Овід

Вона заздрить щурам, які можуть залізти в якусь діру і причаїтися там. Згадайте, що душа німа, що в неї немає голосу, щоб благати. Вона мусить терпіти, тер­піт й терпіти... Ну, які дурниці я говорю.

Чому ж ви не смієтесь? У вас нема почуття гумору.

Повільно, в мертвому мовчанні Джемма пішла вздовж берега. За весь вечір їй ні разу не спало на думку, що тяжкий його настрій мав якийсь зв'язок з цирком. І зараз, коли цей несподіваний вибух осві­ти перед нею темний куток його внутрішнього жит­т, вона, пригнічена глибоким жалем до нього, не могла знайти жодного слова втіхи. Він ішов поруч, одвернувшись від неї, і дивився на воду.

— Сподіваюся, ви розумієте,—раптом промовив

він визивно і повернувся до неї,— що всі мої слова —

чистісінька фантазія. Часом я люблю дати волю уяві,

але не терплю, коли люди сприймають мої фантазії

як щось серйозне.

Джемма нічого не відповіла, вони мовчки рушили далі. Коли вони минали браму Уффіці, він перейшов через дорогу і схилився над якоюсь темною купкою.

— Що з тобою, маля? — спитав він таким ласка­ви голосом, якого Джемма ще ні разу не чула у нього.—Чому ти не йдеш додому?

Купка ворухнулась і щось тихенько проскиглила. Джемма підійшла ближче і побачила хлопчика років шести, брудного й обірваного, що скрутився на тро­туар, немов злякане звірятко. Овід поклав руку на розпатлану голівку.

— Що таке? — спитав він, нахиляючись нижче,

щоб розібрати невиразну відповідь.— Пора вже спа

ти. Маленьким дітям нічого робити вночі на вулиці.

Ти тут замерзнеш. Ну, давай руку і будь молодцем.

Де ти живеш?

Він узяв хлопчика за руку і спробував підвести, але той пронизливо скрикнув і знов припав до землі.

— Та що це з ним? — здивувався Овід, стаючи

коло хлопця на коліна.— Ой синьйоро, гляньте.

Плече й куртка дитини були закривавлені.

— Ну, скажи ж мені, що з тобою трапилося? Ти упав? Ні? Хтось побив тебе?

Я так і знав. Хто ж це?

— Дядько.

— Ага! Коли ж це він?

— Сьогодні вранці. Він був п'яний, а я... я...

— А ти підвернувся йому під руку, правда? Отож, хлопче, не попадайся в руки п'яним, вони цього не люблять. Ну, синьйоро, що ж нам робити з цим бід­ни малятком? Ану, ходім на світло, моя дитино, я гляну на твоє плече. Ну, обійми мене за шию. Я не зроблю тобі боляче. Отак.

Він узяв дитину на руки і, перенісши через вули­ц, посадив на широкій кам'яній балюстраді. Тоді, діставши складаний ніж, вправно розрізав подертий рукав, притуливши голову дитини до грудей. Джемма держала пошкоджену руку; Плече було дуже побите, в синцях і саднах, на руці була глибока рана.

— Погана рана для такого маляти, як ти,— сказав Овід, обв'язуючи поранену руку хусткою, щоб об неї не терся рукав.— Чим він тебе вдарив?

— Кочергою. Я попросив у нього сольдо , щоб ку­пит собі трохи поленти 2, а він мене кочергою.

Овід здригнувся.

— Це, мабуть, боляче,— стиха промовив він.

— Він мене вдарив кочергою, і я втік.

— І ти цілий день блукав не ївши?

Замість відповіді хлопчик заплакав. Овід зняв його з балюстради.

— Ну, ну, цить. Усе буде гаразд. Де б його діста­т візника? Боюся, що всі вони коло театру. Там сьо­годн якась надзвичайна вистава. Мені совісно, синь, водити вас отак по вулиці, але...

— Нічого, я піду з вами. Може, вам потрібна буде допомога. Тільки як ви його донесете так далеко? Він же, мабуть, важкий.

— Нічого, як-небудь подужаю.

Коло театру стояло кілька екіпажів, тільки всі вони були зайняті. Вистава скінчилась, і більшість глядачів уже розійшлася.

Ім'я Зіти було надруковане великими літерами, вона брала участь в балеті.

