Першу мить він ладен був за чуприну стягнути зухвальця назад по сходах. Потім сильний напад несамовитих ревнощів затамував потік його почуттів та думок і, коли він поволі отямився, то впав у такий неспокій, відчув таку прикрість, якої зроду в житті не відчував.
Він пішов у свою кімнату і застав Міньйону за писанням. З деякого часу дівчинка дуже пильно намагалась записати все, що знала напам'ять, і давала виправляти написане своєму другові і господарю. Вона була невтомна і похоплива, але букви виводила нерівні, а рядки криві. І тут, здавалося, її рука не слухалась духа. Вільгельм, якого увага дівчини в спокійні хвилини вельми втішала, цього разу мало цікавився тим, що вона йому показала. Міньйона відчула це, і їй стало дуже прикро, бо думала, що тепер-то їй пощастило найкраще написати.
Вільгельм неспокійно ходив коридорами, поки нарешті не опинився знову надворі біля входу. Вулицею саме проїхав якийсь вершник пристойного вигляду, Досить ще бадьорий, хоч і літній. Хазяїн почимчикував йому назустріч, подав, як доброму приятелеві, руку і вигукнув:
— О пане маршалку, ви знову тут!
— Я лише погодую коня,— сказав незнайомий,— і зараз же мушу їхати в маєток, щоб якнайшвидше там усе влаштувати. Завтра приїжджає граф із дружиною. Воші пробудуть там Деякий час, щоб якнайкраще привітати принца фон ***, який, здається, хоче тут розташувати свою головну квартиру.
— Вельми шкода, що ви не можете в нас побути,— мовив хазяїн,— тут у мене славна компанія.
Цю мить підійшов конюх, узяв коня в маршалка, який, розмовляючи біля дверей з хазяїном, поглядав зизом на Вільгельма. А той, зауваживши, що про нього мова, відійшов і почав блукати вулицями.
Розділ тринадцятий
Охоплений прикрим неспокоєм, він надумав відвідати старого, сподіваючись, що той своєю арфою розжене злих духів. Коли він запитав про нього, йому вказали на поганенький заїзд у далекому закуткові міста, а в ньому сходи аж до самого горища, де з одної комірчини залунав назустріч йому ніжний бренькіт арфи. Це були зворушливі,, жалісні звуки, що супроводились сумним, тоскним співом. Вільгельм підкрався до дверей, а що славний дід виконував якусь фантазію і щоразу повторяв строфи, співаючи й декламуючи їх, то наш друг, уважно прислухавшись, розібрав таку пісню:
Хто хліба із слізьми не їв, Хто ридма в поночі немилій До рання в ліжку не сидів, Той вас не знає, небесні сили.
Це ви нас вводите у світ, Де жити — лиха наживати, Щоб мук важких накласти гніт, За всі гріхи — живим відплата.
Тоскна, сумна мелодія глибоко запала в душу нашому слухачеві. Йому здавалося, що старий іноді за слізьми не може далі співати; тоді струни бриніли самі без співу, аж поки знову не вплітався до них уривчастий голос. Вільгельм стояв біля дверей, душа його була глибоко зворушена. Жура старого дійшла до його згніченого серця. Він відчув глибоке співчуття і не міг втриматися від сліз, які, нарешті, полилися йому з очей від щирої пісні. Всі болі, що гнітили його душу, раптом розтанули, він весь віддався їм, штовхнув двері комірчини і став перед старим, що сидів на убогому ліжкові, бо іншої обстави у цій жалюгідній кімнатці не було.
— Які почуття розворушив ти в мені, дідусю! — покликнув він.—Ти зняв усе, що на моєму серці тяжіло. Не турбуйся, співай далі, вгамуй свої страждання, бо спів той і друга робить щасливим.
Старий хотів устати і щось сказати, але Вільгельм не дозволив цього, бо ще за обідом помітив, що він не охочий до розмов, і тому лише присів біля нього на солом'янику.
Старий витер свої сльози і запитав, привітно усміхаючись:
— Як ви втрапили сюди? Ввечері я знову хотів заграти вам.
— Тут нам спокійніше,— сказав Вільгельм, — Заспівай мені що-небудь по своїй уподобі і вважай, що мене тут нема. Мені здається, що ти не зможеш сьогодпі сфальши-вити. Я думаю, ти вельми щасливий, коли в самоті можеш так приємно розважатись і, будучи скрізь чужинцем, знайти у своєму серці найприємніше товариство.
Старий глянув на струни і делікатно пройшовся по них, настроїв їх і заспівав:
Той, хто віддався самоті,
Залишиться один.
Всі знають радощі в житті,
А муки — тільки він.
Хай так! Мій біль лишіть мені,
Щоб я в самотині
Побув хоч раз. Та задарма —
Самотності нема.
Так, як кохана крадькома Жде милого щомить, Отак душа моя німа І ниє, і щемить, Вночі і вдень пекучий біль Крадеться звідусіль, І тільки як помру, мене Ця мука промине.
Хоч би як ми тут розводились, то все одно не могли б висловити усієї чарівності дивної розмови, яку наш друг провадив з мандрівним чужинцем. На все, що юнак говорив, старий відповідав найповнішою згодою і щирістю, яка будила в ньому споріднені почуття і відкривала широке поле фантазії.
