Нiби недочувши, вiн роздiльно повторив ним сказане, та я знову йому подякував, iще палкiше, нiж перед тим.
У результатi цього страхiткого побачення, моє душевне занiмiння знайшло на хвилину деяке визволення. То й не дивно! Я на власнi очi побачив маклера долi. Я притулився до самої плотi фортуни — до її бутафорського плеча.
Вiдбулась сяйлива й жахлива мутацiя, i ось що було її знаряддям. Серед складних подробиць узору (кваплива ґаздиня, слизька брукiвка, дурний собака, крутий узвiз, великий вiз, йолоп за кермом) я смутно вирiзняв власний мiзерний внесок. Якби не глупство (чи iнтуїтивна генiальнiсть!), через яку я зберiг свiй щоденник, волога очей, видiлена внаслiдок мстивого гнiву й розпаленого самозакохання, не заслiпила б Шарлотту, коли вона кинулась до поштової скриньки. Та навiть i так, нiчого б, можливо, не скоїлось, якби непохибний рок, синхронiзатор-примара, не змiшав би в своїй ретортi авто, собаку, сонце, тiнь, вогкiсть, слабкiсть, силу, камiнь. Бувай, Марлено! Потиск долi (ваговито вiдтворений Бiелем у прощаннi) вивiв мене з помертвiння. I тут я заридав. Панi та панове присяжнi, я заридав!
20
24.
Iльми й тополi повертались до рiзко навального вiтру хитливими спинами й грозова хмара чорнiла над бiлою вежею рамздельської церкви, коли я роздивився востаннє перед вiд'їздом. Для невiдомих пригод я залишав мертвотно-блiдий будинок, де винайняв кiмнату десять тижнiв тому. Вже спущенi були жалюзi — недорогi, практичнi жалюзi з бамбука. "Верандам i внутрiшнiй оздобi будинку їх розкiшний матерiал надає модерного драматичного характеру", говорив прей-скурант. Пiсля цього небесна обитель має видатись доволi-таки голою. Крапля дощу впала менi на кiстку руки. Я вернувся в будинок за чимось, поки Джон складав мої валiзи у вiз, й тодi виникла курйозна рiч. Не знаю, чи достатньо я пiдкреслив в цих невеселих нотатках особливу, саме-таки запаморочливу дiю, яку цiкавий вигляд автора — псевдо-кельтичний, привабно-мавпячий, мужнiй, iз домiшкою чогось хлоп'ячого — справляв на жiнок будь-якого вiку та стану. Звiсно, такi заяви вiд першої особи можуть видатись смiшними; та час вiд часу я змушений нагадати про мою зовнiшнiсть читачевi, як декотрий професiйний романiст, який дав персонажевi який-небудь кунштик або собаку, бачить себе змушеним пред'явити цього собаку або цей кунштик всякий раз, коли даний персонаж з'являється. Стосовно мене цей прийом мiстить, певно, в собi глибокий сенс. Смеркове чарування моїх рис має залишатись у полi зору читача, котрий бажає по-справжньому зрозумiти мою повiсть. Недолiтня Ло млiла вiд шарму Гумберта, як млiла вiд корчуватої музики; доросла Лотта любила мене iз владною, зрiлою пристрастю, котру нинi жалiю й поважаю в бiльшому ступенi, нiж дозволено сказати. Тридцятиоднорiчна Джоана Фарло, будучи цiлковитою неврастенiчкою, дуже-таки, вочевидь, закохалась у мене.
В її красi було щось рiзке, iндейське. Засмага в неї була теракотова.
Її губи були як великi червоногарячi слимаки, й коли вона вибухала своїм характерним гавкаючим смiхом, то показувала великi тьмянi зуби й безкровнi ясна. Вона була дуже висока на зрiст, носила або сандалiї й вузькi штанцi, або широкi спiдницi й балетнi пантофлi; пила скотч у будь-якiй кiлькостi; двiчi викинула; вигадувала оповiдання про тварин для юнацтва; малювала, як вiдомо моєму читачевi, озернi види; вже носила в собi зачаток рака, вiд якого мала вмерти два роки по тому. Вона здавалась менi безнадiйно незглядною. Судiть же про мiй переляк, коли за кiлька секунд до мого вiд'їзду (ми з нею стояли в передпокої) Джоана взяла мене за скронi своїми завжди тремтячими пальцями й зi сльозами в яскраво-синiх очах спробувала, без великого успiху, присмоктатись до моїх вуст.
