Але при докладнішому розгляді справи можна було запримітити, що тут радше йшлося про добре обдумані наміри обмежити вже не так маловпливового генерального штабу 1-го старшину, який до того був старшиною вермахту, до чисто тактичних справ, і не допустити його до жадних питань в справах української політики. Тому не диво, що Фрайтаґ найменше говорив начальникові штабу про справи, про які звітував Макарушка.
Полковник Бізанц передусім просив, щоб більш українців взяти на відповідальніші пости в Дивізії на навчання. Його підтримували начальник штабу, Макарушка та адьютант Дивізії. При цьому вони вважали, що такі заходи необхідні, коли брати до уваги дальшу майбутність українців. Було навіть помітне деяке поліпшення в заміщенні становищ в користь українців. Але в основному, при тупоумстві командира Дивізії, нічого не змінилося. В першу чергу він відмовився брати українців на більш впливові пости в штабі Дивізії. При цьому він посилався на колишнє розпорядження, що штаб Дивізії має бути заміщений тільки німцями. До штабу не прийнято навіть майора Побігущого.
Тим часом полковник Бізанц приніс вістку, що незабаром буде проголошений, визнаний німецьким урядом, Український Національний Комітет — українська установа, подібна до "Власовського руху". Його має очолити український генерал Павло Шандрук, який рівночасно стане командувачем усіх українських військових частин. Полковник Бізанц далі заявив, що українські політичні кола ніколи не погодяться на те, щоб Фрайтаґ став на чолі української армії.
В районі Української Дивізії всі частини Дивізії коректно ставилися до словацької Глінківської партії та Глінківської ґвардії. В Жіліні командир Дивізії ставився до цих організацій з застереженням. Він обмежувався тільки до ділових справ, які стосувалися до чисто адміністративного порядку. Глінківська партія сама простягала руку до приязні, яку однак Фрайтаґ у цій формі не прийняв. В глінківських організаціях, крім ідеалістичного членства і чесних провідників, були також різні поплентачі, які походили з поганого елементу. Своєю поведінкою вони завдавали багато шкоди цим організаціям, подібно як це було в Націонал-соціялістичній німецькій партії (Nationalsocialistische Deutsche Arbeiter Partei). Такий різношерстий склад проводу глінківських організацій був причиною холодного ставлення до них Фрайтаґа. Не відбувалися спільні імпрези, ані взаємні візити. Такі відносини існували тільки в Жіліні, бо командири по інших місцевостях утримували добрі стосунки з Глінківською партією і її клітинами.
У зв'язку з повстанням, до якого приєдналася майже вся словацька армія, і для заохоти пожвавлення загального життя в тилах, головне по містах, та врешті на основі численних наказів райхсфюрера СС, введено суворе відмежування стосунків війська з цивільним населенням поза службовими справами. Тому також німецький командувач у Братіславі видав низку різких наказів. Накази подекуди надто суворі, правдоподібно з доручення Гіммлера, який прибув на неочікувану інспекцію до Братіслави. Фрайтаґ видав низку наказів і розпоряджень у такому самому різкому тоні, з яких більшість треба було впродовж 24 годин скасувати прямо тому, що їх було неможливо виконати. Начальник штабу мав застереження майже до кожного Фрайтаґового наказу, що нерідко призводило до бурхливих сцен. Але Фрайтаґ настоював на своєму і пробував розбивати мур своєю головою. Для прикладу можна взяти один з його наказів, який дуже скоро довів би усі готелі й ресторани в районі Дивізії до банкрутства, якщо його вчасно було б не скасовано. Його методи пахли поліційним духом, не мали практичного застосування і не виявляли ніякої елястичности, ні зрозуміння, ні великодушности.
Велике незадоволення серед вояцтва Дивізії викликав наказ, згідно з яким військова платня була виплачувана на половину у словацьких коронах і німецьких марках. За корони можна було без карток купити багато товарів, наприклад, шкіряних, туалетних, люксусових речей і багато дечого іншого. Саме тепер українці, які втратили батьківщину, і німці, батьківщина яких перебувала під важким бомбардуванням, мали добру нагоду зробити потрібні закупи. Та на це було надто мало корон. Прохання на продовження виплати тільки в коронах було відкинено, як треба було сподіватися, бо йшлося при тому про загальні заходи, спричинені тогочасною господарською політикою щодо девіз, і нікому не робилося винятків. Українці зате радили собі інакше: вони продавали цивільному населенню за корони неймовірну кількість військових уніформ та устаткування.
Бойове навчання і нове формування Дивізії добігало до кінця. Командування знову виготовило докладний меморандум, у якому обговорювало можливості введення Дивізії в бої. Його відписи Дивізія вислала до різних німецьких політичних і військових установ та до відповідної групи армій. Після розгляду можливостей, Дивізію пропонувалося післати в західні частини Галичини, ще не зайняті большевиками, де вона могла б бути використана для поборювання партизанів в тилах німецького фронту. Зверталося особливу увагу на політичне значення Дивізії і ще раз підкреслювалося, що після стількох промахів у загальній німецькій політиці на Україні, використання Дивізії мусить бути докладно обмірковане, щоб принести якнайбільше користи.
