Звичайно все це відбувається так: акула наближається і починає штовхати мордою човен. Я хапаю весло і, розмахнувшись, щосили б'ю акулу по голові; переляканий хижак блискавично пірнає і зникає в глибині. Мої друзі доради, мабуть, тішаться з цього видовища, проте все ж, коли з'являється страшна потвора, вважають за краще триматися на пристойній відстані.
Певно, доради ставляться до мене з глибокою довірою та повагою, бо навколо "Єретика" їх збирається чимдалі більше.
5 листопада я став свідком справжнього феєричного спектаклю. Я часто зустрічав зграйки летючих риб. Звичайно вони вистрибують з води і летять якусь мить над хвилями, наче планери. Але коли на них кидаються мої доради, летючі риби починають перестрибувати з гребеня на гребінь. Злегка торкаючись хвостом поверхні води, вони одночасно відштовхуються плавцями, наче крильцями, щоб злетіти проти вітру і втекти від переслідувачів.
Але доради надзвичайно спритні. їх не обдуриш. Виставивши з води спинні плавці, вони, наче торпеди, мчаться за своїми жертвами і наздоганяють їх саме тоді, коли ті падають у хвилі. Маленькі хитруни думають, що занурюються в море, насправді ж вони потрапляють у хижі пащі дорад.
Крім цього, мені пощастило сьогодні побачити ще одне незвичайне видовище: зграя "морських серпокрильців" переслідувала величезний косяк летючих риб. Не розумію, звідки у відкритому морі взялися ці птахи, аж одинадцять штук.
Згодом виявилося, що саме того дня "Єретик" пропливав дуже близько від островів Зеленого Мису, але, звичайно, я цього не знав.
* * *
Між іншим, про птахів. Звичайно потерпілим кажуть: "Якщо ти бачиш багато птахів, — це значить, що земля близько".
В даному разі таке твердження цілком відповідало істині: земля знаходилася від мене за якихось 60 миль, і тільки вітер та течія заважали мені наблизитися до неї.
Потерпілим, крім того, кажуть:
"Птахи завжди летять у тому напрямку, де знаходиться земля".
Однак ці птахи летіли на захід, в напрямі землі, до якої було щонайменше 1500 миль, і жоден з них не звернув на південний схід, де зовсім близько лежать острови Зеленого Мису. Навіщо ж вселяти в потерпілих обманливі надії на порятунок, які щезнуть, мов міраж, і лише прискорять кінець нещасних! Того ж дня я записую в щоденнику: "Сьогодні неймовірна спека. З насолодою випив би кухоль пива! Найбільше мучить відсутність прісної води. Як уже мені остогид отой риб'ячий сік! Коли б зараз пішов дощик! Хоч часом сонце і ховається за хмари, а океан, як і раніше, хвилюється, дощу все-таки немає і взагалі ще не було. Коли ж він нарешті піде? Я не відчуваю спраги. Мені просто хочеться чогось смачного, як тій людині, що наїлася макаронів, а потім охоче поласувала б ще й курчам. Я не хочу пити, але думка про прісну воду невідступно переслідує мене.
* * *
Вночі 6 листопада на мене знову напала акула, цього разу якась незвичайна. Мабуть, цей хижак уже скуштував людського м'яса і тому нічого не боїться. Раз у раз акула б'є мордою в дно човна. Я прив'язав ніж до кінця весла і приготувався до захисту. Акула перевертається, щоб кинутися на мене збоку, але в цю мить я блискавично встромляю свою зброю в черево акули і розпорюю її від хвоста майже до голови.
Очевидно, мій човен дуже подобається рибам, певно, вони бачать у ньому цікавого і корисного супутника, бо оточують мене тепер з усіх боків. Стільки риби я ще ніколи в житті не бачив, навіть в акваріумі Океанографічного музею Монако. Хай би подивилися ті, хто пророкував, що я нічого не зловлю в океані! Уявляю їхній вираз обличчя!
Через деякий час, коли я робив якісь нотатки, несподівано з'явилася ще одна акула, значно більша, ніж попередня — завдовжки метрів п'ять. Ну й страховище!
Морда плеската, паща широченна — вигляд справді страхітливий! Стривожений, я поспішно перекриваю всі клапани між камерами поплавців. Така обережність необхідна: якщо акула навіть і прорве одну з камер, у мене ж лишаться ще чотири запасні.
Однак ці хижаки взагалі боягузливі, а вдень і поготів. Акула, обнюхавши рульове весло, звертає, і, зробивши кілька кругів навколо човна, пливе геть.
Дивлячись на неї, я пригадую своє недавнє купання в океані. Яка необережність! Я ладен надавати собі ляпасів: адже коли б отака акула напала на мене у воді, справа могла б обернутися дуже погано!
Уночі я ще слухаю радіо, але звук став таким тихим, що нагадує шепіт. Щоб уловити його, доводиться припадати вухом до радіоприймача. Тепер я втратив останню можливість визначати свої координати за точним часом. Визначати курс за Полярною зорею я не вмію, до того ж дзеркальця мого секстанта помутніли від морської води і я не можу ними користуватися вночі. Тепер я втратив будь-який зв'язок із землею, до мене вже не доходять ніякі вісті, і я поступово починаю забувати навіть голос людини. Віднині я чутиму тільки один голос — свій і перестану відрізнятись од мешканців океану, які оточують мене. Дедалі більше мої відчуття, мої сприйняття стають схожими на їхні, я дивлюся і реагую на оточуючий світ точнісінько, як вони. Ми їмо однакову їжу і разом полюємо на летючих риб. Щодня, рівно о четвертій годині, до мене прилітає кочурка-буревісник, моя давня знайома. Доради — це мої підопічні. Ми однаково страждаємо від спеки. Вони ховаються від сонця під човном точнісінько так, як я ховаюсь пополудні в тіні вітрила. Оце й уся різниця.
