Варто подивитися на корінці волосся через кожні п'ять або шість днів…
Вона поглянула на міс Прескот, й обидві кивнули одна одній зі спокійною жіночою впевненістю. Канонік, схоже, знову провалився в сон.
— Майор Полґрейв справді розповів мені дивовижну історію, — промурмотіла міс Марпл, — про… я, власне, не зовсім зрозуміла про кого. Іноді я трохи недочуваю. Він, як мені здалося, розповідав або натякав…
І вона зробила паузу.
— Я знаю, що ви хочете сказати. Свого часу про це багато говорили…
— Ви маєте на увазі той час, коли…
— Коли померла перша місіс Дайсон. Її смерть була цілком несподіваною. Фактично, усі вважали її malade imaginaire[4] — іпохондричкою. Тому, коли в неї стався напад і вона раптово померла, були, звісно, всілякі чутки.
— А якихось неприємностей тоді не було?
— Лікар був спантеличений. Він був зовсім молодим чоловіком і не мав великого досвіду. Він належав до тих лікарів, які схильні всі хвороби лікувати антибіотиками. Вони, як правило, не завдають собі клопоту пильно оглядати хворого й не переймаються тим, що саме відбувається з ним. Вони просто рекомендують йому приймати ті або ті пігулки, а якщо вони не допомагають, то пробують інші. Так, я думаю, лікар був спантеличений, але вона начебто мала раніше проблеми зі шлунком. Принаймні, так сказав її чоловік, і тому не було підстав припускати, що там щось не так.
— Але ви особисто думаєте…
— Звичайно, я нічого не можу стверджувати конкретно, але, враховуючи загальну думку більшості людей, маю всі підстави сумніватися…
— Джоун! — Канонік мало не підстрибнув на своєму місці. Вигляд у нього був войовничий. — Мені дуже не до вподоби — мені справді дуже не до вподоби — чути, як поширюються ці погані плітки. Ми завжди намагалися боротися проти цього. Не бачити зла, не слухати про зло, не говорити про зло — а ще важливіше, не думати про зло. Таким має бути девіз кожного християнина й кожної християнки.
Дві жінки поринули в мовчанку. Їхнє виховання не дозволяло їм не зважати на критику духовної особи. Але в глибині своїх душ вони були невдоволені, сердиті й анітрохи не каялися. Міс Прескот подивилася на брата з очевидним роздратуванням. Міс Марпл дістала своє плетиво й дивилася на нього. Але, на їхнє щастя, випадок був на їхньому боці.
— Mon pere[5], — сказав чийсь тоненький і дзвінкий голос. То було одне з французьких дітей, які гралися біля самої води. Дівчинка підійшла непоміченою й тепер стояла біля крісла каноніка Прескота.
— Mon pere, — знову проспівала вона.
— Що? Так, моя люба. Oui, qu'est-ce qu'ilуа, ma petite?[6]
Дівчинка пояснила. У них виникла суперечка щодо того, чия черга плавати на надувних крилах й виникли ще якісь проблеми, пов'язані з дотриманням пляжного етикету. Канонік Прескот дуже любив дітей, а надто малих дівчаток. Він завжди з радістю погоджувався бути | арбітром у їхніх суперечках. Він підвівся й пішов слідом за дитиною до води. Міс Марпл і міс Прескот зітхнули з полегкістю і швидко обернулися одна до одної.
II
— Джеремі — і цілком слушно — дуже не любить злостивих пліток, — сказала міс Прескот, — але ж не можна пускати повз вуха все, що говорять люди. А в той час, як я вже сказала, було багато балачок.
— Справді багато? — зацікавлено озвалася міс Марпл, заохочуючи співрозмовницю до подальшої розповіді.