Група армій у Кракові виявила зацікавлення Дивізією і туди поїхав Фрайтаґ для ділового обговорення справ. При цій нагоді він старався покращити службу опіки над родинами членів Дивізії, яка ще до того часу не працювала задовільно. З Кракова Фрайтаґ поїхав до будинку відпочинку в Закопаному. Про погане у ньому ставлення до українців було багато скарг, і Фрайтаґ на місці перевірив їхню правдивість. Він виявив великі надуживання в адмініструванні будинком і домігся негайного усунення його німецького завідувача.
В Дивізії Фрайтаґ намагався різними методами підтримувати дисципліну і порядок. Він суворо карав за найменший проступок проти населення, а винних ставив під польовий суд. Така доля зустріла також молодого, ледве 20-річного українського хорунжого, який служив у Фрайтаґовому почті. Фрайтаґ хотів його покарати найвищою карою і тільки під тиском усіх найближчих співробітників він поступився. Через відділ VI Фрайтаґ часто звертався до українців, не забуваючи пригадати їм їхні провини і подати для прикладу найгірші випадки, щоправда, він також згадував і їхні заслуги.
Попри все, життя на Словаччині мало свої милі та приємні переживання. Природа обдарувала Словаччину чудовою красою. Район розташування Дивізії охоплював долину річок Вагу, Кісуци, Турчі, з чепурними селами, гарними містами, курортами, руїнами старовинних замків; поміж долинами простягаються високі й мальовничі масиви гір Татра, Фатра та інші. Тут природа однаково чарівна в кожній порі року. До того приязне і завжди готове допомогти словацьке населення прихильно ставилося до вояків Дивізії. У поодиноких господарствах вояки Дивізії провели не одну приємну хвилину за келихом доброго угорського чи словацького вина й при звуках жвавої музики.
До кінця 1944 року майже не було видно слідів війни. В крамницях можна було все купити; в готелях і ресторанах — дістати все з'їсти і випити. Звичайно, нічне затемнення, часті протиповітряні тривоги і гук ворожих бомбовозів, що летіли бомбардувати важку промисловість на Сілезії, нагадували про воєнні часи. Тут і там падала бомба, не спричиняючи великої шкоди.
В наслідок зимового наступу 1944-45 років Червона Армія підсунулася під словацькі кордони як із сходу, так і з півдня — з Угорщини. На сході її стримувала німецька 1-ша танкова армія, а на півдні 6-та армія. З 1-ою танковою армією Дивізія підтримувала безпосередній зв'язок через зв'язкового старшину. Звідти командування Дивізії одержувало інформації про фронтове положення, яке передавало далі до німецького командувача у Братіславі, який зі свого боку підтримував зв'язок із 6-ою армією й інформував Дивізію про становище на півдні.
Вздовж долини Кісуца-Ваг, від міста Чадці через Жіліну до Братіслави, німці приступили до розбудови оперативних оборонних позицій. Усіма роботами керували спеціяльні штаби вермахту, які докладно досліджували місцевість і проводили плянування. В розбудові оборонних ліній брали участь фронтові й запасні військові частини, співпрацювали партійні установи і цивільні адміністративні власті. На відтинку Дивізії — сама Дивізія допомагала в розбудові мостового причілка біля Жіліни і давала вози й робочу силу. Крім цього, на наказ німецького командувача в Братіславі, розбудовувалися допоміжні оборонні позиції, на яких 10 кілометрів далі на схід, у північному продовженні "лінії Нітра", в долині річки Турчі. Ці позиції проходили від Св. Мартіна, через Врутки і далі на північ.
Роботи проходили з великим поспіхом, щоб якнайшвидше забльокувати долину річки Вагу із сходу і річки Нітри із півдня і цим усунути будь-яку загрозу флянгового оточення фронту в Польщі. У цих роботах відзначився 31-ий піхотний полк, розташований у Св. Мартіні, і курінь саперів. 31-ий полк дуже швидко укріпив долину річки Турчі фронтом на схід з центром оборонних позицій, звернених на південь. Сапери розбудували у більших і менших долинах різного роду застави, головне протитанкові. Крім цього, вони мінували поля, бльокували річки і переїзди, на комунікаційних шляхах приготовлювали до висадження в повітря мости і тунелі. Саперний курінь також відбудував у Врутках міст, який був висаджений у повітря перед приходом Дивізії на Словаччину. Очевидно, що всі ці роботи виконувано поза нормальною службою охорони та забезпечення.
Тим часом Червона Армія посилила свої атаки проти 1-ої і 6-ої армій із сходу й півдня. 1-ша танкова армія відступала поступово на захід на визначені позиції. На словацько-угорському пограниччі ворогові вдалося прорвати фронт. Ворожі частини з неймовірною швидкістю блискавично підійшли аж під Банську Штявницю. Це був грізний сиґнал для Дивізії і тому вона приготовлялася до боїв як всієї одиниці, так і поодиноких бойових груп.
Кожна бойова група складалася з одного піхотного полку, підсиленого артилерією, саперами, винищувально-протитанковою зброєю та відділами зв'язку й постачання.