Шелест розмов линув, як легенький туман, над головами, глядачі вже трохи нетерпеливились, коли це урочисто пролунали три гучні удари, і в залі одразу стихло.
Завіса повільно розкрилась, і глядачі побачили на сцені міську площу, непевне місце, зручне для всяких інтриг та сутичок простенької комедії. То було перехрестя, де стояли будинки з високими шпилястими дахами, чітко вирізненими поверхами, віконцями із свинцевими рамами, з трубами, над якими немудрящими спіралями — вився димок, здіймаючись назустріч хмарам, до неба такого кольору, що його і щіткою не можна було б відмити, щоб відновити первісну чистоту. На розі двох вулиць, котрі з відчайдушним зусиллям намагалися заглибитись у полотнища, аби створити враження перспективи, стояв будинок, у якому двері й вікно були справжні, не намальовані. На одній кулісі був іще й балкон, і по сходах, яких глядачі не бачили, можна було вибратися на цю споруду, призначену для розмов, викрадень та інших сцен на іспанський манір. Так що театр нашої невеличкої трупи був доволі добре обладнаний як на ті часи. Правда, знавцеві, певно, здалися б, що декорації намальовано трохи по-дитячому невправно і неприродно. Черепиця на дахах привертала погляд надто яскравим червоним кольором, листя дерев, що росли перед будинками, було синювато-зелене, а окремі шматки неба пишалися неправдоподібною синявою; але в цілому поблажливі глядачі досить легко могли уявити собі, що перед ними — міська площа.
Двадцять чотири свічки, з яких старанно зняли нагар, яскраво освітлювали ці скромні декорації, незвиклі до такого свята. Побачивши ту пишноту, публіка схвально загомоніла.
Вистава починалася сваркою добропорядного городянина Пандольфа з його дочкою Ізабеллою: закохана в білявого красеня, дівчина рішуче відмовлялась вийти заміж за капітана Матамора, який страшенно сподобався батькові; Зербі-на, служниця, підкуплена Леандром, з усіх сил підтримувала свою молоду господиню. Пандольф лаяв на чому світ стоїть зухвалу Субретку, а вона теж не лізла в кишеню по слово — відповідала сотнями веселих витівок і радила йому самому одружитися з Матамором, якщо він так його любить. А вона ніколи не потерпить, щоб її пані стала жінкою цього нікчеми без стида й без совісті, з такою пикою, що тільки щиглів давати, цього опудала, яке хіба що на городі ставити. Розлючений батько хотів побалакати з Ізабеллою наодинці і, штовхаючи Зербіну, намагався загнати її в приміщення; лукава служниця плечем ніби й подавалася перед штурханами старого, а сама стояла на місці і так плавно вигинала стан, так вигадливо крутила стегнами і так кокетливо шурхотіла спідницею, що краще не змогла б і справжня балерина; і, коли Пандольф марно силкувався штовхати її, ще й сміялася на весь рот, не боячись, як би не подумали, що він у неї надто великий, показуючи всі тридцять два зуби, мов східні перли, ще блискучіші при світлі свічок, сміялася так, що могла б розвіяти навіть смуток Геракліта20. Підведені рум'янами очі сяяли, наче діаманти, губи палали карміном, а новенька спідниця, пошита з шовку, що його подарував маркіз, метлялася від різких рухів і виблискувала, аж іскри сипались.
її гра викликала оплески всієї зали, і володар замку подумав, що мав добрий смак, спинившись у своєму виборі на цій перлині субреток.
Тим часом на сцені появився новий персонаж — вийшов, озираючись на всі боки, наче хотів, щоб його не побачили. То був Леандр, якого ненавидять батьки, чоловіки, опікуни і люблять жінки, дочки та вихованки, одне слово — Коханець, той, про кого мріють, кого ждуть і шукають, хто має зробити все, чого сподіваються від ідеалу, оживити видуманий образ героя поем, комедій і романів, бути втіленням юності, пристрасті, щастя, не знати жодної людської слабості, ніколи не відчувати ні голоду, ні спраги, ні спеки, ані холоду, ні страху, ні втоми, ні нудьги і завжди — й удень і вночі — зітхати, ніжно воркувати, освідчуючись у коханні, очаровувати дуеній, підкуповувати служанок, лазити по драбинах, вихоплювати шпагу при зустрічі з супротивником і до всього цього — ходити чисто поголеним, з гарною зачіскою, в добірній білизні та одежі, пускати бісики і стулювати бантиком губи, як то й личить сущому героєві! Жахливе ремество, його не окупить любов навіть усіх жінок світу!
Леандр, який сподівався зустріти тут тільки Ізабеллу, побачив Пандольфа й зупинився в тій добре завченій перед дзеркалом позі, яка давала йому можливість показати всі свої достоїнства: спираючись на ліву ногу, права — трошки зігнута, одна рука лежить на руків'ї шпаги, а другу піднято до лиця, щоб виблискував здоровенний чудо-діамант, очі палають вогнем і ніжністю, на устах — усмішка, яка відкриває білу емаль зубів. У цю мить він і справді був гарний: нбві стрічки освіжали вбрання, між камзолом і штаньми пінилася сніжно-біла сорочка, а вузькі, оздоблені широкою пряжкою черевики на високих підборах доповнювали витончену зовнішність цього блискучого кавалера. Тож він і мав неабиякий успіх у жінок; навіть глумлива Іоланта не знайшла в ньому нічого смішного. Поки тривала ця німа сцена, Леандр повів очима поверх рампи *і зупинив свій звабливий погляд на маркізі, дивлячись так палко й благально, що вона мимоволі зашарілася; потім перевів очі на Ізабеллу, 4 але тепер його погляд був уже пригаслий і неуважний, немовби підкреслював різницю між коханням правдешнім і вдаваним.
