваше здоров'я", – додержуючи звичаїв свого давно втраченого раю. І потім – так раптово, аж горілка залила йому руку – поставив склянку, навіть не покуштувавши.
– Через дві години, – шепнув він Гудвінові сухими устами, сходячи з веранди й прямуючи до міста.
В кінці прохолодних бананових заростей Вельзевул зупинився й підтягнув свій пояс іще на одну дірочку.
– Цього я зробити не міг, – гарячково пояснив він, звертаючись до хиткого бананового верховіття. – Хотів, але не міг. Джентльмен не може пити з людиною, яку шантажує!
XII. ЧЕРЕВИКИ
Джон де Граффенрід Етвуд скуштував лотоса. Він їв і корінь, і стебло, й квітку. Тропіки поглинули його. Із запалом він узявся до роботи. А робота в нього була одна: спробувати забути Розіну.
Ті, хто споживає лотос, рідко їдять його без приправи. А приправа до нього – підливка au diable[67], і готують її не кухарі, а винокури. У меню Джонні ця приправа називалась "коньяк". Усі вечори Джонні та Біллі Кйоу просиджували за пляшкою на веранді консульського будиночка, так голосно виспівуючи довжелезні непристойні пісні, що тубільці, швидко минаючи веранду, тільки знизували плечима й бурмотіли щось про "Americanos diablos"[68].
Якось слуга приніс Джонні пошту й висипав на стіл. Джонні підвівся в гамаку й меланхолійно взяв чотири чи п'ять листів. Кйоу сидів на краєчку стола і знічев'я відтинав розрізним ножем лапки у стоноги, яка повзала серед паперів. Джонні саме був у тій неминучій фазі споживання лотоса, коли від цілого світу тільки гірчить у роті.
– Знов те саме! – поскаржився він. – Якісь йолопи просять дати їм відомості про цю країну! Просять написати, як розводити фрукти та як нажити мільйони, нічого не роблячи. Половина цих йолопів навіть марок на відповідь не присилає. їм здається, у консула тільки й діла, що писати листи. Розпечатайте оті конверти, голубе, й подивіться, чого їм треба. Мені не хочеться ворушитись.
Кйоу, над яким тропіки вже давно втратили силу, присунув стілець до столу й з лагідною усмішкою на рожевому обличчі почав розпечатувати конверти. Чотири листи були з різних кінців Сполучених Штатів, від осіб, які, очевидно, вважали консула в Кораліо за енциклопедичний словник. Вони прислали довгі списки різних запитань – кожне за окремим номером – і вимагали докладних відомостей про клімат, природні ресурси, статистичні дані, перспективи, закони та ділові можливості країни, де консул мав честь представляти американський уряд.
– Напишіть, будь ласка, всім, Біллі, – сказав апатично консул, –по одному рядку, не більше: дивіться останній звіт коралійського консульства. І скажіть, що державний департамент з радістю постачить їм відповідні белетристичні перли. І підпишіть моє ім'я. Та не скрипіть так пером, Біллі. Ви заважаєте мені спати.
– Якщо ви не хроптимете, – сказав приязно Кйоу, – то я зроблю за вас усю вашу роботу. Вам потрібен цілий штат помічників. Не уявляю, як ви справляєтесь із вашими звітами! Прокиньтесь на хвилинку! Тут є ще один лист – із вашого рідного міста Дейлсбурга.
– Правда? – промимрив Джонні з млявим, поблажливим зацікавленням.