— Ідеї наші поширюються.
— Наші вислови — також.
— Це лише початок. Бачиш, ми вже маємо деякий вплив. Імена наші поки не називають, проте вже обговорюють підняті нами теми. Ми також визначаємо порядок денний. Потроху йдемо до мети.
— Спробуємо дістатися головних обговорень?
— Ні, зачекаємо, поки нас туди запросять.
По семи місяцях роботи одна з мереж Західного узбережжя надіслала Демосфенові листа з пропозицією вести щотижневу колонку в непоганій мережі новин.
— Я не можу вести щотижневу колонку, — відмовила Валентина, — у мене ще навіть місячних не було.
— Це ніяк не пов'язано.
— Для мене — пов'язано. Я досі ще дитина.
— Погоджуйся, але скажи, що не хочеш відкривати свою особу, тому нехай платять у мережевий час. Потрібен новий код доступу до їхнього корпоративного імені.
— А коли мене відслідкує уряд…
— Ти просто будеш людиною, яка може ввійти через "колнет". Батьків доступ із ним не пов'язаний. Не розумію лише, чому обрали Демосфена, а не Локкі.
— Талант.
Усе це було цікавою грою. Проте Валентині не завжди подобалися позиції, які Пітер змушував займати Демосфена. У своїх зверненнях Демосфен ставав злегка параноїдальним антиросійським публіцистом. Валентина переймалася цим, адже Пітер добре знав, як треба використовувати страх у тому, що писав, й вона мусила постійно радитися з ним із цього приводу. З другого боку, Локкі притримувався її поміркованої, дещо співчутливої позиції. Частково це мало сенс. Змушуючи її писати від імені Демосфена, він мав певне співчуття, як і Локкі, міг грати на страхах інших. Основною ідеєю було, аби Валентина перебувала нерозривно пов'язаною з Пітером. Вона не могла відійти й використати Демосфена для власних потреб. Зрештою, просто не знала, як саме це зробити. Відповідно, Пітер теж не міг писати від імені Локкі без неї. Чи міг?
— Я гадала, ми хочемо об'єднати світ. Пітере, якщо писатиму те, чого ти вимагаєш від мене, то я радше закликаю до війни на знищення Східного блоку.
— Не війни, а відкритих мереж і заборони прослуховування, вільного обігу інформації та, нарешті, виконання Статуту Ліги.
Сама не бажаючи того, Валентина почала говорити голосом Демосфена, хоча, звісно, ідей його не поділяла. Відомо, що з початку свого існування Східний пакт розцінювався як окрема формація, де зацікавлено ставилися до цих правил. Міжнародний вільний потік досі відкритий, однак для країн Східного блоку ці правила лишалися справою суто внутрішньою. Саме через це вони прагнули не допустити гегемонії Америки у Лізі.
— Ти сперечаєшся з Локкі. Валю, довірся мені. Ти маєш закликати до втрати Варшавським договором офіційного статусу. Мусиш розізлити багатьох людей. Згодом, пізніше, ти визнаєш необхідність компромісу…
— А тоді вони перестануть мене слухати й розпочнуть війну.
— Валю, кажу ж, довірся мені. Я знаю, що роблю.
— Звідки? Ти аж ніяк не розумніший за мене. Та й робиш ти таке теж уперше.
— Мені тринадцять, а тобі — десять.
— Майже одинадцять.
— Я знаю, що робити.
— Гаразд, зробимо по-твоєму. Але я відмовляюся від гасел на кшталт "смерть-або-свобода".
— Не відмовляєшся ти ні від чого.
— Одного дня, коли нас схоплять, то спитають, чого твоя сестра такий мілітарист. Б'юся об заклад, ти не скажеш, що це ти казав мені так робити.
— Ти певна, що місячні ще не почалися, дівчино?
— Пішов ти, Пітере Віггін.
Валентина занепокоїлася, коли її колонка з'явилася в деяких інших регіональних мережах новин і батько почав її читати, цитуючи просто за столом.
— Ну от, нарешті розумна людина, — мовив він. Далі зачитав те, що у своїх роботах Валентина ненавиділа найдужче: — "Зважаючи на загрозу від жучар, добре, що є росіяни, але після нашої перемоги я не бажаю бачити половину цивілізації у рабстві".
— Не сприймай це так серйозно.
— А цей Демосфен мені до вподоби. І хід його думок. Дивно, що його немає в основних мережах. Я навмисне шукав його на обговореннях міжнародних відносин, але він не брав участі в жодному.
На цьому Валентина остаточно втратила апетит й вийшла з-за столу. Витримавши паузу, за нею прослідував Пітер.
— Не подобається брехати батькові? — запитав. — То й що? На ділі ти йому не брешеш. Він не здогадується, що насправді Демосфен — це ти, водночас Демосфен не висловлює твоїх щирих переконань. Тож усе нівелюється.
— Саме через це Локкі такий козел.
Брехня батькові не засмучувала Валентину, бентежив факт, що він погоджувався з Демосфеном. Сама вона була певна, що на нього купляться виключно дурні.
За кілька днів Локкі запросили вести мережеву колонку у Новій Англії, яка мала надавати протилежний Демосфеновому погляд.
— Непогано для малих дітей, — прокоментував Пітер.
— Від ведення власної колонки у мережі до панування над світом шлях довгий, — нагадала йому Валентина. — Довгий настільки, що його досі ніхто не подолав.
— Вони пройшли. У своїй першій колонці я планую написати наклепи на Демосфена.
— А Демосфен ніколи й не помітить Локкі. Узагалі.
— Поки що.
Аккаунти повністю оплачувалися із зароблених на написанні колонок грошей, тож батьків доступ використовували лишень для одноразових імен. Мама помітила, що вони надто захопилися мережами.