Побачивши Леандра, Пандольф просто осатанів. Зараз же одіслав додому дочку і служницю, але Зербіна все-таки встигла заховати в кишеню Леандрову записку, в якій той просив Ізабеллу вийти вночі на побачення. Лишившись наодинці з батьком, молодий коханець вельми поштиво почав запевняти, що у нього чесні наміри — зав'язати найсвятіші узи, що він чоловік знатного походження, поважаний у вищому світі, має деяку вагу при дворі, а найголовніше — що його ніщо, навіть смерть, не відверне від Ізабелли, бо вій любить її дужче за своє життя; нахилившись з балкона, дівчина захоплено слухала знадливі слова і, граційно киваючи головою, подавала Леандрові знаки, що вона цілком згодна з ним. А Пандольф, незважаючи на це медоточиве красномовство, по-старечому вперто поклявся всіма богами, що добродій Матамор таки буде його зятем або ж дочка піде в монастир. І одразу ж подався шукати нотаріуса, аби, не відкладаючи, усе й зробити.
Ідучи, старий ретельно замкнув двері, і тепер Леандр благав Ізабеллу, щоб вона, уникаючи крайностей, погодилася втекти з ним до знайомого пустельника — той може обвінчати молодих, яких пригнічує батьківський деспотизм. Дівчина скромно відповіла, що й вона, щиро признається, не байдужа до Леандрової пристрасті, але треба поважати тих, хто дав нам життя, та й не знати ще, чи справді може той пустельник обвінчати; а проте вона твердо обіцяє, що з усієї сили опиратиметься батькові і скоріше пострижеться в черниці, аніж покладе свою руку в Матаморову лапу.
Закоханий молодик іде собі, він має щось зробити, йому допоможе слуга — спритний пройдисвіт, меткий ва-всякі викрути, видумки та воєнні хитрощі, як сам добродій Поліен21. Увечері він знову повернеться сюди, під балкон, і розповість коханій про свої починання.
Тільки-но Ізабелла зачинила вікно, як на сцену вийшов, наче його тут тільки й ждали, Матамор. Поява улюбленого персонажа справила велике враження. Він мав дар викликати сміх навіть у найпохмуріших глядачів.
Не було нічого такого, що б розлютувало Матамора, а проте він, широко розставляючи ноги циркулем і ступаючи довжелезними, наче ті слова, про які розповідає Горацій 22, кроками підійшов майже до краю сцени і, випнувши груди, став перед свічками, зухвало та зневажливо, ніби викликав на поєдинок усю залу. Крутячи вуса, він так поводив очима, роздував ніздрі і страшенно сопів, ніби, задихаючись від гніву за якусь велику кривду, хотів вигубити весь людський РІД.
Задля урочистого випадку Матамор витяг із сундука майже новий костюм, який надівав тільки в найкращі дні,—-чудернацький у своїй комічній іспанській пишноті, ще кумедніший при надзвичайній худорбі хазяїна. Складався він з вигнутого на грудях, немов лати, камзола, посмугованого поперечними жовтими й червоними пасмами, які сходилися спереду біля ряду ґудзиків, схожі на перевернуті крокви. Камзол спускався низько на живіт. Краї та пройми були обшиті круглими шнурками того ж кольору; такі самі смуги вигадливими спіралями вилися на рукавах камзола і на коротких штанях, руки й ноги в тому вбранні були якісь смішні і скидалися на розцяцьковані трубочки. Якби кому спало на думку вирядити півпя в червоні панчохи, то, глянувши на ноги того півня, можна було б уявити собі гомілки Матамора. Здоровенні жовті банти, мов качани капусти, розпустилися на його черевиках з червоними дірочками; підв'язки, маючи кінцями, стягували над колінами його ноги, такі ж сухі, як у цибатої чаплі. Пишний комір з картонною підкладкою, з накрохмаленими брижами, котрі утворювали ряд вісімок, облягав шию і примушував задирати підборіддя, що допомагало в ролях чванькуватих зухвальців, яких грав Матамор. На голові у нього був капелюх у стилі Генріха IV23, з піднятими крисами, прикрашений червоними та білими перами. За плечима метлявся плащ такого ж кольору, як і решта вбрання, потіпаний унизу, мовби прикрашений торочками, і смішно піднятий здоровенною рапірою, кінець якої задирався вгору, бо його перетягувала важка чашка руків'я. На кінці тієї довжелезної рапіри, на яку, мов на рожен, можна було б настромити десяток сарацинів 24, висіла тонко сплетена з латунного дроту розетка, що правила за павутину і наочно показувала, як рідко Матамор пускав у діло свою жахливу зброю. Глядачі, котрі мали добрі очі, могли побачити навіть маленького металевого павучка, який спокійнісінько висів на павутинці, певен, що ніхто його не потурбує, не відірве від роботи.
В супроводі свого слуги Скапена, якому вістря хазяйської рапіри, здавалось, от-от може виколоти очі, Матамор два чи три рази обійшов сцену, побрязкуючи острогами, насунувши аж до очей капелюха і так кумедно викривляючись, що глядачі заходилися сміхом. Царешті він зупинився і, стоячи перед рампою, почав свою мову, сповнену всяких побрехеньок, перебільшень вихвалянь; перекажемо коротко зміст його виступу, який може довести вченим людям, що автор п'єси читав Плавтового 25 "Хвальковитого воїна" — родоначальника всього племені Матаморів.
— Сьогодні, Скапене, я вельми охоче залишу свою смертоносну рапіру в піхвах, дам їй короткий відпочинок — хай лікарі-зцілителі подбають про дальше заселення кладовищ, яким звичайно я даю поселенців.