Я насилу опанував себе. Він витер вуста тильним боком долоні. Такого я ніколи не любив бачити. Але ж є й жести, ницість яких куди огидніша, я трохи знав про них.
— Вийти? — перепитав я. — І куди піти?" — Вийти! Яка огидна невизначеність! — Я відчув, що дуже зголоднів.
— У В'язи, — відповів син. Саме таку назву має наш невеличкий публічний парк. Проте мене запевняли, що там немає жодного в'яза.
— Навіщо? — запитав я.
— Повторити ботаніку.
Траплялися миті, коли я підозрював, що мій син нещирий. Сьогодні була саме така мить. Мені майже хотілося, щоб він сказав: "Подихати повітрям", або: "Подивитися на дівчат". Лихо полягало в тому, що він знав про ботаніку набагато більше за мене. Інакше я б міг йому поставити, як повернеться, кілька гачкуватих запитань. Бо я просто любив рослини. Я навіть добачав у них ще один доказ існування Бога.
– Іди, — кивнув я, — але повернися о пів на п'яту, нам треба поговорити.
— Добре, батьку, — мовив син. "Добре, батьку!" Ет!
Я трохи подрімав. Скоротімо розповідь. Проходячи повз церкву, я мимоволі зупинився. Я розглядав портал у єзуїтському стилі, дуже гарний. Мені він видавався огидним. Я пішов далі, до плебанії.
— Пан абат спить, — повідомила служниця.
— Я зачекаю.
— Щось термінове? — запитала вона.
– І так, і ні.
Служниця завела мене до страхітливо голої вітальні. Ввійшов отець Амбруаз, протираючи очі.
— Отче, я потривожив вас, — несміливо озвався я.
Отець Амбруаз заперечно клацнув язиком об піднебіння. Я не зображуватиму наших дій, рис, характерних для нього, і рис, притаманних мені. Він запропонував мені сигару, я з удячністю взяв її й поклав до кишені поміж ручкою і автоматичним олівцем. Отець Амбруаз лестив собі думкою, що розуміється на манерах, знає звичаї, хоча сам не курив ніколи. Всі казали про нього, що він дуже щедрий. Я запитав, чи бачив він мого сина на недільній відправі.
— Звичайно, ми навіть розмовляли. — Я, мабуть, видавався здивованим. — Так, — провадив далі отець, — не побачивши вас на вашому місці, на першій лаві вірних, я стривожився, чи ви бодай не захворіли. Тож я й розпитав любу дитину, і вона заспокоїла мене.
— Я був змушений приймати вкрай невчасного гостя, — пояснював я, — й не міг спекатися його раніше.
— Саме про це і сказав ваш син, — мовив отець. І додав: — Таж сідаймо, куди нам поспішати. — Засміявся й сів, підібравши важку сутану. — Може, вип'єте чого-небудь? — запитав він.
Я був приголомшений. Невже Жак розбовкав про пиво? Він здатний на таке.
— Я прийшов просити вашої ласки, — знову заговорив я.
— Ви вже її маєте, — відповів священик.
Ми подивились одне до одного.
— Бачите, — говорив я далі, — для мене неділя без причастя, мов…
— Ніяких блюзнірських порівнянь! — застережно підняв руку отець. Може, подумав про поцілунок без вусів або ростбіф без гірчиці. Я не люблю, коли мене уривають. Я починав сердитись.
— Бачу, до чого ви хилите, — здогадався отець, — тож кажіть уже зразу, що хочете причаститися. — Я опустив голову. — Це, звичайно, не зовсім правильно, — додав він. Я запитав себе, чи їв він сьогодні. Я знав, що він охоче влаштовує собі тривалі пости, вочевидь задля приборкання плоті, крім того, таку пораду дав йому лікар. Отак одним пострілом він убивав двох зайців. — Нікому нічого не кажіть, — попередив він, — нехай це лишиться між нами, і… — Він урвав себе, підносячи і палець, і очі до стелі: — Ти ба, що то за пляма?
