Старший з них вигукнув:
— Боже ж ти мій! Та це ж Алекс! Давненько не бачились, кентику. Як тобі ведеться?
Я був геть приголомшений. Уніформа і шлем не давали розгледіти як слід того, хто говорив, але його ліцо й голос здалися мені знайомими. Я глипнув на другого — бєзумноє ліцо, посмішка до самих вух. Тут не було ніяких сумнівів. Ще дужче ошелешений, я знову перевів погляд на того, що божився. Так, це був гладкий Баржа, мій давній ворог. А другий, певна річ,— Дим, колись мій кентик і ворог смердючого цапа Баржі, а тепер — фараон, в уніформі й шлємє, з нагаєм, щоб наводити порядок.
— Та ні, не може бути,— пробелькотів я.
— Здивований, еге ж?— 1 Дим видав добре мені знайоме "У-ха-ха!"
— Це неможливо,— сказав я. — Цього не може бути. Я не вірю.
— Але ж ти на власні глаза бачиш,-ошкірився Баржа. —Ніяких трюків, ніякого чародійства, кентику. Звичайна робота для двох хлопців, що вийшли із шкільного віку. Поліція.
— Та ви ще зелені,— заперечив я. — Надто зелені. Таких малолєток, як ви, ніхто не міг зробити рожамі.
— Були зелені,— кинув Дим-полісмен. Я цього ніяк не міг утямити, братики, не міг, і край. — Були, юний кентику. І ти був зелений, власне, найзеленіший, А тепер ось ми які.
— Все одно не вірю,— не вгавав я.
Тобі Баржа, тобто Баржа-рожа, чого я ніяк не міг сприйняти, звернувся до того юного фараона, котрий тримав мене і котрого я не знав:
— Гадаю, Рексе, краще буде вдатися до негайного покарання. Хлопці — це хлопці, як завжди. Не варто розводити формальності у відділку. Цей просто знову взявся за своє. Ти його, звісно, не можеш пам'ятати, а от ми пам'ятаємо. Він напав на цих старих беззахисних дідків, і вони дали йому належного відкоша. Ім'ям держави ми мусимо сказати й своє слово.
— Що все це означає? — запитав я, не вірячи своїм вухам. — Вони самі накинулися на мене, братики. Ви ж бо не на їхньому боці, такого просто не може бути. Чуєш, Диме? Це ж був той старпьор, над яким ми колись познущались, а тепер він вирішив нємножко помститися, хоч минуло стільки часу.
— Так, часу минуло багато,— погодився Дим. — Я вже тих днів добре й не пам'ятаю, І не називай мене більше Димом. Кажи ^полісмен".
— Досить спогадів!-кинув Баржа. Він був тепер не такий гладкий, як колись. — Неслухняних мальчіков, охочих різатися ббрітвой, треба приструнювати.
Вони скрутили мене й витягли з біблії. На вулиці чекала поліційна машина, і той, котрого звали Рексом, сів за кермо. Мене запіхнулі в машину, а я ніяк не міг позбутися відчуття, що все це жарт. Мені здавалося, ніби Дим ось-ось скине з голівера свій шлем і вигукне: "У-ха-ха!" Одначе шлем він не скидав. Намагаючись перебороти страх у душі, я поцікавився:
— А Піт, що сталося з Пітом? Джорджі скінчив так трагічно... Я про нього чув.
— Піт? Атож, Піт...-проказав Дим.-Здається, я пригадую таке ім'я. Я помітив, що ми виїздимо за місто, й запитав:
— Куди це ми?
Баржа — він сидів на передньому сидінні — обернувся й пояснив:
— Ще видно, тому поїдемо за місто. Там хоч по-зимовому й голо, зате безлюдно і затишно. Людям у місті навряд чи варто дивитись на наші негайні покарання. Наводити порядок на вулицях доводиться не завжди. — І знову повернувся до мене спиною.
-Чуєш,-покликав я його,-я чогось нічого не второпаю. Те, що було, давно загуло. За колишні свої вчинки я відбув покарання. Мене вилікували.
