Потім наблизився до Хрізогона, в якому вбачав найвизначнішу тут особу, і передав йому листа, кажучи:
— Прекрасна Евтібіда, моя господиня, наказала мені передати лист у власні руки Сулли. Але боги побажали покарати мене, примусивши з'явитися сюди для того, щоб побачити мертвим найвеличнішого серед людей. З твоїх сліз я бачу, що ти один з найвідданіших йому тут, і тому передаю тобі листа, адресованого йому.
Хрізогон, який був у нестямі з горя і побивався над тілом свого господаря та благодійника, не дивлячись, узяв листа і запхнув його за пазуху.
Тим часом звістка про смерть. Сулли вже облетіла весь дім. Зчинився переполох; усі раби збіглися до купальні.
Поки вони зітхали і лементували, з'явився засапаний, знесилений Метробій. Після шаленої скачки він щойно прибув з Рима.
Він увійшов до купальні в пошарпаній одежі, смертельно блідий, обливаючись слізьми.
— Але ж ні!.. Цього не може бути! — кричав він. — Ні, ні… це неправда!..
Побачивши вже закляклий труп Сулли, він зайшовся ще розпачливішим риданням, опустився на підлогу біля бездиханного тіла, став покривати обличчя Сулли поцілунками, примовляючи:
— Без мене ти помер, незрівнянний мій друже… мій наймиліший друже… і я не міг вислухати останні твої слова… не міг прийняти останнього твого поцілунку, о Сулло, мій коханий, мій дорогий Сулло!..
Розділ VIII
НАСЛІДКИ СМЕРТІ СУЛЛИ
Чутка про смерть Сулли блискавично облетіла Італію і викликала хвилювання скрізь, особливо в Римі. За першим здивуванням пішли пересуди, розпитування, цікавість усе зростала. Всім кортіло знати, чому, як і коли сталася ця несподівана смерть. Партія олігархів — патриції й багатії оплакували смерть великої людини, як народне лихо, як незаміниму втрату. Вони безутішно голосили, вимагали для похорону героя імператорських почестей, пам'ятників і храмів, як рятівникові республіки і півбогові.
їм вторував лемент десяти тисяч звільнених Суллою рабів; він роздав їм частину майна тих, що стали жертвами проскрипцій.
Ці десять тисяч чоловік були всім зобов'язані Суллі, вони прив'язані були до нього не тільки з вдячності, а й через побоювання, коли б після смерті у них не відняли всього того, що він дав їм.
В Італії було ще сто двадцять тисяч легіонерів, що жили в будинках і на землях тих прихильників Марія, яких Сулла винищив. Ці легіонери воювали на боці Сулли проти Мітрідата і в громадянській війні проти Марія. Диктатор наділяв їх добром переможених. Тому ці сто двадцять тисяч легіонерів обожнювали в ньому великого полководця, свого благодійника і готові були відстоювати все, що зробив Сулла.
Уболіванням могутньої партії протистояла радість сотень тисяч вигнанців, сотень тисяч жертв терору Сулли, всіх численних і сильних залишків партії Марія. Всі вони відкрито проклинали убивцю своїх рідних і друзів, проклинали того, хто відняв їхнє майно, жадали змін, хвилювались і закликали до помсти.
До них приєдналися плебеї, в яких Сулла відняв багато прав і неабияких привілеїв: зрозуміло, вони хотіли відвоювати все те, що було ними втрачено за роки його диктатури.
Тому звістка про смерть колишнього диктатора викликала в Римі заворушення, хвилювання і збудження, рівного якому не бачили багато років.
На Форумі, в базиліках, під портиками, в храмах, на вулицях, у крамницях, на ринках — скрізь товпилися люди різного віку і стану. Всі питали один одного, обмінювалися новинами, голосно оплакували лихо та ще голосніше благословляли милість богів, що нарешті знищили тирана і звільнили республіку від диктатури Сулли. Скрізь виникали сварки, чулися взаємні погрози, пригадувалися колишні кривди, виривалась прихована ненависть; скрізь люди висловлювали різноманітні бажання, острахи, надії.
