А то накинеться весь голодний табун, і кілька сот коней, озвірівши, зчинять смертельну бійку. З допомогою табунників насилу сідлали коней, які не переставали рватися і повискувати.
Заіскрився сніг під рожевою загравою, над лісом піднімалися ворони і ворони, сороки пішли тріпотливим летом. Ратибор і Щерб вискочили з воріт, кожен ведучи на поводі по два пристяжних коня. За ними, напираючи на ворітні стовпи, наче вода у вузькому руслі, повалив увесь табун. Викрикуючи, ляскаючи довгими гарапугами, не шкодуючи потягнути пекучим кінцем, що протинав шкіру, кінні табунники збили коней зі сліду верхових і погнали до річки. Туди ж потяглися ворони, сорочача зграя сторожко пішла за табуном. Стерв'ятники чекали не одного прісного посліду, могли поживитися і падлом.
Відірвавшись від табуна, слобожани перевели коней з бігу на ступу. Дорога пролягала над Рось-рікою, яка в цьому місці робила коліно на північ. Біля нового повороту вершники спішилися, поміняли коней. Ще верстов через п'ять скачки зустрівся їм високий горб-могила. На ньому бовванів Кінь-камінь — плита на зріст людини, поставлена руба. Це була стародавня могила предків, що оберігала кон-кордон між росичами та ілвичами. На північ кон простягався засікою, яка йшла до Матері-зорі. Засіку рубали ілвичі — росичам вона не потрібна,— через ілвичів степовики не підуть, нехай же ті самі мають клопіт відгороджувати свій кон. Ілвичі, як видно, більше покладали надію на росичів. Кордон підтримувався погано, дерево було повалене давно — Ратибор завжди пам'ятав засіку такою. Стовбури навалилися на перетрухле гілля, сучки, пообточувані черв'яками, пообламувалися. Заросла мохами та грибами засіка розповзалася, припадала до землі, губилася в кущах.
Кабани прорвали проходи. А там, де один кабан пролізе, інші за ним розчистять і вулиці.
Близька ілвицька слобода закривалася з одної сторони кам'яним яром, з другої — рівчаком, який пробурив глибоке ложе перед впадінням у Рось. З третьої сторони ілвичі відсікли себе ровом і тином, за якими сховали чотири хати. В порівнянні з роською ілвицька слобода здавалася низькою, погано вкритою. Тільки сторожовий поміст був набагато вищий: місцина низинна, довкола ліс.
Воєвода Мужило коротав передвесняні дні не більше, ніж з десятком слобожан з головусих, неодружених хлопців та зі своїм другом — повірником Дубком.
Ілвицькі слобожани славилися вмінням ставити сильця, бобру вати, вичиняти шкурки і шкури, виду блювати шкіри. Зате зброєю і конем вони не вміли володіти, як росичі. Одною рукою дві справи воднораз не роблять. Мужило був жадібний, наживався. Одне його загризало: не міг він сам їздити на весняний торг з ромеями — за звичаєм, з самої весни воєводи сидять у слободах. Посилаючи на торг друга Дубка, Мужило, порушуючи спільність, намагався діставати для себе красиві вироби ромеїв.
Гості застали Мужила за роботою — він переглядав хутра, відбираючи головку для торгу. Слобожани вклонилися:
— Воєвода Всеслав та князь-старшини Чамота, Дубун і Колот з ним просять, аби завітав ти на мед, на знатний почастунок. А там би й розважилися загонами-ловами. За Россю тури ходять, кози багато, кабанів багато. Звірина присмирніла, ми вже давно її не ганяли.
Мужило любив солодко їсти, міцно пити. Не набагато старший за Всеслава, ілвицький воєвода обважнів, побрезк. Почувши про призначену гульню, він пожвавішав. У Всеслава гостює троє князів, буде знатна учта.