— Ця молода жінка — здається, її тоді звали міс Ґрейторекс, точно не пригадую — доводилася нібито кузиною місіс Дайсон і доглядала її. Вона давала їй ліки й усе таке. — Місіс Прескот зробила невідомо навіщо коротку паузу. — І звичайно ж, як я розумію, — міс Прескот стишила голос, — мали місце шури-мури між містером Дайсоном і міс Ґрейторекс. Чимало людей це помічали. Я хочу сказати, що такі речі неможливо приховати в такому місці, як це. Розповідали також цікаву історію про те, як Едвард Гілінґдон дістав для неї якісь ліки в аптеці.
— То Едвард Гілінґдон теж був до цього причетний?
— Атож, вона причарувала і його. Люди це помічали. Лакі — або міс Ґрейторекс — нацьковувала їх один на одного. Ґреґорі Дайсона й Едварда Гілінґдона. Вона завжди була жінкою дуже привабливою, цього не можна не визнати.
— Хоч тепер вона вже не така молода, якою була колись, — відповіла міс Марпл.
— Звісно, не така. Але вона завжди вміла подати себе й добре нафарбуватися. Звісно, не така яскрава, як тоді, коли була лише вбогою родичкою. Про свою кузину, як вважали, Лакі дуже піклувалася. Але бачите, що з того вийшло.
— Але що там була за історія з аптекою — і як про це довідалися?
— Річ у тім, що це сталося не в Джеймстауні, а тоді, коли вони перебували на Мартиніці. Французи, наскільки мені відомо, не так пильно ставляться до наркотичних ліків, як ми, той аптекар щось комусь розповів, й історія стала відомою. Та ви ж знаєте, як відбуваються такі речі.
Міс Марпл це знала краще, аніж будь-хто.
— Він розповів, що полковник Гілінґдон прийшов купувати ліки, не знаючи, що він купує, бо весь час зазирав у папірець, де було написано назву тих ліків. Одне слово, як я вже сказала, почалися розмови.
— Але я не можу зрозуміти, чому полковник Гілінґдон… — почала міс Марпл, спохмурнівши.
— Я думаю, його просто використали. Хай там як, а Ґреґорі Дайсон одружився майже через непристойно короткий час після смерті дружини. Десь через місяць, якщо я не помиляюся.
Вони подивилися одна на одну.
— Але справжньої підозри не виникло? — запитала міс Марпл.
— Ні, були тільки розмови. Можливо, жодної краплини правди в них не було.
— Майор Полґрейв так не думав.
— Він вам так сказав?
— Я не дуже уважно слухала, — зізналася міс Марпл. — Мені лише цікаво запитати, чи не сказав він того самого й вам?
— Він показав мені її одного дня, — повідомила міс Прескот.
— Та невже? Він справді показав на неї?
— Так. Правду кажучи, я спочатку думала, що він показує на місіс Гілінґдон. Він засміявся хрипким сміхом і сказав: "Погляньте он на ту жінку. На мою думку, це і жінка, яка скоїла вбивство й вийшла сухою з води". Я, звичайно, була приголомшена і сказала: "Ви, звичайно, жартуєте, майоре Полґрейв", а він сказав: "Так, так, моя люба леді, назвімо це жартом". Дайсони й Гілінґдони сиділи за столом зовсім близько від нас, і я злякалася, що вони почують. А майор захихотів і сказав:
"Я не хотів би разом випивати з тією особою й дозволяти їй готувати мені коктейль. Це було б те саме, що вечеряти з Борджіа".
— Як цікаво, — сказала міс Марпл. — А він згадував… про фотографію?
— Я не пам'ятаю… Ви маєте на увазі вирізку з газети?
Міс Марпл, уже готова відповісти, стулила рота. Сонце на мить заховалося за тінню. Евелін Гілінґдон зупинилася біля них.
— Доброго ранку, — сказала вона.
— А я сушила собі голову, куди ви заподілися, — сказала міс Прескот, піднявши голову й весело усміхаючись.
— Я була в Джеймстауні, мені там треба було купити дещо.
— Он як.