Це хвилювання дедалі ставало все дужчим. Консули, що належали до різних ворогуючий партій, досі боролися між собою потай. Тепер пристрасті розгорілися, супротивні партії відкрито готувалися до боротьби, кожна мала своїх однаково видатних вождів. Громадянська війна здавалася близькою, очевидною, неминучою.
Багато хто з сенаторів, громадян, відпущеників Сулли, які за його прізвищем називали себе Корнеліями, відростили на знак трауру бороди і в темних тогах ходили по місту з скорботним виглядом. Багато жінок, також у траурі, бігали з розпущеним волоссям з одного храму до іншого, благаючи заступництва богів, ніби й справді через смерть Сулли Рим наражався на величезну небезпеку.
А вороги Сулли кепкували, сміялися з них і походжали по Форуму, радіючи з його смерті.
На видних місцях міста, де звичайно вивішувалися закони, можна було прочитати через три дні після смерті Сулли таку епіграму:
Хотів диктатор Сулла,
Щоб перед ним країна спину гнула,
Та за думки зухвалі
Його боги жорстоко покарали.
Він паном Риму звався,
Любив надміру владу і розкоші, —
І ось допанувався:
Його заїли ненажерні воші.
В інших місцях з'явилися написи: "Геть закони про розкоші!" (що були в руках Сулли засобом найдріб'язковішого деспотизму); "Вимагаємо недоторканності особи трибунів!" (яку Сулла самочинно скасував) і ще такий напис: "Слава Гаю Марію!"
Ці сміливі вихватки свідчили про те, що напрям думок у суспільстві змінився. Марк Емілій Лепід, який і за життя Сулли не приховував своєї неприязні до нього, став діяти відкрито, певний, що тепер і партія Марія і народ — на його боці.
Навпаки, Лутацій Катулл — другий консул — зв'язаний з партією олігархів, без загроз і провокацій дав зрозуміти, що стоятиме за Сенат і закони.
У цей розбрат, звичайно, втрутився і Катіліна. Хоча він завжди підтримував добрі відносини з Суллою, та невгамовні надії, борги і пристрасті примушували його бажати змін, бо від цих змін він міг багато виграти, нічого не втрачаючи. Тому він і його молоді завзяті друзі метушилися, підбурювали невдоволених, всіляко підливали масла у вогонь ненависті до олігархії.
Тільки Гней Помпей і Марк Красс пустили в хід усю свою популярність і вплив, щоб заспокоїти уми, зміцнити у громадян повагу до законів, викликати жаль до вітчизни й республіки, яким нова громадянська війна завдала б шкоди.
В самий розпал цих подій у курії Гостілія зібрався Сенат, щоб обговорити, як ушанувати померлого тріумфатора, переможця Мітрідата.
Цього дня на галереях курії Гостілія була сила-силенна людей, повно було також під портиком і в коміціях. Чотири чи п'ять тисяч так званих Корнеліїв, неохайні, з неголеними бородами, у темних тогах, товпилися тут і вигукували похвали Суллі. Наперекір їм сім чи вісім тисяч інших городян, переважно пролетарів, людей в самих туніках, гудили і кляли його ім'я.
Головою засідання був Публій Сервілій Ватій Ісаврік, колишній консул, людина видатної мужності й розуму. Він відкрив засідання і надав слово Квінту Лутацію Катуллу. Катулл примирливо і доброзичливо, не ображаючи ворогів Сулли, нагадав про славні діяння покійного, — про Югурту, взятого в полон в Африці, про Архелая, переможеного при Херонеї, про Мітрідата, переможеного і відкинутого в глиб Азії, про завоювання Афін, про небезпечну пожежу громадянської війни, яку було припинено завдяки його хоробрості й здібностям. 1 він запропонував віддати цьому державному мужеві похоронні почесті, гідні його і римського народу, вождем і полководцем якого він був.