Хто бував присутній на зібранні побожних людей, які, відокремившись од церкви, вважають своє звертання до бога чистішим, щирішим, благочестивішим, той може мати уяву про цю сцену. Він згадає, як літург майстерно вміє підібрати до своїх слів вірша з того чи іншого псалмоспі-ву, що підносить душу туди, куди бажає казнодій спрямувати її лет, як скоро потому хтось інший з громади в іншій мелодії заводить вірша з другої пісні, а там до нього ще хтось додає третього вірша, через що спорідненість ідей тих пісень, з яких запозичено вірші, яснішає, але кожне місце в новому сполученні набуває нового, індивідуального значення, яке ніби щойно збагнули. Через те-то з видимого кола ідей, з відомих пісень та висловів для цього особливого товариства на цей момент виникає своєрідна цілість, втіха від якої живить їх, зміцнює, бадьорить. Так і старий тішив свого гостя знайомими і незнайомими піснями, розворушуючи почуття близькі й далекі, заснулі і чуйні, приємні і болючі, від яких наш друг у теперішньому стані міг сподіватися тільки добра.
Розділ чотирнадцятий
І справді, дорогою назад він почав жвавіше, ніж досі, міркувати про своє становище і, прийшовши додому, поклав вирватися звідсіля; але тут хазяїн потаємно шепнув йому, що мадемуазель Філіна здобула вже перемогу над графським маршалком, який, влаштувавши справи в маєткові, з надзвичайним поспіхом вернувся назад і тепер з нею вгорі споживає добру вечерю.
Саме тоді увійшов Меліна з нотаріусом, і всі пішли у Вільгельмову кімнату, де Вільгельм, хоч і з деяким ваганням, виконав свою обіцянку, відрахувавши Меліні триста талярів під вексель, якого тут же передав нотаріусові, а той дав йому документ на купівлю майна, що мало бути передане йому завтра вранці.
Ледве вони розійшлися, як Вільгельм почув у домі жахливий крик. Він розпізнав хлоп'ячий голос, що крізь плач і сльози люто комусь погрожував. Цей плаксій, жалібно лементуючи, пробіг зверху вниз повз його кімнату аж на подвір'я.
Коли цікавість зманила нашого друга вниз, він там побачив Фрідріха в стані якогось божевілля. Хлопець плакав, скреготів зубами, тупотів ногами, погрожував стиснутими кулаками, наче збожеволів з гніву і досади. Мільйона стояла насупроти і здивовано позирала на нього. Хазяїн до певної міри з'ясував це явище.
Філіна, мовляв, коли хлопець повернувся, зустріла його добре, і він став бадьорий, веселий, співав, стрибав, аж поки маршалок не познайомився з нею. І тоді цей напів-
хлопчак-напівюнак почав виявляти свою незадоволеність — грюкотіти дверима, бігати вгору та вниз. Філіна наказала йому слугувати сьогодні ввечері біля столу, від чого він став ще похмуріший та впертіший. Нарешті, побачивши, що мамзель і гість аж надто близенько присунулись одне до одного, він, замість того щоб поставити миску рагу на стіл, перекинув її між ними, за що мар-шалок вліпив йому пару добрих ляпасів і виштовхнув за двері, а він, хазяїн, мусив чистити сам обох персон, вбрання яких геть закалялось.
Коли хлопець почув про такі славні наслідки своєї помсти, він почав голосно реготати, хоч сльози все ще бігли з його очей. Деякий час він радів від щирого серця, поки знову не згадав про образу, яку заподіяв йому сильніший, і хлопець знову почав лементувати і погрожувати йому.
Вільгельм стояв замислившись і з соромом дививсь па цю сцену. Він бачив перед собою наче своє власне внутрішнє становище в гострих, перебільшених рисах: він-бо також палав невгамовнимрі ревнощами, і він також, якби не стримувала пристойність, залюбки заспокоїв би свій дикий норов, залюбки злорадісно образив би кохану особу і викликав би на бій свого суперника; міг би знищити людей лише за те, що були свідками його образи.
Лаерт, що також підійшов сюди і чув усе, ще дав під-жоги роздратованому хлопцеві, коли той почав клястись і божитись, що маршалок мусить дати йому сатисфакцію, бо він жодної образи не потерпить; а якщо маршалок відмовиться, то він знає, як помститися.
Лаертові тільки цього й треба було. Він пішов нагору і вельми серйозно, від імені хлопця, дав виклик маршал-кові.
— От кумедія! — покликнув той.-^— Такого жарту чи й можна було чекати сьогодні ввечері.
Вони пішли вниз, Філіна за ними.
— Мій сину,— промовив маршалок до Фрідріха,— ти бравий хлопець, я не відмовляюся з тобою битися, тільки ж нерівність наших років і сил робить і так наше становище чудернацьким, тому я пропоную пару рапір. Ми натремо крейдою кінці, і хто перший зробить знак на сурдуті другого або більше залишить знаків на ньому, того і вважатимемо за переможця і забажаємо тоді від нього, щоб зафундував найкращого вина, яке є в місті.
5*
131
Лаерт погодився,, що таку умову можна прийняти. Фрідріх послухався його, як свого вчителя. Принесли рапіри. Філіна сіла тут же з в'язанням у руках і байдужісінько почала дивитися на них.
Маршалок, великий майстер шермицерії, був досигь люб'язний до свого супротивника і дав йому можливість зробити кілька плям крейдою на своєму сурдуті, після чого вони обійнялися і звеліли принести вина. Маршал-кові забажалося знати походження Фрідріхове та його історію, і той розповів казку, що її частенько вже повторяв, з якою ми думаємо познайомити наших читальників іншим разом.
Тим часом у Вільгельмовій душі цей двобій остаточно визначив стан його власних почуттів, бо він не міг заперечити, що так само радо вжив би проти маршалка рапіри, ба навіть більше — шпаги, хоч і бачив, що той куди кращий майстер у шермицерії ніж він. Тому він і не вшанував Філіни жодним поглядом, стерігся кожного виразу, який би міг зрадити його почуття і, випивши кілька разів за здоров'я бійців, швидко пішов у свою кімнату, де тисячі неприємних думок обсіли йому голову.