— Багато працюєш — скоро помреш, — нагадала вона Пітерові.
З тремтячою рукою Пітер відказав:
— Якщо ти вважаєш, що мені варто зупинитися, я спробую контролювати себе. Правда.
— Ні, не зупиняйся. Просто будь обачливим.
— Я обережний, мамо.
Навіть за рік нічого не змінилося. Ендер був у цьому переконаний, однак тепер речі видавалися гіршими. Він досі був головним солдатом у армії, і тепер він на це заслуговував, ніхто не сумнівався. У свої дев'ять років Ендер керував взводом у Армії Феніксів, під командуванням Петри Акарнян. Ендер досі проводив вечірні практичні уроки. Зараз до них приєдналася елітна група солдатів, яких обрали їхні командири. Незважаючи на це, новачок все одно міг прийти. Алай також був взводним у іншій армії, і вони так само були добрими друзями. Шен не мав статусу лідера, проте це не було перешкодою. Дінк Мікер нарешті став командиром і прийняв у Розика-Носика Армію Щурів. Усе йде добре, навіть дуже, більшого й бажати не можна…
"То чого ж я ненавиджу своє життя?"
Ендер пройшов шлях практики та гри. Йому подобалося навчати хлопчаків, і вони віддано слідували за ним. Абсолютно всі його поважали й ставилися шанобливо на вечірній практиці. Командири приходили повчитися в нього. За загальним столом інші солдати підходили до нього й просили дозволу присісти. Навіть учителі виявляли до Ендера повагу.
Чортової поваги він мав стільки, що хотілося кричати.
Він спостерігав за дітьми в своїй армії, як вони грають і кепкують із командирів, коли думають, що ніхто їх не бачить. Він спостерігав за панібратством старих друзів, знайомих роками ще з Бійцівської школи, які розмовляли й сміялися з колишніх батлів і випускників серед солдатів і командирів.
Зі своїми старими друзями він ніколи не сміявся, не згадував минуле. Була лише робота. Тільки розум, захоплення грою, але нічого понад те. Під час вечірніх практик справа дійшла головного. Ендер і Алай саме обговорювали нюанси маневрів на відкритій місцевості, коли до них підійшов Шен. Якусь мить він слухав їх, а потім несподівано схопив Алая за плечі й закричав:
— Нова! Нова! Нова!
Алай розсміявся, і Ендер спостерігав, як вони згадували битву з реальним маневруванням на відкритій місцевості, коли виверталися від старших хлопців…
Раптом вони обоє згадали, що й Ендер там був.
— Пробач, — перепросив Шен.
Пробач. За що? За те, що ви — друзі?
— Я теж там був, — мовив Ендер.
Ще раз вибачення. Повернімося до справ, до поваги. Раптом Ендер зрозумів, що у їхньому сміхові, їхній дружбі вони не осягали, що він також із ними.
"Чого я мав бути частиною усього? Хіба я сміявся з ними, хіба згадував разом? Я просто стояв поруч, спостерігав, достоту, як учитель. Ось що вони насправді думають про мене. Учитель. Легендарний солдат. Не один із них. Такого не обіймеш і не прошепочеш "салям" на вушко".
Дружба тривала, поки Ендер був жертвою, поки був уразливим. Та тепер він неперевершений солдат, повністю, абсолютно самотній.
Пожалій себе, Ендере. Він набрав ці слова на ноутбуку. "БІДОЛАШНИЙ ЕНДЕР". Тоді розсміявся й стер написане. "Немає в цій школі хлопця чи дівчини, які б не хотіли бути на моєму місці".
Ендер зайшов у Гру Уяви. Як завжди, він пройшовся селищем, яке збудували карлики в пагорбі, що виріс із тіла гіганта. Стіни споруджувати було легко, адже ребра добре підігнані, і залишалося місце якраз для вікон. Увесь тулуб ділився на кімнати, прохід з яких ішов просто хребтом велетня. У тазу було вирізано громадський амфітеатр, табун поні пасся між його ногами. Ендер так і не дізнався, чим саме займалися карлики. Та вони дозволили йому спокійно пройти селищем, тож він теж не чинив їм лихого.
Він перестрибнув через тазову кістку і рушив пасовищем. Коні кинулися навтьоки від нього. Він їх не чіпав. Ендер більше не розумів, як грати. Раніше, коли він уперше побував на Краю Світу, все зводилося до бійки: необхідно було розв'язувати завдання, перемагати ворога, доки він не вбив тебе самого, або переборювати важкі обставини. А тепер ніхто не нападав, війни не було, і, хоч куди б він подався, важкі обставини теж були відсутні.
Окрім, звісно, кімнати в замку на Краю Світу. То було єдине небезпечне місце. І Ендер, хоч і клявся не робити цього більше, завше повертався туди, вбивав змію, дивився братові в обличчя і, хоч би що потім робив, — однак помирав.
Нічого не змінилося й цього разу. Узявши зі столу ніж, Ендер спробував виколупати будівельний розчин і витягти зі стіни камінь. Він пробив стіну, зі щілини почала литися вода. Ендер спостерігав за собою, як борсався, шалено намагаючись не піти під воду, вижити. Вода піднялася, під нею сховалися вікна кімнати, і тіло Ендера потонуло. Увесь цей час із дзеркала на нього дивилося обличчя Пітера Віггіна.
"Я тут у пастці, — подумав Ендер, — у пастці на Краю Світу без надії на порятунок". Незважаючи на успіх у школі, він відчув кислуватий присмак. То був присмак відчаю.
Коли Валентина прибула, на вході до школи чергували чоловіки у формі. Вони не виглядали як охорона, радше стояли, чекаючи на когось, хто має справи всередині.