На закінчення колишній консул запропонував, щоб останки Сулли були з урочистою пишнотою перевезені з Кум до Рима і поховані на Марсовому полі.
Коротка промова Катулла викликала гучні оплески майже на всіх лавах, де сиділи сенатори, і сильний осудливий гомін на галереї.
Коли гамір стих, підвівся Лепід і так почав свою промову:
— Я жалкую, страшенно жалкую, о отці сенатори, що сьогодні мушу розійтися в поглядах з моїм славним колегою Катуллом, в якому я перший визнаю і ціную доблесть і благородство душі. Та мені здається, що лише через великодушність свого серця, а не задля громадського добра і честі нашої вітчизни, він вніс пропозицію не тільки недоречну, але шкідливу й несправедливу. Маючи доброзичливе серце, він навів усі докази, що можуть свідчити на користь покійного Луція Корнелія Сулли, можуть спонукати ці високі збори віддати його тілові імператорські почесті і влаштувати царський похорон на Марсовому полі. Але, захоплений своєю добротою, мій колега згадав заслуги і благородні діла померлого, та забув, скоріш захотів забути про ті злигодні, які Сулла завдав нашій батьківщині, про заподіяне їй горе, кровопролиття і — скажемо це одверто, без боязкого лицемірства й ніяковості — про пороки, якими він так заплямував своє ім'я, що одного з них вистачило б, щоб цілковито стерти згадку про його подвиги та перемоги.
Цього разу шум нарікань піднявся серед сенаторів і гучні оплески почулися на галереї.
Ватій Ісаврік подав знак сурмачам, і вони ревом сурм примусили народ замовкнути.
— Так будьмо відвертими, — провадив далі Емілій Лепід, — ім'я Сулли зловісне для Риму. Через злочини і пороки, що заплямували екс-диктатора, ми, вимовляючи це ім'я, добре пригадуємо тільки знехтувані державні закони, затоптану в багно гідність консулів, знищений авторитет народних трибунів, деспотизм, перетворений на принцип управління, беззаконні вбивства тисяч і тисяч невинних громадян, ганебні проскрипції, грабунки, насильства, розкрадання — все це чинилося за його наказами, його ім'ям на шкоду вітчизні, для знищення республіки. І ось цій людині, ім'я якої нагадує кожному чесному громадянинові тільки про нещастя, такій людині, яка всі свої примхи і хтиві вигадки перетворювала
на закон, збираються нині віддавати урочисті почесті, влаштовувати царський похорон і встановлювати загальнонародний траур.
Як же це?.. Ми поховаємо Луція Суллу, руйнівника республіки, на Марсовому полі, де підноситься всіма шанована могила Публія Валерія Публіколи, який був одним із засновників цієї республіки! На цьому полі, де за особливими ухвалами Сенату було поховано останки найславетніших, найдостойніших громадян минулих часів, лежатиме труп того, хто засудив на вигнання і повбивав найблагородніших і найвидатніших громадян минулих часів. Чи віддамо ж ми нині порокові те, що наші батьки колись призначили як винагороду за доброчесність? Навіщо ж, навіщо нам чинити справу, таку негідну, таку противну нашій честі, нашому сумлінню?!
Чи не з остраху перед двадцятьма сімома легіонами, які за нього воювали, були покірні йому і тепер розташовані в найкращих місцевостях Італії, саме там, де він найдужче лютував, де найбільше проявляв свою жорстокість? Чи, може, ми зробимо це, боячись десяти тисяч найпідліших рабів, яких він самовільно, з деспотичної примхи, наперекір нашим звичаям і законам, зробив вільними, пожалував почесним і шановним званням римських громадян?
Я згоден, що під впливом загального занепаду духу і під дією страху, який сіяла згубна всемогутність Сулли, ніхто" не наважувався за його життя закликати народ і Сенат до охорони законів нашої батьківщини.