Звідки в тебе ці книжки? Поцупив їх, га? Дай-но їх сюди!
Кажучи це, він видер в Олівера з-під пахви книжки і вдарив ними хлопця по голові.
— Так його! — вигукнув з вікна в горищі якийсь чоловік. — Він тільки таку мову й розуміє!
— Правильно! — підтакнув тесляр із заспаним обличчям, схвально глянувши на чоловіка, що визирав з вікна.
— Може, порозумнішає! — згодились обидві жінки.
— І то правда! — мовив чолов'яга, ще раз торохнувши Олівера по голові і схопивши його за комір. — Ходім, негіднику! Де П'ятак? Ану сюди, псюго! Не спускай його з очей!
Що було робити бідолашному хлопцеві, ще зовсім кволому після хвороби, приголомшеному несподіваним нападом, побитому і нажаханому гарчанням страшного пса й брутальністю незнайомця, пригніченому тим, що всі довкола повірили брехні і справді вважають його запеклим негідником? Вже сутеніло, у провулку цьому мешкав непевний люд, чекати на чиюсь допомогу було марно, опиратись — теж. І за хвилину Олівера потягли лабіринтом темних вузьких вуличок, потягли так швидко, що навіть коли він насмілювався кричати, навряд чи хтось міг зрозуміти, що він благає допомоги. А втім, хіба не однаково? Той, хто зрозумів би, все одно не звернув би уваги на його благання.
* * *
На вулиці вже позасвічували газові ліхтарі. Місіс Бедвін стривожено чекала на порозі розчинених дверей, покоївка вже разів із двадцять вибігала на ріг, виглядаючи Олівера, а двоє старих джентльменів уперто сиділи в темній вітальні, й на столі між ними цокав годинник.
Розділ XVI
оповідає про те, що сталося з Олівером Твістом після того, як він попав до рук Ненсі
Вузькі вулички й завулки вивели їх нарешті на широке пустирище, край якого подекуди стояли обори та хліви скотного ринку. Тут Сайкс пішов повільніше, бо Ненсі вже вибилася з сил від швидкої ходи. Повернувшись до Олівера, він звелів йому взяти Ненсі за руку.
— Ти чув? — гаркнув Сайкс, помітивши, що Олівер зволікає, озираючись довкола.
Вони саме йшли темним узбіччям пустирища, де перехожих зовсім не було. Олівер бачив, що опиратися безглуздо. Він простяг руку, й Ненсі міцно стисла її у своїй.
— Давай другу, — звелів Сайкс, хапаючи хлопця за вільну руку. — Сюди, П'ятаче!
Пес підвів голову й загарчав.
— Дивись сюди, псюго! — провадив Сайкс, беручи Олівера за горло. — Як він бодай писне, хапай його! Затямив?
Пес знову загарчав і облизався, дивлячись на хлопця так, наче ладен був і без приводу вчепитися йому в горлянку.
— Щоб мені очі повилазили, а він таки схопить, і не гірше від нашого брата християнина! — мовив Сайкс, дивлячись на собаку з похмурим, злостивим задоволенням. — Тепер ти знаєш, що тобі буде, хлопче. Кричи, коли хочеш, але знай: з цим звіром жарти короткі. Гайда, песику!
П'ятак закрутив хвостом, радіючи, що до нього звертаються так незвично ласкаво, знову для перестраху загарчав на Олівера і побіг уперед.
Вони переходили через Смітфілд33, але якби це навіть був Гровенор-сквер34, Олівер однаково не здогадався б, куди його завели. Вечір був темний і туманний. Освітлені вікна крамниць ледь мерехтіли крізь важку пелену імли, яка дедалі густішала, занурюючи в морок вулиці й будинки. Незнайома місцевість здавалась Оліверові ще незнайомішою, і розпач та безнадія дедалі дужче стискали йому серце.
Вони пройшли ще кілька кроків, коли раптом на церкві глухо вдарили дзиґарі. З першим ударом обидва супутники Олівера зупинились і повернули голови туди, звідки долинало бамкання.
— Восьма година, Білле, — мовила Ненсі, коли дзиґарі замовкли.
— Могла б і не казати, мені не позакладало, — відповів Сайкс.