Попросивши Джемму зачекати

1 Сольдо — італійська дрібна монета. Полента — мамалиґа.

хвилину, Овід попрямував до під'їзду театру і запитав у служителя:

— Мадам Рені вже поїхала?

— Ні, синьйоре,— відповів той і здивовано погля­ну на добре одягненого джентльмена, що ніс на ру­ка обідраного вуличного хлопчика.— Вона збираєть їхати; її коляска тут... Та ось і вона...

Спираючись на руку молодого офіцера-кавалериста, по східцях спускалася Зіта.

Вона була надзвичай­н красива в яскраво-червоному оксамитовому плащі, накинутому поверх вечірнього плаття, велике віяло з страусового пір'я висіло збоку. Біля під'їзду вона рап­то зупинилась і, вирвавши свою руку з-під руки офі, підійшла до Овода, дивуючись:

— Що це у вас, Феліче?

— Я підібрав цього хлопчика на вулиці. Він увесь побитий і голодний, я хочу якнайшвидше доставити його додому. Екіпажів ніде нема, і я хочу взяти вашу коляску.

— Феліче! Чи не збираєтесь ви привезти цього жахливого жебрака до себе в кімнати? Покличте по­ліца. Хай він однесе його в притулок або в інше спе­ціальн місце. Ви не можете збирати усіх міських жебраків.

— Він поранений,— повторив Овід,— у притулок можна відіслати завтра, коли це необхідно, але я му­ш спочатку подивитись сам і нагодувати хлопчину.

Зіта гидливо скривилась:

— Він притулився головою до вашої сорочки! Як

ви можете? Він брудний!

Овід глянув на неї з злістю.

— Він голодний. Ви, мабуть, не знаєте, що це значить.

— Синьйоре Ріварес,— сказала Джемма,— я живу тут зовсім близько.

Віднесіть хлопчика до мене, і, ко­л не знайдете візника, я можу лишити його в себе на ніч.

Він швидко глянув на неї.

— А вам це не завдасть клопоту?

— Звичайно, ні. На добраніч, Мадам Рені.

Циганка сухо вклонилась і, сердито знизавши пле­чим, знову взяла офіцера під руку, підібрала шлейф і пропливла до коляски.

— Я пришлю коляску за вами і хлопцем, якщо ви

хочете, мосьє Ріварес,— сказала вона, зупиняючись біля дверей.

— Добре, я скажу куди.— Він вийшов на бруків

ку, дав візникові адресу і повернувся до Джемми зі

своєю ношею.

Кетті чекала на свою господиню. Почувши, що тра­пилос, вона побігла по теплу воду і вмить принесла все, що треба було для перев'язки. Посадивши хлоп'я на стілець, Овід став коло нього на коліна і, поски­давш з дитини дрантя, ніжними вправними руками обмив і перев'язав рану. Він саме кінчив мити хлопця і загортав його у теплу ковдру, коли ввійшла Джемма з підносом в руках.

— Ну, можна вже вашому пацієнтові повечеря­т? — спитала вона, усміхаючись до чудного малень­ког створіння.— Ось я йому наготувала.

Овід підвівся і згорнув докупи брудне лахміття.

— Ми, здається, наробили вам тут страшенного

розгардіяшу,— сказав він.— Оце все слід було б спа

лити, а я завтра вранці куплю йому нову одежу. Чи

немає у вас часом вина, синьйоро? Треба було б дат

йому трохи. А я помив би руки, якщо дозволите.

Попоївши, хлопчик враз заснув на руках у Ово­д, притулившись розкуйовдженою головою до його білої маніжки. Джемма допомогла Кетті навести в кімнаті порядок і сіла до столу.

— Синьйоре Ріварес, вам треба трохи перекусити, перш ніж іти додому. За обідом ви майже нічого не їли, а вже пізно.

— Якщо можна, я випив би склянку чаю по-англій­ськ. Тільки мені соромно турбувати вас у такий пізній час.

— Нічого. Покладіть дитину на софу, ви вже сто­милис. Тільки почекайте хвилину, я закрию подуш­к простинею. Що ви думаєте з ним робити?

