Вони спроектовані так, щоб тішити око, але водночас були функціональними. Багато сокир, що були знайдені в похованнях, не мали жодних ознак зносу й знаходилися там як символи статусу, але подібні сокири з копальні Айбунар явно були в активному вжитку. Певне уявлення про масштаби виробництва міді в цей період дає статистика, згідно з якою загальна вага знайдених на сьогодні предметів, які переважно належать до періоду 4500–3800 рр. до н.е., становить 4700 кг. Оскільки вони можуть складати лише дуже невелику частку від загального обсягу, стає очевидним колосальний розмах виробництва.
Масштаби й технічна якість карпатсько-балканської мідної промисловості повністю затьмарюють будь-який інший виробничий центр того часу. Це, а також те, що її початок датується кінцем 6-го тисячоліття, дає вагомі підстави стверджувати, що мистецтво виплавки міді з руди походить з Балкан. Цей регіон також може претендувати на першість у виробництві золота, яке почалося в середині 5-го тисячоліття, за 500 або більше років до того, як перші золоті предмети з'явилися на Близькому Сході. Аналіз показує, що найдавніше золото походить з кількох джерел, більшість із яких, найімовірніше, були розташовані в східній та південній Болгарії.
Багатство регіону найяскравіше демонструє Варненський некрополь у Болгарії на узбережжі Чорного моря. Тут розкопано приблизно 280 поховань, з яких 18 були особливо багато прикрашені мідними та золотими виробами, а в одному з них виявлено майже 1000 золотих предметів, переважно намистин, перснів, браслетів та прикрас для одягу. Загальна маса золота, знайденого лише у варненському могильнику, становить майже 6 кг. Потужне металургійне виробництво в карпатському й балканському регіоні разом зі складною соціальною системою в його основі припинилося у бурхливий період наприкінці 5-го тисячоліття. Хоча мідь залишалася в обігу, але в значно менших масштабах, а технологічні вміння, необхідні для відливання у складних формах чудових сокир з отворами для руків'я, були майже втрачені.
Засвоєння мідної технології на території степу
На час занепаду карпато-балканської мідної промисловості смак до міді та знання відповідних технологій поширилися серед хліборобів Кукутені-Трипілля в лісостепу та через відкритий степ до Волги. Певна кількість артефактів, виготовлених на Балканах, потрапляла на схід через обмінні мережі, але основними предметами торгівлі, ймовірно, були мідь у вигляді зливків, з яких місцеві майстри потім виготовляли прості знаряддя, зброю та прикраси. Використання балканського металу на цій величезній території та схожий стиль виробів спонукали археологів назвати весь регіон, від Карпат до Волги, Карпато-Балканською металургійною провінцією.
Протягом 4-го тисячоліття, з піднесенням майкопської еліти, стали доступними нові джерела міді в Закавказзі, де розроблялися багаті запаси двох специфічних мідних сплавів: мідно-арсенового сплаву та мідно-арсено-нікелевого сплаву. Обидва постачались як товар для обміну через Кавказький хребет на північний Кавказ і широко використовувалися в похованнях майкопського періоду. Цілком ймовірно, що майкопські вожді збагатилися саме як посередники, що наглядали за надходженням бронзи до степу.
На момент початку 3-го тисячоліття, коли мобільні скотарі ямної культури розселилися на більшій частині території Понтійсько-каспійського степу, потреби майже всього Волго-Уральського регіону задовольняли багаті мідні руди, що видобувалися в Каргали в Оренбурзькій області південного Уралу. Місцеві ковалі-мідники досягли рівня майстерності, що давала їм змогу відливати для замовників такі складні вироби як однолезові бойові сокири та гострі кинджали. Понтійсько-каспійський степ став тим осередком, з якого досвід виробництва міді буде поширюватися по всій степовій зоні впродовж наступних двох тисячоліть. Незабаром після середини 4-го тисячоліття мобільні скотарі афанасіївської культури познайомили з технологією міді алтайський регіон. Тут новоприбулі знайшли великі запаси мідної руди, які вони невдовзі почали розробляти, створивши одне з основних джерел постачання металу для зростаючої мідної промисловості степу та лісостепу протягом середньої та пізньої бронзової доби.
Перспектива
У цьому розділі йшлося про три суміжні регіони: Близькій Схід, східну Європу та Понтійсько-каспійський степ, причому обговорення здебільшого обмежувалося двома з половиною тисячоліттями приблизно з 5000 до 2500 р. до н.е. – невелика частина Євразії та короткий проміжок часу, і все ж масштаб і вагомість проявленої тут людської винахідливості не можуть не вражати уяву. На Близькому Сході, в Нижній Месопотамії, експоненціальне зростання населення призвело до розвитку складного урбанізованого суспільства з монументальною архітектурою та системами письма та вимірювання. У східній Європі, у Карпатах і на Балканах у промислових масштабах виробляли й відливали мідь, вперше видобули золото, а гончарі виготовляли посуд вишуканої якості. Водночас скотарі Понтійсько-каспійського степу приручили коня і навчилися їздити верхи, удосконалили конструкцію воза, запряженого волами (а можливо, навіть винайшли його), і розводили довгошерстих овець, що давали вовну для виготовлення тканин. Кожен з трьох регіонів мав різне підґрунтя для господарства: іригаційне землеробство в Месопотамії, сухе землеробство в східній Європі та скотарство в степу, що всі зробили свій унікальний внесок. Відбулися також вирішальні соціальні зміни. У Месопотамії розпочалося міське життя – перша урбанізована система у світі. У східній Європі руйнівний соціальний колапс залишив регіон усе ще в стані сільського суспільства, тоді як у степу скотарі у пошуках корму для тварин розвинули систему мобільного скотарства, яка у своїх численних варіантах ідеально відповідала обмеженому степовому середовищу.