— Я оце думаю, чи почули вони? — сказала Ненсі.
— Авжеж, почули, — відказав Сайкс. — Мене якось замели саме на Варфоломея35, і скільки не пищало на ярмарку дитячих дудок, я їх усіх чув до одної. А коли нас замкнули на ніч; то від шуму й гаму надворі тиша в клятій старій тюрмі стала така нестерпна, що хоч головою об грати бийся!
— Бідолахи! — промовила Ненсі, все ще дивлячись туди, де щойно били дзиґарі. — Ох, Білле, які ж вони були славні хлопці!
— У вас, жінок, завжди одне на думці, — пробурчав Сайкс. — "Славні хлопці!" Вони вже, вважай, мерці, тож про це можна забути.
Отак утішивши Ненсі, містер Сайкс, здавалося, переборов напад ревнощів, ще міцніше затис Оліверову руку в своїй і наказав йому йти далі.
— Зажди ще хвильку! — сказала дівчина. — Я б не поспішала додому, якби знала, що ти, Білле, стоятимеш під шибеницею, коли годинник ще раз проб'є восьму. Я б кружляла й кружляла навколо того місця, поки не звалилася б, — навіть якби на землі лежав сніг, а я не мала б шалі, щоб прикритися.
— І яка з того була б користь? — запитав позбавлений сентиментів містер Сайкс. — Якби ти не змогла передати мені напильника і ярдів двадцять добрячого міцного мотуза, то кружляла б ти за п'ятдесят миль звідси чи зовсім не кружляла б — мені від того не було б ні холодно, ні жарко. Ну, ходім, годі рюмси розпускати.
Дівчина засміялася, щільніше загорнулась у шаль, і вони рушили далі. Але Олівер відчув, що рука її тремтить, а коли глянув на Ненсі при світлі газового ліхтаря, то побачив, що обличчя в неї смертельно бліде.
Ще з півгодини вони йшли глухими, брудними вулицями, лише зрідка зустрічаючи перехожих, та й ті, судячи з їхнього вигляду, посідали в суспільстві те саме становище, що й містер Сайкс. Зрештою вони звернули в дуже вузьку, загиджену вуличку — майже суцільний ряд крамничок лахмітників. Пес, який біг тепер попереду, немов розуміючи, що стерегти Олівера більше немає потреби, раптом зупинився перед дверима замкненої і за всіма ознаками покинутої крамнички. Будинок похилився, напис на дошці, прибитій до дверей, сповіщав, що його здають в оренду, і здавалося, оголошення висіло там уже багато років.
— Усе гаразд! — сторожко озирнувшись довкола, вигукнув Сайкс.
Ненсі нахилилася до віконниці, й Олівер почув дзеленчання дзвоника. Вони перейшли на протилежний бік вулиці й стали під ліхтарем. Почулося легке шарудіння, неначе хтось обережно піднімав вікно, і за хвилину двері тихенько відчинилися. Містер Сайкс без довгих церемоній схопив переляканого хлопця за комір, і всі троє швидко зайшли до будинку.
В коридорі було темно, хоч в око стрель. Вони зупинились, чекаючи, поки той, хто впустив їх, зачинить дворі на ланцюжок і на засув.
— Чужі є? — спитав Сайкс,
— Нема, — відповів голос, і Оліверові здалося, що він його вже десь чув.
— А старий тут? — спитав грабіжник.
— Тут, — озвався голос. — Він уже собі місця не знаходив. Гадаєте, він вам зрадіє? Де ж пак!
І голос, і ця манера висловлюватися здались Оліверові знайомими, але в темряві неможливо було розгледіти навіть силует того, хто говорив.
— Запали-но свічку, — сказав Сайкс. — Бо ми поскручуємо собі в'язи або на пса наступимо. А той, хто наступить, буде бідний!
— Почекайте, я зараз принесу свічку, — відповів голос.
Кроки подаленіли, і за хвилину з темряви виник містер Джек Докінс, він же Спритний Пройда. В правій руці він тримав вставлену в розщеплену палицю лойову свічку.