Мені стає дивно, коли я починаю думати, що десь там, на землі, є люди, що занадто турбуються про свій одяг і зовнішній вигляд… Або про те, що є люди, які живуть спокійним, правильним життям… Невже це можливо? Я тепер живу сьогоднішнім днем, встаю і лягаю разом із сонцем і взагалі повертаюся до первісного, тваринного життя.
І досі не можу без хвилювання перечитувати записи тих днів, коли я почав втрачати сили. Я бачу, як все помітніше міняється почерк. На ньому позначається біль самотності і безмежна туга. Щоденник ст. моїм єдиним другом, якому я можу вилити свою нудьгу та скарги. У перші дні я списував щоденно одну-півтори сторінки, а зараз вкриваю карлючками дві-три з половиною.
* * *
П'ятниця, 7 листопада. Вже двадцять днів, як я в Атлантичному океані. Канарські сірники нікуди не годяться. На щастя, я мав кілька коробок хороших марокканських сірників, які добре горять навіть тоді, коли їх намочити у воді, а потім висушити на сонці. Але їх доводиться заощаджувати.
Ніч минула спокійно, весь час повівав вітрець, і я добре виспався. Коли я прокинувся, щоб дочекатися сходу місяця, і глянув на океан, він здався мені дивною і страшною істотою. Здавалося, що навколо мене інший, казковий світ, зовсім не схожий на наш, світ рухливий, живий і незбагненний, наче я перебуваю на іншій планеті.
В глибині то там, то тут спалахують вогники. В океані вирує життя, про яке ми можемо тільки здогадуватися. Наче в хмарному небі, там мелькають довгі блискавки. Навколо човна вистрибують риби — німі актори таємничої драми. Ми не бачимо її, бо тонка плівка поверхні ховає під собою зовсім інше, чуже нам і незрозуміле життя".
* * *
Двадцять перший день. Вранці риба клювала чудово. Тепер зранку і ввечері я ловлю стільки риби, скільки хочу. Де ж ви, "спеціалісти"? Між іншим, я весь час запитую себе: як можна бути спеціалістом у ще зовсім недослідженій галузі науки?
Сьогодні прочитав у "Малій енциклопедії риб" про рибу-меч. "Риба-меч — жахливий ворог усіх китоподібних. Вона б'є своєю зброєю з розмаху, а не коле, як це думають. Тільки коли її охоплює сліпа і незрозуміла лють, вона мчить вперед, наче торпеда, кидається на судна і пробиває все бивнем".
Втішного мало! Сподіватимуся, що "приємна" зустріч не відбудеться.
Прокинувшись у суботу, 8 листопада, я записую в щоденнику: "Велика зграя птахів!" А я ж перебуваю за тисячу миль від берега. В мій човен упало багато летючих риб завбільшки з сардинку. Уявляю собі, який би це був делікатес, коли б підсмажити їх! Але й сирі вони теж смачні і нагадують справжні анчоуси. Мої любі доради вперто пливуть за "Єретиком", і разом з ними — величезна Дора, яка нізащо не хоче йти на гачок.
Сьогодні щедро світить сонце… Зате вночі прохолодно, і я відпочиваю од спеки. Щоночі хвилин десять я все ще слухаю радіо і за цей час встигаю узнати, що в Булоні та Дюнкерку був шторм. Бідна моя Жінетта! Як вона хвилюється! І як я хочу, щоб усе це швидше скінчилося насамперед заради неї. Зараз я досяг потрібної широти і не хотів би спускатися південніше.
На жаль, тієї ночі я слухав радіо востаннє. Тепер воно замовкло для мене назавжди. В ту хвилину я перебував на 17°14' північної широти, тобто північніше Гваделупи, десь між Антігуа і Барбудою. В щоденнику записую:
"Ніч для мене — жаданий відпочинок. Я завжди з нетерпінням чекаю її настання. По-перше, тому, що вона завершає ще один день; по-друге, тому, що нічого не бачу і, отже, не хвилююся".
Така пасивність дуже характерна для всіх, хто довгий час лишався зовсім один. Людина покірно схиляється перед подіями і тільки питає: "Що ж буде далі?" Через це кожний день, що не завдав мені горя чи смутку, стає для мене хорошим днем.
Сьогодні за "Єретиком" пливла велика зелена ковбаса завдовжки 2–3 метри і завтовшки сантиметрів 20. Це не водорость, бо ковбаса звивається і скорочується. Купатися мені щось уже перехотілося!
* * *
9 листопада вітер, що й раніше був досить сильний, перейшов у штормовий. Чудово! Тепер "Єретик" іде з швидкістю п'ять вузлів за годину. Аби тільки витримало моє залатане вітрило!
Цієї ночі я змок до рубця. Та це не біда. Ідучи з такою швидкістю, я ризикую значно більшим: якщо зірве вітрило, мій човен втратить хід. Сьогодні, разом з днем відплиття, я зустрічаю в океані вже четверту неділю. Сподіваюся, що мені доведеться святкувати цей день у човні ще разів два, не більше. Адже, починаючи з завтрашнього дня, я вже зможу казати:
"На наступному тижні…"
В ніч з 9 і цілий день 10 листопада вітер дужчав. Швидкість "Єретика" стала більшою, але я весь час тремчу, щоб не пошматувало вітрило. Сьогодні вже минає вісім днів, як я востаннє бачив корабель. Вперше за все плавання я зловив велику, дуже смачну летючу рибу завбільшки з макрель.
"Хмари заснували небо, і завтра мені важко буде визначити широту".
І знову сталося те, чого я боявся кожної миті: велика хвиля плеснула в човен і виповнила його до половини, мало не перевернувши.