— Про це нам читали,— підтвердив Дим. — Старший офіцер усе нам прочитав. Він сказав, що це дуже гарний метод,
— Читав тобі? — перепитав я трохи зневажливо. — Невже ти й досі такий "димний", що не вмієш сам прочитати, братухо?
— Е ні,— лагідно й співчутливо протяг Дим. — Не кажи так більше. Досить, кентику!
Він щосили долбанул мене в рило, і з мого роз'юшеного носа відразу зацебеніла кров.
— Мене завжди оточували зрадники,— гірко промовив я, втираючи ладонью кров. — Я приречений на самко-мотність.
— Отут,— сказав Баржа. — Це те, що треба.
Ми зупинилися за містом. Довкола стояли голі дерева, деякі з них порипували під вітром, а здалеку долинало жужжаніє якоїсь сільськогосподарської машини. Вже сутеніло, була якраз середина зими. Навколо ані людей тобі, ані тварин. Лише ми вчотирьох.
— Вилазь, Алексе! — наказав Дим. — Зараз, хлопчику, дістанеш своє малєнькоє наказаніє.
Весь той час, поки вони вправлялися, водій сидів у машині за кермом, курив труїлку й почитував книжечку. Він увімкнув світло в салоні, щоб було краще видно. І зовсім не зважав на те, що витворялі Баржа й Дим з вашим скромним оповідачем. Не стану переказувати, що саме вони витворялі,— крізь жужжаніє сільгоспмашини та порипування голих дерев чулося лише зітхання та глухі удари. В освітленій машині водій незворушно гортав книжку, пускаючи хмарки тютюнового диму. А мене, братики, тим часом лупцювали. Нарешті Баржа чи, може, Дим — не скажу напевне, хто саме,— кинув:
— Мені здається, кентику, досить. А ти як гадаєш?
Наостанку кожен із них долбанул мене в ліцо, я зваливсь і простягся на обмерзлій траві. Було холодно, але я цього не відчував. А вони обтрусили ладоні, натягли шлеми та мундири, що їх перед тим поскидали, й повернулися до машини.
— Побачимось іншим разом, Алексе! — гукнув Баржа, а Дим лише по-блазенському заухахакав. Водій дочитав сторінку, відклав книжку, ввімкнув мотор, і вони рушили в бік міста, помахавши мені на прощання,— колишній мій кентик і колишній ворог. А я так само лежав — знеможений, виснажений.
Отже, не встиг я вийти з ув'язнення, як мене страшенно побили. А тут ще й полив крижаний дощ. І не видно було ні людей, ні світла в будинках. Куди мені йти, безпритульному, із самими дрібняками в карманах? Я заридав: "Ой-ой-ой! А тоді підвівся й пішов.
3
Дім, дім, дім... Я мріяв про дім, братики, і справді йшов до дому, цебто до "Оселі". В темряві я збився з дороги й рушив не в бік міста, а туди, звідки долинало жужжаніє сільгоспмашини. Цей шлях привів мене до селища, В мене було таке враження, ніби колись я його вже бачив. А втім, нічого дивного, всі селища схожі, особливо в тємнотє. З одного боку були будинки, з другого — щось на зразок шинку, а в кінці селища в самко-мотності стояв маленькій котеджик. На воротах вилискувала назва: "Оселя". Я змок під крижаним дощем до рубця, моя модна одєжда мала жалюгідний, зворушливий вигляд, чудовий "німб" на голівері обернувся в скуйовджені вонючіє патли, на ліце, я був певен, лишилися подряпини й синці, а кілька зубьєв, щойно я торкнув їх язиком, або ж болталом, випали. Все тєло нило, мучила спрага. Роззявивши пасть, я ловив холодні краплі. Шлунок, у якому не було піщі від самого ранку,— та й тоді, братики, він дістав її не багато,— бурчав: бур-р-р-р!
Отже, котедж називався "Оселя", і саме тут, можливо, жив чєловєк, ладний прийти на допомогу. Я відчинив ворота, трохи не посковзнувшись на стежці,— від дощу вона взялася крижаною кіркою,— підійшов до будинку і обережно, благальне постукав у двері. Ніхто не відгукнувся, отож я постукав дужче й дужче й довше і нарешті почув, як у передпокої зачовгали чиїсь кроки. Двері прочинились, і чоловічий голос запитав:
— Хто там? Чого треба?