Чоботи з червоної шкіри з жовтими розводами подолали довгу дорогу з нижньодніпровської Карикінтії, коли не із самої Візантії, щоб опинитися на ногах в ілвицького воєводи. Червона шовкова сорочка під легкою шубкою з ніжного козячого хутра, розшита золотими шнурками, кирея вшита з тонкого сукна. Тільки боброва шапка з соболиною облямівкою була свого, роського виробу. Таким вийшов Мужило, зібравшись у своїй хаті. Сам зросту високого, князь князем, а не воєвода тільки.
Кінь подався назад, натягнувши вуздечку. Упокорений окриком, він витягнув морду, обнюхав вершника. Думаючи про погану, за повір'ям, прикмету, Ратибор притримав стремено. Важко впавши в сідло, Мужило розібрав по-воддя.
Відкинувшись у сідлах, мало не дістаючи головами крупа, вершники спустилися в рів. Звичні коні самі вибирали, де ставити ногу. Прихопивши гривку, вткнувшись у шиї коней, люди дозволили винести себе на рівне місце. Мужило пустив коня вскач і гнав до засіки. Там йому перемінили коня, і знову ілвицький воєвода скакав наче в погоні. Чого жаліти жеребця — не свій. Загониш — інший іде на поводі в проводжатого. Хотів Ратибор спитати воєводу, чому не підновлять його ілвичі засіку, та за скачкою не було нагоди.
Нічна буря, як чорна корова біле телятко, народила чистий деньок. Від скачки людям було душно. Пригрітий сонцем, мокро падав долі нічний сніг з гілок. Пташки перепорхували парочками, чорні птахи ворони, повіривши у весну, кружляли над полянами хороводами.
Роські князі зустрічали гостя обіймами, день провели, п'ючи-гуляючи. Найніжнішим другом Мужилі став князь-старшина Колот.
Нічний морозець надув дзвінкий льодок на калюжках, під крихким склом застоялися білі бульбашки. І^олі гілки покрилися ожеледдю. Та ринуло світле тепло Сварога — народився перший день весни.
В крижаних прибережних намерзах ліниво текла чорна Рось. Річка обміліла за зиму, на броді відкривалося облизане водою каміння. В підводних печерах на постелях з водяного льону ще дрімали водяні й водяниці. В зелених сутінках лежали в спокої червоні лали, прозорі алабанди-ни, низки перлів, оманливо-золоті зап'ястя, намиста, наче із срібла. Над сонними дзвеніли весняним пір'ям незвичайної краси рибки. На сторожі в холодній воді висіли соми-велети та гігантські щуки, оброслі мохом, сиві од давнини. Ледь струменіючи на поверхні, річка ще спала.
Князі і воєводи гуляли, співали пісень і осушували ковші до пізньої нічної сторожі. Вранці похмелилися, запізнюючись з виїздом. Загонщики-слобожани зануди-лись, стоячи в облозі.
Лови мають бути за Россю. Розумні коні бережно перевезли людей через брід. Мужило був напідпитку і веселий. Заспівав би, та пам'ятав — на полювання ідуть без голосу. Кінь спіткнувся. Мало Мужило не викупався в крижаній купелі, міг і голову розвалити собі об камінь. Та кінь втримався на ногах, вийшов на берег.
До болота недалеко. До осені, покрившись молодим очеретом і вдвічі, і втричі вищим за людину, воно майже висихає. Такі місця найлюбіші вепрам, є харч — солодке коріння очерету, є зручні, теплі лігвиська. Вранці вепри йдуть з болота, ввечері повертаються додому.
Справжнє полювання на вепра пішки, з рогатиною, з сокирою за поясом, з важким ножним мечем за халявою.
Треба квапитися, незабаром загонщики сполохають звіра зі степу. Від їхнього галасу й гейкоту, від трубіння рогів вепри підуть у болота, наче люди, які в тривозі втікають за тин рідного града.