Міс Прескот озирнулася навколо неуважним поглядом, й Евелін Гілінґдон сказала:
— О, я не брала Едварда із собою. Чоловіки ненавидять, коли їх водять по крамницях.
— Ви знайшли що-небудь цікаве?
— Це було не просто ходіння по крамницях. Мені треба було в аптеку.
З усмішкою та легким поклоном вона пішла далі, вниз по пляжу.
— Такі вони приємні люди, Гілінґдони, — сказала міс Прескот, — хоч зрозуміти її не так легко, правда ж? Я хочу сказати, вона завжди люб'язна та приємна й усе таке, але це не допомагає пізнати її краще.
Міс Марпл замислено кивнула головою.
— Ніколи не знаєш, що вона думає, — сказала міс Прескот.
— Можливо, так воно й краще, — сказала міс Марпл.
— Пробачте?
— Та я нічого такого не сказала, але я завжди мала відчуття, що її думки навряд чи комусь сподобалися б.
— О, я розумію, що ви маєте на увазі, — сказала з дещо спантеличеним виразом обличчя міс Прескот. Вона провадила, трохи змінивши тему: — Здається, вони мають дуже гарний маєток у Гемпширі та сина — чи то двох синів — які нещодавно переселилися — чи то один із них переселився — до Вінчестера.
— А ви добре знаєте Гемпшир?
— Ні. Майже зовсім не знаю. Думаю, їхній маєток десь поблизу від Олтона.
— Зрозуміло. — Міс Марпл зробила паузу, а потім запитала: — А де живуть Дайсони?
— У Каліфорнії, — сказала міс Прескот. — Це коли вони вдома. Вони майже весь час мандрують.
— Ти так мало знаєш про людей, яких ти зустрічаєш під час своїх мандрів, — сказала міс Марпл. — Я хочу сказати — як би мені це висловити, — ти знаєш тільки те, що вони захочуть розповісти тобі про себе. Наприклад, я досі не знала, що Дайсони живуть у Каліфорнії.
Міс Прескот здавалася здивованою.
— Я певна, містер Дайсон про це згадував.
— Так. Достоту так. Саме це я й мала на увазі. І те саме маємо у випадку Гілінґдонів. Тобто коли ви кажете, що вони живуть у Гемпширі, то ви просто повторюєте те, що вони вам сказали, чи не так?
Міс Прескот, схоже, стривожилася.
— Ви хочете сказати, вони не живуть у Гемпширі? — запитала вона.
— Ні, зовсім ні, — сказала міс Марпл тоном вибачення. — Я лише використала їх як приклад, викладаючи свої міркування про те, що ми знаємо й чого не знаємо про людей. — Вона додала: — Я вам казала, що живу в Сент-Мері-Мід, у селі, про яке ви, безперечно, ніколи не чули. Але знання про це — якщо мені буде дозволено так висловитися — не належить до вашого власного знання, чи не так?
Міс Прескот утрималася й не сказала, що їй, власне, байдужісінько, де саме живе міс Марпл. У якомусь селі на півдні Англії — і це все, що вона знала.
— Я розумію, що ви маєте на увазі, — поквапно погодилася вона, — я знаю, людям треба бути дуже обачними, коли вони виїздять за кордон.
— Я не зовсім це мала на увазі, — сказала міс Марпл.
Дивні думки снувалися в її голові. Чи справді вона знає, запитувала вона себе, що канонік Прескот і міс Прескот були справді каноніком Прескотом і міс Прескот? Вони так сказали. Доказів, що суперечили їхньому твердженню, не було. Не так важко надіти на себе високий комір, вдягтися у відповідну одіж, розмовляти, як годиться розмовляти священнослужителю. Якщо для цього існує причина.
Міс Марпл досить добре знала духовних осіб у своїй частині світу, але Прескоти походили з півночі. З Дюргема, здається? Вона не сумнівалася, що це справді Прескоти, а проте все зводилося до того самого — доводилося вірити тому, що розповідають про себе люди.
Можливо, цього треба більше остерігатися.