"Побережiть себе", сказала вона, "та поцiлуйте за мене доньку".
Удар грому прокотився через весь дiм, i Джоана додала: "Можливо, де-небудь, коли-небудь, за менш жахливих обставин ми ще побачимось". (Джоано! Чим би ти не була, в мiнус-просторi або в плюс-часi, вибач менi все це — беручи й цi дужки).
Хвилину по тому я вже обмiнювався з нею i з ним прощальними потисками, на вулицi, й усе кружляло, летiло перед початком бiлої зливи, й фургон з матрацем з Фiладельфiї самовпевнено котився вниз до опустiлого будинку, й пилюка бiгла й вилась по тiй самiй траурнiй плитi, де Шарлотта, коли для мене припiдняли плед, з'явилась лежачи клубочком, iз зовсiм нестронутими очима, з iще вологими чорними вiями, злиплими, як твої, Лолiто!
25.
Здавалося б тепер, коли всi перепони були усунутi й передi мною вiдкрилась перспектива безмежної втiхи, я мiг подумки вiдкинутись назад iз подихом солодкого полегшення. Eh bien, pas du tout. Замiсть того, щоб нiжитись в промiннi всмiхненої фортуни, я був пройнятий чисто етичними сумнiвами й страхами. Наприклад: чи не вiзьмуть люди за дивину, що Лолiту так уперто не допускали до участi нi в радiсних, анi в жалобних сiмейних учтах? Як пам'ятаєте, вона не була присутня на нашому весiллi. Та ось ще до цього: якщо прийняти, що нi в чому не винну жiнку знищила простягнута хтозна звiдки довга волохата рука збiжностi, чи не могла вона в нехристиянську хвилинку забути вчинок своєї правицi й шуйцею передати Лолiтi чиюсь несвоєчасну записку спiвчування? Правда, звiт про пригоду з'явився тiльки в рамздельськiй газетцi; його не було нi в Паркiнґтонських вiдомостях, нi в Клаймаксовому вiснику; мiсцевi смертi позбавленi федерального iнтересу, а табiр "Ку" знаходився не в нашому штатi; та я не мiг припинити в'являти, що якимсь чином Доллi Гейз вже повiдомлена й що в той самий час, коли я за нею їду, невiдомi менi друзi мчать її в Рамздель. Ще тривожнiшим вiд усiх цих домислiв та пiклувань було те, що Гумберт Гумберт, скорозлiплений американський громадянин темного європейського походження, не зужив жодного заходу для того, щоб стати законним опiкуном дiвчинки (дванадцяти рокiв i семи мiсяцiв од народження), залишеної вiд його покiйної жони. Чи насмiлюсь ужити таких заходiв? Я не мiг приборкати подрог, коли траплялось менi уявити собi голизну свою, здушену таємничими статутами в нищiвно рiзкому свiтлi цивiльних законiв.
Мiй план був дивом первiсного мистецтва: я вирiшив, що махну в табiр "Ку", скажу Лолiтi, що її матiр лагодиться на серйозну операцiю в неiснуючiй лiкарнi й по цьому буду кочувати з моєю напiвсонною нiмфеткою з одного готелю до iншого, поки матiр буде поволi, але напевно одужувати й нарештi помре. Та по дорозi до табору я вiдчув зростаючий неспокiй. Мене гнiтила думка, що вона може вже й не бути там або я знайду замiсть безтурботної Лолiти залякану сирiтку, що вимагає з плачем присутностi будь-яких близьких приятелiв сiм'ї. Подружжя Фарло, слава богу, вона ледве знала, та чи не могли бути iншi, менi невiдомi, особи? Врештi-решт, я намислив улаштувати оту мiжмiську розмову, яку я недавно так вдало симулював. Падав сильний дощ, коли я зупинився при панелi в спотвореному негодою передмiстi Паркiнґтона, майже перед роздорiжжям, одне вiття якого лягло в обхiд мiста й вело на шосе, перетинаюче ланцюг пагорбiв в напрямку озера Клаймакс i табору "Ку".
