Потім усі, полежавши трохи долі, на знак, поданий священиком, підводяться. Відтак співають хвалу богові й упереміш грають на музичних інструментах здебільшого іншого вигляду, ніж ті, якими користуємося ми. Багато з цих інструментів своїм приємним звучанням переважає вживані у нас, а деякі не можна навіть порівняти з нашими. В одному утопійці, безперечно, значно перевищують нас: вся їхня музика, як органна, так і вокальна, дуже точно відтворює й висловлює природний стан душі; звук повністю пристосований до змісту, чи йдеться про молитву, чи радість, прохання, тривогу, сум, гнів; мелодії настільки достовірно передають зміст, що музика їхня в дивний спосіб хвилює, проймає й запалює серця слухачів.
Насамкінець священик, а також народ урочисто проказують святкові молитви. Вони складені так, що хоч читають їх усі разом, але кожний зокрема може віднести їх до себе. У цих молитвах усі, як один, визнають бога творцем і правителем світу, джерелом усіх благ і дякують йому за одержані добродійства. Особливо ж дякують за те, що милістю божою вони живуть у найщасливішій державі й сповідують таку релігію, котра, як вони сподіваються, є найправдивішою із усіх. Якщо ж віруючий помиляється в чомусь або якщо існує якийсь інший державний устрій, кращий від їхнього, а також краща віра, і вони миліші богові, то віруючий просить, щоб бог милістю своєю дозволив пізнати це; він ладен іти туди, куди його бог поведе. Коли ж цей вид держави найкращий і ця релігія най-правдивіша, то хай йому бог дасть стійкість, а всіх інших людей спонукає прийняти ті самі основи життя й приведе до тих самих уявлень про бога, якщо тільки незбагненну волю божу не тішить розмаїття релігійних вірувань. Нарешті, утопієць молиться, щоб бог прийняв його до себе після легкої смерті, хоч і не зважується визначити, чи це станеться скоро, чи пізно. Щоправда, якщо це не образить величі божої, то утопійцю далеко більше до душі відійти до бога після найтяжчої смерті, ніж вести довге й щасливе життя осторонь від нього. Після цієї молитви віруючі знову падають ниць на підлогу і, згодом підвівшись, ідуть обідати; решту дня вони проводять в іграх та військових вправах.
Я описав вам наскільки міг достовірно устрій цієї держави, який, на мій погляд, є не лише найкращим, а й єдиним, що має всі підстави називатися державою в повному значенні цього слова. Якщо в інших країнах люди, що розводяться про добробут суспільства, турбуються лише про свої особисті вигоди, то тут, де немає приватної власності, люди серйозно зайняті громадськими справами. До речі, таке становище і тут, і там цілком закономірне. Бо якщо йдеться про інші країни, то там кожний знає, що коли він сам про себе не подбає, то, хоч би як процвітала держава, він усе одно загине від голоду. Через це неминуча необхідність змушує кожного більше думати про себе, ніж про народ, тобто про інших людей. Навпаки, тут, де все спільне, ні в кого немає сумніву, що ніхто не знатиме нужди ні в чому, аби тільки він подбав про те, щоб громадські комори були повні. Тут не зіткнешся з несправедливим розподілом суспільного добра, не побачиш жодного бідаря чи жебрака, і хоч ніхто нічого не має, всі, однак, мають багато. Справді-бо, чи може бути краще багатство, ніж позбавлене всіляких турбот, веселе та спокійне життя? Не треба турбуватися, як себе прогодувати, мучитись від жалісливих вимог дружини, боятися бідності для сина, тривожитись про посаг для дочки. Кожний може бути спокійний за щастя своє власне та всіх своїх рідних: дружини, дітей, внуків, правнуків, праправнуків та довгого ряду нащадків, про забезпечення яких знать думає заздалегідь. Далі. Утопійці піклуються не менше про таких, що колись працювали, а тепер стали непрацездатними, ніж про тих, що працюють зараз. Тут я хотів би, щоб хто-небудь зважився порівпяти цю їхню доброзичливість із справедливістю інших народів. Щоб я пропав, коли знайду в них хоч якийсь натяк на справедливість і доброзичливість! Бо що це за справедливість, коли який-небудь дворянин, золотар 80, лихвар чи хтось інший їм подібний, хто взагалі нічого не робить або робить те, що не конче потрібне суспільству, живе в розкоші й сяйві слави, в дармоїдстві або займаючись непотрібною роботою? На противагу їм поденник, візник, ремісник, хлібороб повсякчас виконують таку виснажливу роботу, яку ледве можуть стерпіти в'ючні тварини. До того ж їхня праця настільки необхідна, що без неї жодне суспільство не проіснувало б і року, однак вони мають нужденний прожиток і ведуть життя таке злиденне, що порівняно з ними становище в'ючаків видається стократ кращим. Адже тварини не працюють так довго, їхній харч не набагато гірший, а для них навіть смачніший, та й немає в них ніякого страху за майбутнє. А людей-трудівників виснажує в теперішній час тяжка й дешева праця, і вбивав їх думка про злиденну старість. Бо щоденний їхній заробіток такий мізерний, що навіть не вистачав їм грошей на потреби того ж дня, а про те, щоб залишалися якісь заощадження на старість, і мови бути не може.