Юний джентльмен тільки насмішкувато посміхнувся в а знак того, що впізнав Олівера, і, повернувшись, кивком голови запросив гостей іти за ним сходами вниз. Вони перейшли через порожню кухню, відчинили двері до пропахлої цвіллю кімнати, що, очевидно, виходила вікнами на подвір'я, і їх зустрів вибух реготу.
— Ой, не можу, ой, не можу! — кричав юний Чарлз Бейтс, у якого вихопився цей регіт. — Ось він! Ой нене, це він! Фейгіне, гляньте на нього! Ні, Фейгіне, ви гляньте, гляньте"! Ой, лусну, оце потіха! Ой, держіть мене, люди добрі, бо впаду!
В нападі нестримних веселощів юний Бейтс гепнувся на підлогу й хвилин п'ять судорожно дриґав ногами, надриваючись од сміху. Потім, скочивши на ноги, він вихопив'з рук Пройди палицю із свічкою й кілька разів обійшов навколо Олівера, розглядаючи його з усіх боків, а тим часом Фейгін, скинувши з голови нічний ковпак, низько вклонявся ошелешеному хлопчикові. Що ж до Пройди, який мав досить похмуру вдачу і взагалі вважав, що добре діло розрада, коли ділу не завада, то він ретельно обшукував Оліверові кишені.
— Ви подивіться, як він вичепурений, Фейгіне! — вигукнув Чарлі, підносячи свічку так близько до Оліверової курточки, аж та мало не зайнялася. — Подивіться на цього ферта! Найтонше сукно, фасон — крик моди! Ой, потіха! Та ще й з книжками! Ну, чим не джентльмен, Фейгіне!
— Радий бачити тебе так пишно вбраного, дорогесенький, — сказав старий, схиляючись з удаваною поштивістю. — Пройда дасть тобі інший костюмчик, дорогесенький, щоб ти, бува, не забруднив своє святкове вбрання. Чому ж ти не написав нам, дорогесенький, чому не попередив, що прийдеш? Ми б приготували для тебе чогось гаряченького на вечерю.
Тут юний Бейтс знову зареготав так голосно, що сам Фейгін і навіть Пройда всміхнулись, та оскільки в цю мить Пройда саме витяг з Оліверової кишені п'ять фунтів стерлінгів, то невідомо, що його звеселило — жарт чи знахідка.
— Еге! Що це таке? — спитав Сайкс, виступаючи наперед, коли Фейгін схопив гроші. — Це моє, Фейгіне.
— Ні, ні, голубе, — заперечив старий. — Це моє, моє. А ти бери книжки.
— А я кажу — гроші мої! — сказав Біля Сайкс, з рішучим виглядом надягаючи капелюха. — Цебто мої й Пенсі. А як ти їх не віддаси, я відведу хлопця назад.
Старий здригнувся. Олівер теж здригнувся, але з іншої причини: в нього з'явилася надія, що його, може, й справді відведуть назад.
— Ну, віддаєш чи ні? — спитав Сайкс.
— Це несправедливо, Білле! — вигукнув старий. — Це дуже несправедливо, правда ж, Ненсі?
— Справедливо чи ні, давай їх сюди, чуєш! — визвірився Сайкс. — По-твоєму, нам з Ненсі більше нема чого робити, як вистежувати й виловлювати пацанів, яких злапали з твоєї вини? Давай сюди гроші, ти, скнаро, давай сюди, опудало старе!
Отак лагідно покартавши Фейгіна, містер Сайкс вихопив банкноту з його пальців і, холоднокровно дивлячись старому в очі, згорнув її і зав'язав у свою нашийну хустку.
— Це нам за наші клопоти, — сказав Сайкс. — Хоч належало б іще стільки ж. А книжки можеш узяти собі, якщо любиш читати. Як ні, то продай їх.
— Ой, які гарненькі, — мовив Чарлі Бейтс, кривляючись і вдаючи, ніби читає одну з книжок. — І як чудово написані, правда ж, Олівере?
Юний Бейтс був обдарований неабияким почуттям гумору, а тому, помітивши, з яким розпачем Олівер дивиться на своїх катів, він прийшов у ще більший захват.
— Це книжки одного старого джентльмена! — вигукнув Олівер, ламаючи руки.