Ловчі позаймали місця в мертвих очеретах, біля кабанячих стежок, перевірили, чи не помітить вепр. Оченята в нього маленькі, а бачить добре. А ще краще чує цей звір. Справа мисливців так гнати облогою, щоб вепр ішов за вітром.
Незабаром прийдуть, побіжать у глиб болота. Мисливцеві треба вибирати на проході, кого колоти: самця-сікача чи підсвинка з ніжним м'ясом. Що більший кабан, то грубіше м'ясо. Та після полювання туші витягнуть кіньми, покладуть поряд, виміряють від кінця ніздрюватого рила до початку короткого хвоста. Чия здобич довша, тому й слава. От і вибирай: мисливець ти чи тільки балуєшся в мисливство.
Вітерець шелестить бурими язиками мертвого листя на сухих палицях очерету. Пурхнувши, пташка повисла на стеблі, гойдається. Поспішив довгохвостий дрізд прилетіти на місця гніздування, аж воно порожньо кругом, нема кормів на землі. Розумна пташина знає, як багато черв'ячків та яєчок знайдеться на першу голодну пору в мітлицях очерету. Внизу заморозки, нагорі тепло, волохаті волотки кишать живим наїдком.
Гостеві перший ківш усього, що п'ють за столом, гостеві кращий шмат, гостеві краще місце на полюванні. Першим Всеслав поставив Мужилу, за ним три кращих місця розібрали троє князь-старшин. Замість жереба вимірялись на рогатині. Чия рука покрила, той перший вибирав, чия під ним — другим, третій узяв останнє місце.
Чуються далекі згуки рогів, загонщики підняли звіра. Мужило знав: йому виполохають славно, тільки вибирай. "А інші, певно, непокояться",— думав Мужило. І без здобичі погано, та якщо дістанеться худюща свиня — теж не знатимеш, де дітися від кпин, що даремно бруднив залізо, гнув держално.
Мужило прислухався. Свіже повітря вивіяло хміль із голови, ілвицький воєвода бадьорий, сила по жилах живчиком переливається. Звір не йде. Жди тут...
Трублять, трублять. Мужило наче бачить: загонщики, охопивши косяк довгим ланцюгом, відтісняють вепра до болота. Роги чути близько. "Еге, косяк подався, пішло, покотилося! Ну, молодці, натискай, напирай же! Мені б вигнали кабанчика — старичка зі щетиною на хребті хоч на дві долоні та з іклами на дві п'яді, візьму!"
Колот вибрав для гостя рогатину, що підходила до чималої ваги мисливця та добрячої його сили. Ясенове держално завтовшки як зап'ястя руки, насадка завдовжки три п'яді, вістря чотиригранне, лезо завтовшки з долоню. Чи на кабана, чи на ведмедя, чи на тура — на всіх дуже годиться. Немало крові вилило зручне для бою залізо. За халявою в Мужила стирчить руків'я з турячого рогу — його власний ножний меч.
Всеслав велів Ратиборові залишитися з гостем, щоб на всяк випадок подати запасну рогатину. Буває так, що зі старшим стоїть у засідці молодший. Мужило не помітив би такої опіки, якби Колот не сказав Ратиборові :
— Ти ж гляди, ти ж бережи дорогого гостя. Ти відповідатимеш — не жарт, можеш оганьбитися навіки, якщо не додивишся, і
Не одразу втямив Мужило. Вже було пішли, як образа кольнула в серце ілвицького воєводи. Він брутально прогнав непрошеного захисника:
— Я не головусий, не баба, сам собі дам раду, перебрав кабанів, що й ліку їм нема. Іди геть, не заважай!
Вткнувши запасну рогатину в землю, Мужило, стежачи за голосами рогів, забув кривду. Ось у сусіда різонув гострий вереск і — тихо. Там, за півсотні кроків, стояв Колот. Узяв, будь ти неладен, першого звіра. Е,х, невже посміються над гостем? З крику видно, Колот узяв льоху.