Вимикнувши мотор, я не менш як хвилину просидiв у возi, надихаючись i дивлячись на дощ, на залиту панель, на гiдрант, що являв собою безладну тумбу, вкриту грубим шаром червоної та срiбної фарби, яка простягла червонi цурпалки, щоб їх мiг вiдлакувати дощ, який мов стилiзована кров стiкав по її геральдичних кайданах. То й не дивно, що є заборонено стояти автомобiлям бiля цих страшних маленьких калiк. Я пустив знову мотор й пiд'їхав до телефонної буди. Коли нарештi остання з потрiбних монет iз дзеньком провалилась, дозволивши iншому голосу вiдгукнутись на мiй, я отримав сюрприз.
Шерлi Хольмс, начальниця табору, повiдомила менi, що в понедiлок (того дня була середа) моя Доллi пiшла зi своєю групою на екскурсiю в гори й верне тiльки проти ночi. Вона запросила мене приїхати наступного дня. Запитала, чи не трапилось чого? Не хапаючи подробиць, я вiдповiв, що мою дружину перевезли до клiнiки, що її стан серйозний, та що вона має бути готовою їхати зi мною завтра вдень. Нашi голоси розпрощались пiд грiм гарячих доброзичень, i внаслiдок якогось оригiнального вибраку в механiзмi, всi мої монети вивалились назад з автомата, з тим дзеньком, який супроводжує великий виграш на гральних машинах в Невадi. Це мене розсмiшило попри прикру потребу вiдстрочити щастя. Спитати б, чи не було це раптове видiлення, це судомне повернення грошей якимось чином пов'язане в розумi Мак-Фатума з тим, що я вигадав екскурсiю, перш нiж довiдатись про неї? Що далi? Я завернув у торговий район Паркiнґтона й решту дня (погода прояснiла, цiле мiсто мiнилося скляним полиском) присвятив набуттю привабних обнов для Ло. Господи, на якi примхливi покупки штовхнула Гумберта властива йому в цi днi пристрасть до картатих тканин, яскравих ситцiв, шлярок, пишних коротких рукавчикiв, до м'якої плiсировки, сукенок, тiсно прилягаючих зверху й дуже широких знизу! Покохав я Лолiту, як Вiрджинiю — По, I як Данте — свою Беатрiче; Закружляли дiвички у широких спiдничках: Штанцi, ах! — Не вiд гарного звичаю! Ласкавi голоси питали мене, що саме я волiв би бачити? Купальнi вбрання? Маємо їх всiляких тонiв: рожева замрiя, матовий аквамарин, бузкова голiвка, червоний тюльпан, чорний кан-кан. А як щодо пляжних речей? А чохли? Не треба чохлiв. Я з Ло завше їх не зносили.
Одною з вказiвок у цiй справi прислужився менi антропометричний запис, зроблений її матiр'ю в день, коли виповнилось Л. 12 рокiв (читач пам'ятає, я гадаю, книжку "Знай свою дитину"). Я мав враження, що, через невиразну спонуку заздростi й антипатiї, Шарлотта долучила деiнде зайвого дюйма та зайвого фунта; та через те, що нiмфетка пiдросла за останнi сiм мiсяцiв, я вважав, що в цiлому можу довiритись цим останнiм сiчневим вимiрюванням: у стегнах — двадцять дев'ять дюймiв; обсяг ляжок (з-пiд самої сiдницi) — сiмнадцять; обсяг литки та шия по колу — одинадцять; обсяг грудей — двадцять сiм; обсяг лiктя — вiсiм; стан — двадцять три; на зрiст — п'ятдесят сiм; вага — сiмдесят вiсiм африканських фунтiв; будова — видовжена; КРР (коефiцiєнт розумового розвитку) — сто двадцять один; робачкiв вiдросток — не вiдтятий (слава богу).
Окрiм цих вимiрювань, я, звiсно, бачив перед собою Лолiту з близькою до галюцинацiї яснiстю; й тому що у мене без упину горiло плекане мiсце посеред грудної кiстки, там де її єдвабиста макiвка десь два рази дiйшла до рiвня мого серця, й тому що я не розлучався з вiдчуттям її теплої ваги на моїх колiнах (внаслiдок чого я завше "носив" Лолiту, як жiнка "носить" дитину), я не дивувався, коли в подальшому з'ясувалось, що мої вирахунки є бiльш-менш правильнi.