— Завтра? Пошукаю, чи нема в нього інших ро­дичі, крім того п'яного звірюки, а як не знайду, то доведеться послухатись поради мадам Рені і влашту­ват його десь у притулку. Якщо вже бути милосер­дни, то слід було б прив'язати йому до шиї камінь та кинути в річку, але це завдало б мені багато непри. Швидко заснув. Ех, ти, бідолахо! Бездом­ни кіт краще може оборонити себе, ніж ти.

Коли Кетті принесла чай, хлопець розплющив очі і сів, здивовано озираючись.

Впізнавши Овода, якого він уже вважав за свого законного захисника, він зліз із софи і, плутаючись у ковдрі, пішов примоститися коло нього. Він уже досить підкріпився, щоб прояв­лят цікавість, і, показуючи на понівечену руку Ово­д, в якій той держав кусок торта, спитав:

— Що це?

— Це торт. Тобі теж захотілося? Ні, на сьогодні з тебе досить. Почекай до ранку.

— Ні, оце.

Хлопець доторкнувся до цурпалків від ампутова­ни пальців і до великого шрама на кисті. Овід по свій торт.

— А, це? Це те саме, що й у тебе на плечі. Мене вдарила людина, дужча за мене.

— Дуже боліло?

— Та ні, не дужче, ніж в інші рази. Ну, йди вже спати. Малим дітям не можна сидіти так пізно.

Коли приїхала карета, хлопець спав. Овід обереж­н, щоб не розбудити, взяв дитину на руки й поніс по сходах.

— Ви сьогодні були для мене добрим ангелом,—

сказав він Джеммі, спинившись на дверях.— Але, звичайно, надалі це не перешкодить нам сваритися скільки завгодно.

— Я взагалі не люблю ні з ким сваритись.

— А я люблю: Життя без сварок було б нестерпне. Добра сварка — сіль землі.

Це навіть краще, ніж вистава в цирку.

І, тихенько сміючись сам до себе, він зійшов по сходах, несучи на руках сонну дитину.

РОЗДІЛ СЬОМИЙ

Якось на початку січня Мартіні розіслав усім за­прошенн на щомісячне засідання літературного ко­мітет і несподівано одержав від Овода коротеньку, надряпану олівцем записку: "На превеликий жаль, прийти не зможу". Мартіні розсердився, бо в запро­шенн він підкреслив важливість засідання, і таке не­дбайлив ставлення до справ організації здавалось йому майже зухвальством. До того ж за цей день надійшло аж три листи з неприємними новинами; крім того, дув східний вітер. З усіх цих причин Мартіні був у дуже поганому настрої, і коли на зборах Ріккардо спитав: "А Рівареса немає?" — він похмуро від:

— Ні, в нього, очевидно, є якісь цікавіші справи, отож і не зміг або не схотів прийти.

— Ну, знаєте, Мартіні,— роздратовано сказав Гал­л,— ви найнесправедливіша людина у Флоренції. Коли вам хто не подобається, то що він не зробить, усе не так. Як міг Ріварес прийти, коли він хворий?

— Хто вам сказав, що він хворий?

— А хіба ви не знаєте? От уже чотири дні як він лежить.

— Що з ним таке?

— Не знаю. Занедужавши, він одклав побачення зі мною на четвер, а коли я вчора пішов до нього, мені сказали, що він дуже хворий і нікого не приймає. Я думав, що у нього вже був Ріккардо.

— Я нічого не знав про це. Сьогодні ж увечері піду провідаю.

Другого ранку Ріккардо, блідий і стомлений, уві­йшо до маленького кабінету Джемми. Вона сиділа коло столу і монотонно диктувала Мартіні цифри, а той, держачи в одній руці лупу, а в другій тоненько заструганий олівець, робив ледве помітні позначки на сторінках розгорнутої перед ним книги. Джемма застережливо підняла руку, і Ріккардо, знаючи, що писання шифром перебивати не можна, сів позад неї на софу і позіхнув; видно було, що він ледве пере­мага себе, щоб не заснути.

— Два, чотири; три, сім; шість, один; три, п'ять;

чотири, один,— рівно, мов заведена машина, звучав

голос Джемми,— вісім, чотири; сім, два; п'ять, один;

це кінець фрази, Чезаре.

Щоб відзначити місце, де вона спинилася, Джем­м встромила в папір шпильку і тоді тільки повер до Ріккардо.

— Доброго ранку, докторе.