— О, будь ласка, допоможіть! — попросив я. — Мене побили полісмени й кинули на дорозі помирати. Прошу вас, сер, дайте мені напитись і дозвольте трохи обігрітися.
Двері широко відчинилися, і я побачив м'яке світло й вогонь, що потріскував — трісь-трісь-трісь! — у каміні.
— Заходь,— сказав чєловєк,— хоч би хто ти був. Хай помогає тобі Бог, бідолашний страднику. Заходь, і дай-но я тебе огляну.
Похитуючись, я ступив у передпокій. Героя з себе я, братики, не вдавав, бо справді почувався знесиленим, помолоченим. Той добрий чєловєк узяв мене за плечі й підштовхнув до кімнати, в якій палав камін і яку я, звичайно, відразу впізнав. Аж тепер я збагнув, чому назва "Оселя" на воротах видалась мені такою знайомою. Я зиркнув на того чєловєка, а він співчутливо подивився на мене, і я пригадав тепер і його. Ясна річ, він мене не пам'ятав, бо в ті безтурботні часи я й мої так звані кенти, як ішли на моцниє дракі, пакості чи кражі, влаштовували маскарад — надягали маски. Це був приземкуватий мужік середніх літ — тридцяти, сорока чи й п'ятдесяти — в очках.
— Сідай ближче до вогню,— сказав він. — Зараз я принесу тобі трохи віскі й теплої води. Боже мій, боже мій, як же тебе побили! Він дбайливо оглянув мій голівер і ліцо.
— Це поліція,— пояснив я. — Клята суча поліція.
— Ще одна жертва,— зітхнув він. — Жертва нашого часу. Гаразд, піду принесу віскі, а тоді промию тобі рани.
Коли він вийшов, я роззирнувся в тій малєнькой затишній кімнаті. Безліч книжок, камін, кілька стільців. Було видно, що тут бракує жінки. На столі стояла друкарська машинка, поруч валялися аркуші паперу, і я згадав, що той чєловєк був письменник. "Механічний апельсин" — так називався тоді рукопис. Смішно, що це збереглося в моїй пам'яті. А втім, краще б я про це не згадував, бо тепер відчув потребу в допомозі й співчутті. А все — оті грязниє ублюдкі в жахливій білій будівлі, то вони зробили з мене такого безпорадного і спраглого на доброту. Навіть більше, тепер мені й самому хотілося поспівчувати комусь і допомогти, аби лиш хтось потребував цього.
— А ось і я,— сказав господар, повернувшись. Він дав мені склянку гарячого підбадьорливого пойла, я випив і відчув себе краще. Потім він промив подряпини в мене на ліце і промовив:
— Зараз приймеш гарячу ванну, а тоді вже розповіси про все за вечерею. Поки купатимешся, я приготую чогось гаряченького.
Я не міг стримати сліз, братва, такий він був добрий. А чєловєк, мабуть, побачив, що глаза мої на мокрому мєстє, бо поплескав мене по плечу й сказав:
— Ну ж бо, годі, годі !
Отож я піднявся сходами, прийняв ванну, а він приніс мені піжаму й халат, нагріті над каміном, а також стоптані тапочкі. І хоч у мене ще стріляло в голові й боліло все тєло, я вже був певен, що невдовзі почуватимусь багато краще. Коли я зійшов униз, то побачив, що він накрив уже в кухні стіл, поклав хлібину й поставив пляшку гострого соусу "Пріма". Потім додав ще чудову яєчненцію з ломтікамі шинки та розвареними сосисками, а також два кухлі солодкого чаю з молоком. Сидіти в теплі й вечеряти було просто кайфово. Я відчув, що страшенно зголоднів, тому, з'ївши яєчню, заходився ковтати ломтік за ломтіком хлєб, намазуючи його маслом і суничним варенням, яке брав із здоровєнной банкі
— Краще вже не буває,— признався я.