Незважаючи на те, що ці три великі регіони все ще залишалися значною мірою самодостатніми, почали виникати мережі сполученості, зокрема, між споживачами в містах Месопотамії та виробниками на Кавказі та в степу за його межами. Це був початок організованих торговельних систем, які мали поширитися і посилитися протягом наступного тисячоліття.
Водночас у східній Євразії сільськогосподарські громади Китаю розвивалися ізольовано. Кількість населення зростала, поселення ставали більшими, а ремісничі навички більш досконалими, хоча виплавка міді була ще невідомою. Суспільні ієрархії також ставали складнішими. Але порівняно із західною Євразією, схід ще не розпочав бурхливого розвитку: це було радше консервативне, аніж схильне до інновацій, суспільство. Можливо, саме оточення горами, пустелями та джунглями обмежувало його горизонти. Навпаки, у західній Євразії три регіони інновацій, що не мали стримуючих бар'єрів, вже демонстрували зацікавленість досліджувати зовнішній світ і бажання спілкуватися з іншими.
4
ВІДКРИТТЯ ЄВРАЗІЙСЬКОГО СТЕПУ
2500-1600 РР. ДО Н.Е.
Під час тисячолітнього періоду від середини 3-го тисячоліття до середини 2-го тисячоліття Євразія була вперше об'єднана мережею сполученості, яка з того часу й дотепер стала характерною рисою континенту. За необхідністю розбудови такої мережі стояли дві основні рушійні сили: попит на товари завдяки споживчій політиці "цивілізованого" світу та природні ритми мобільності, що наповнювали енергією життя степових скотарів.
Урбанізовані суспільства Близького Сходу, що спиралися на сільске господарство й простягалися від Левантійського узбережжя Середземного моря до долини Інду, являли собою котел творчого бродіння, де політії[24] могли переростати в держави, якими правили царі, укладалися і розпадалися союзи, і де протягом більшої частини часу точилися війни, які, незважаючи на політичні та економічні угоди, що їх стримували, періодично перетворювалися на масову різанину й руйнування. Щоб втілювати в реальність свої грандіозні будівельні проєкти, підтримувати спосіб життя непрацюючої верхівки та забезпечувати військову активність держави, складні суспільства такого типу споживали робочу силу й товари у величезних масштабах. На рабів і сировину завжди був попит, і цей попит забезпечував постійне розширення торговельних мереж і збільшення потоку матеріалів. Були прокладені нові маршрути, якими з Центральної Азії привозили бірюзу та олово, з Афганістану – лазурит і золото, з Індії – сердолік, а надзвичайно важливу мідь отримували звідусіль, де її можна було видобути. Переважна частина торгівлі йшла суходолом з використанням мулів, віслюків і верблюдів, але також розпочалася жвава морська торгівля, що охопила території від верхів'я Перської затоки до берегів Аравії та Індії.
4.1 У Південно-Західній Азії виникла низка ранніх держав. Морський рух у Перській затоці, Оманськй затоці та Аравійському морі забезпечував сполученість, що допомагала підтримувати взаємини між країнами й сприяла обміну товарами.
Тим часом у степу відбувався не менш важливий процес інтенсифікації систем мобільного скотарства, який викликав одну з найдраматичніших трансформацій, що коли-небудь переживала ця зона. Завдяки створенню регіональних мереж був досягнутий надзвичайний рівень взаємопов'язаності. Мобільне скотарство поширилося на схід за Алтайські гори в монгольські степи, тоді як скотарі, дізнавшись про переваги іригаційного землеробства, розповсюдили свою діяльність на пустелі Центральної Азії і через хребет Тянь-Шань у Таримський басейн. У Центральній Азії нові мережі з'єднали скотарів з оазними містами Бактрії і Маргіани, а також з містами-державами на Іранському плато та за його межами, тоді як у Таримському басейні нові поселенці із західних степів незабаром встановили контакти вздовж коридору Ганьсу з громадами Центральної рівнини Китаю. Таким чином до Китаю потрапили західні культурні рослини: пшениця і ячмінь, а також західні свійські тварини: вівці, кози й велика рогата худоба, та, можливо, технологія мідної металургії. Останньою сполучною ланкою стало відкриття степового шляху між Монголією і Китаєм у середині 2-го тисячоліття.
Рівень сполученості між регіонами Євразії у 2-му тисячолітті якнайкраще демонструє поширення швидкої колісниці з колесами на спицях, винаходу мобільних степових скотарів, що жили на східних схилах Уралу.