Я теж став дивитися на стелю.
— Десь вода протікала, — мовив я.
— Те-те-те, це вже погано.
Слово "те-те-те" видалося мені розпачливо безглуздим.
— Бувають миті, — казав далі отець, — коли відчуваєш спокусу зневіритися. — Він підвівся: — Піду візьму свого ящика.
Він називав те своїм ящиком. Лишившись сам і стиснувши руки, аж хруснули пальці, я запитав поради в Господа. Марно. Ну, бодай це вже відоме. А щодо отця Амбруаза, то побачивши, як він метнувся за своїм ящиком, у мене склалося враження, ніби він не сумнівається ні в чому. Чи, може, його кортіло подивитись, як далеко я зайду? А може, подобалося підбивати мене на гріх? Я узагальнив ситуацію в наступній формі. Якщо він знає, що я пив пиво, і однаково причащає мене, він грішить не менше, ніж я, якщо в цьому є гріх. Тож я майже нічим не ризикую. Отець повернувся зі своєрідною валізою-дароносицею, відкрив її і причастив мене, не завагавшись ні на мить. Я підвівся й палко подякував йому.
— Пхе! — мовив він. — Дурниці. Тепер можна й побазікати.
Щоправда, говорити з ним про щось інше я й не збирався. Тепер я прагнув тільки одного: якомога швидше повернутися додому й нажертися раґу. Наситивши душу, я відчув вовчий апетит. Але, трохи випереджаючи свій графік, подумав, що можу приділити отцеві вісім хвилин. Вони видались мені безкінечними. Отець розповів, що пані Клеман, дружина фармацевта й сама фармацевт першого класу, впала у своїй аптеці зі сходів і зламала шийку…
— Шийку! — вигукнув я.
— Стегна, — додав він, — ви не дали мені закінчити.
— А далі повідомив, що так воно й мало статися. А я, щоб не пасти задніх, розповів, що мої кури завдають мені багато клопоту, зокрема сіра курка, що не хоче ані нестися, ані сидіти на яйцях і вже понад місяць сидить у поросі зранку до вечора.
— Як Йов, га-га! — реготнув отець. Я теж засміявся.
— Як добре бодай інколи посміятися, — додав він.
– І справді.
— Це властиво людині, — просторікував священик.
— Я помітив.
На мить запанувала тиша.
— А чим ви її годуєте? — запитав він.
— Переважно кукурудзою.
— Кашею чи зерном?
– І так, і так, — відповів я й додав, що більше вони нічого не їдять.
— А от тварини ніколи не сміються, — зауважив отець.
— Тільки ми бачимо смішне, — докинув я.
— Що? — перепитав він.
— Тільки ми бачимо смішне, — з притиском повторив я.
Отець замислився.
— Христос, як відомо, теж ніколи не сміявся, — виснував він, глянувши на мене.
— А чого б ви хотіли?
— Безперечно, — погодився отець. Ми сумно всміхнулися. — А може, в неї пипоть? — висловив він здогад.
Я відповів, що ні, звичайно, ні, вона має що завгодно, крім пиптя. Він знову замислився.
— А ви давали бікарбонат? — запитав він.
— А вона його їстиме?
— Таж бікарбонат натрію, соду, — пояснював отець, — ви давали їй?
— Та ні.
— Спробуйте, — аж почервонів він від утіхи, — давайте їй по кілька десертних ложечок кілька разів на день протягом кількох місяців, і побачите: вона знову набереться сили.
— Це порошок? — запитав я.
— Хай йому грець! — лайнувся він.
— Дякую вам, — мовив я, — я спробую ще сьогодні.
— Така гарна курка, така несуча, — приказував священик.
— А втім, мабуть, завтра, — поправився я. — Я й забув, що аптека закрита. Звичайно, крім невідкладних випадків.
— Ну, а тепер трохи лікеру, — запропонував він. Я подякував.