Невже справедлива й вдячна така держава, яка марнотратно роздав стільки дарунків так званим благородним, золотарям та іншим подібним дармоїдам або підлесникам, винахідникам пустопорожніх розваг, зате анітрохи не піклується про хліборобів, вуглярів, робітників, поденників, візників та ремісників, без яких взагалі не може існувати жодна держава? Зловживаючи їхньою працею в розквіті віку, суспільство не згадує про їхні безсонні ночі, забуває про їхні добродійства, а коли вони опиняться в крайній нужді й обсядуть їх хворощі, 8 чорною невдячністю винагороджує їх злиденною смертю. Але на цьому не кінець. Хіба багатії із щоденного куцого заробітку бідняків не відривають якоїсь часточки не тільки за допомогою приватного обману, а й на підставі державних законів? Таким чином, якщо раніше здавалося, що несправедливо відплачувати чорною невдячністю людям, які мають великі заслуги перед державою, то тепер багатії перекрутили це так, що визиск трудового народу узаконили через оголошення відповідних законів81.
Тому, на підставі моїх глибоких роздумувань над усіма державами, які сьогодні процвітають, я, далебі, не бачу в них нічого іншого, як змову багатих, які думають лише про свої ВИГОДИ, прикриваючись імепем та добром держави. Вони вигадують і винаходять усілякі способи та хитрощі, щоб, по-перше, зберегти, пе боячись утратити, те, що вони нагромадили нечесними засобами, і, по-друге, щоб платити якомога менше за невсипущу працю бідарів і визискувати їх. Усі ці хитрування стали вже законом, коли багатії від імені держави, а значить також від імені бідних, впровадили їх у життя. І ці найпідліші самолюби з ненаситною жадобою поділили між собою все те, чого вистачило б для всіх. Як далеко їм до щастя держави утопійців! Усунувши з ужитку гроші, утопійці докорінно знищили всіляку пожадливість. Від якої безлічі клопотів звільнилися вони, який посів злочинів вирвано з коренем! Кому не відомо, що із знищенням грошей зникнуть з лиця землі обмани, крадіжки, грабунки, суперечки, бунти, душогубства, зради, отруєння, за які карають щодня, але не можуть з ними покінчити. До того ж рівночасно із знищенням грошей зникли б страх, турботи, клопоти, муки, безсонні ночі. Навіть сама бідність, що одна тільки, здається, потребує грошей, негайно зникла б, коли б скрізь усунути гроші.
Щоб це було яснішим, уяви собі якийсь неплідний і неврожайний рік, в який вмерли голодною смертю тисячі й тисячі людей. Я впевнений, що якби наприкінці цього лиха обшукали комори багатіїв, то в них знайшли б такі величезні запаси зерна, що, розподіливши їх між усіма померлими від голоду та виснаження, ніхто не помітив би скупості неба й землі. Так легко можна було б забезпечити всім прожиток, якби не оці блаженні гроші, які нібито були розумно придумані, щоб відкрити доступ до їжі, але, навпаки, тільки заступають дорогу до неї. Не сумніваюся, що багатії теж усвідомлюють це; вони знають, наскільки краще було б не відчувати нестачі чого-небудь потрібного, аніж мати вдосталь багато зайвого; наскільки краще позбутися численних бід, ніж стати заложником багатства. Мені навіть на думку не спадає сумніватися, що весь світ легко й вже давно прийняв би закони утопійсь-кої держави як з уваги на власні вигоди, так і з поваги до Христа-спасителя, який завдяки своїй незмірній мудрості не міг не знати, що для людей найкраще, а по своїй доброті не міг порадити того, що він сам вважав за найкраще. Проте цій переміні на краще стоїть на заваді одна потвора, володарка й мати всіх бід — гордість. Вона вимірює щастя не своїми удачами, а чужими невдачами. Вона навіть не захотіла б стати богинею, якби не залишилось злидарів, над якими можна б їй панувати й глузувати, аби тільки її власне щастя сяяло в порівнянні з їхпіми злигоднями, аби тільки, хизуючись своїми багатствами, могла вона мучити злидарів і посилювати їхню біду. Ця Авернсь-ка змія82 обкрутила людські серця і, як риба-прилипа-
ло 83, затримує людей, заважаючи їм вступити на шлях до кращого життя.
Оскільки вона занадто глибоко вкоренилася в людську природу і її нелегко вирвати, то я радий, що принаймні утопійцям пощастило мати державу такого типу, яку я від щирого серця побажав би мати всім. Утопійці в своєму житті додержуються справедливих звичаїв і поклали їх в основу держави не лише дуже вдало, а й навіки, па скільки може передбачити людський розум. Вони знищили в себе вдома разом з іншими вадами коріння честолюбства й громадянських чвар, їм не загрожує небезпека страждати від внутрішнього розбрату, від якого загинула сила-силенна захищених міст разом з їхніми багатствами. А якщо громадяни живуть у злагоді в державі з розумним суспільним ладом, то тоді заздрість сусідніх правителів не може похитнути або потрясти таку державу (до речі, вороги вже давно не раз пробували це зробити, але завжди одержували належну відсіч).
Коли Рафаїл закінчив свою розповідь, я подумав, що чимало звичаїв і законів того народу явно недоречні; йдеться тут не лише про спосіб ведення війни, обряди та вірування, а й про інші їхні установи, особливо про те, що є головною підставою всього їхнього суспільного ладу, тобто про спільне життя й харчування при відсутності грошового обігу.