Розмова з отцем Амбруазом справила на мене гнітюче враження. Начебто той самий милий, як і завжди, чоловік, а проте ні. Він, здається, вразив мене своїм обличчям, якому був притаманний, як тут краще сказати, брак шляхетности. Слід сказати, що причастя не допомогло. Повернувшись додому, я був схожий на чоловіка, що, ковтнувши знеболювач, спершу дивується, а потім обурюється, відчувши, що його муки нікуди не зникли. Я майже дійшов до підозри, що отець Амбруаз, знаючи про мої ранкові надмірності, тицьнув мені неосвічену облатку. Або що подумки стримував себе, промовляючи священні слова. Отож я повернувся додому в украй кепському гуморі, під дощем, що лив, наче з ринви.
Рагу розчарувало мене.
— Де цибуля? — закричав я.
— Розварилася, — відповіла Марта.
Я метнувся на кухню, шукати цибулю, бо підозрював, що служниця вийняла цибулю, знаючи, як я люблю її. Я нишпорив усюди аж до помийного відра. Нічого. Служниця глузливо поглядала на мене.
Я пішов до своєї кімнати, відкрив штори, поглянув на заволочене хмарами небо й ліг на постіль. Я не розумів, що сталося зі мною. Тієї пори мені було тяжко, що я не розумію. Я спробував опанувати себе. Марно. А чого ж тут іще сподіватися? Моє життя кудись повертало, але я не знав куди. І все-таки я спромігся заснути, а це річ нелегка, коли лихо не має виразних контурів. Я радів у тому присмерковому сні, що я таки сплю, аж тут до кімнати зайшов, не постукавши, син. О, якщо в нього й була риса, яку я ненавидів, так це те, що він заходив до моєї кімнати без стуку. Таж я міг якраз мастурбувати перед дзеркалом. Малоповчальне видовище для підлітка, що бачить, як батько, розстебнувши ширінку, підкотивши очі, перебуває в процесі здобуття похмурої, терпкої насолоди. Я гнівно нагадав синові про манери. Він запротестував, кажучи, що стукав аж двічі.
— Та можеш стукати хоч і сто разів, — відповів я, — але зайти маєш право тільки тоді, коли запросять!
— Але ж… — протягнув син.
— Що але ж? — запитав я.
— Ти мене запросив на половину п'ятої, — виправдовувався він.
— У житті, — не міг заспокоїтись я, — є річ, важливіша за пунктуальність, — сором'язливість. Повтори.
У тих зневажливих вустах моя фраза видалась мені безсоромною. Син був мокрий до останнього рубця.
— Що ти там розглядав? — запитав я.
— Лілійні, батьку, — відповів син.
"Лілійні, батьку!" Мій син мав украй своєрідну манеру говорити "батьку", коли прагнув образити мене.
— А тепер слухай мене добре, — мовив я. На його обличчі проступили стривоженість і увага. — Сьогодні ввечері, — перейшов я до суті, — ми вирушаємо в подорож. Ти вдягнеш свою зелену шкільну форму.
— Батьку, таж вона синя, — заперечив син.
— Синя або зелена — однаково її вдягнеш, — із притиском повторив я. Й повів свою розповідь далі: — Покладеш у маленький рюкзак, який я подарував тобі на день народження, туалетне причандалля, одну сорочку, сім пар трусів і пару шкарпеток. Ти зрозумів?
— Батьку, яку сорочку? — запитав син.
— Немає значення, просто сорочку!
— А які черевики взувати? — знову запитав він.
— У тебе дві пари черевиків, — мовив я, — святкові й повсякденні, — і ти ще запитуєш, які тобі взувати? Я підвівся. — Ти що, глузуєш із мене?
Я дав синові докладні настанови. Та чи були вони слушні? Чи витримають вони критичний аналіз? Чи не буду я змушений невдовзі скасувати їх? Я, що ніколи не міняв своєї думки перед сином. Тут усього можна боятися.
— Батьку, куди ми поїдемо? — запитав син.
Скільки разів я казав йому не розпитувати мене.