Під снігом, що вона розгрібала його, вона побачила якісь окреслиш форми і враз, під її руками, в ямі, що вона її вирила, з'явилося бліде лице.
Це не могло бути лицем того, що кричало. Очі були заплющені, а рот одкритий і повний снігу.
Це тіло було непорушне. Воно не ворушилося й під руками дитини. Дитина, дарма що пальці їй і замерзли, здригнулася, доторкнувшись до холодного лиця. Це була голова жінки. Розпатлане волосся змішалося з снігом. Жінка була мертва.
Дитина знов почала розгрібати сніг. Спочатку визволилася з-під нього шия мертвої, потім верхня частина тулуба; з-під лахміття видно було тіло.
Несподівано, обмацуючи, вона почула слабке рухання. Це було щось мале, — воно було засипане й ворушилося. Дитина швидко розкопала сніг і відкрила нещасне тільце недоноска, недолужного и посинілого від холоду, ще живого, голого на голих грудях мертвої.
Це була маленька дівчинка.
Її було сповито, тільки в лахміття, — вона ворушилася й вибилася з пелюшок. Під нею її маленькі худі члени, а над нею — її дихання трохи розтопили сніг. Годувальниця дала б їй п'ять або шість місяців, проте могло бути, що їй був і рік, бо убозство пригнічує й впливає на зріст дітей і часто приводить до рахітизму. Коли повітря подихнуло їй у лице, вона знову закричала, — це було продовження її сумного ридання. Щоб мати не почула цього ридання, треба було, щоб вона була зовсім мертва.
Дитина взяла немовля на руки.
Одубіла мати була лиховісна. Якесь таємниче світло виходило від цього лиця. Розкритий рот і без дихання, здавалося, готовий був на невиразній мові тіней відповідати на ті питання, що ждуть мертвих у невидимому. Синюватий відблиск льодових рівнин відбивався на цьому лиці. Під каштановим волоссям видно було молодий лоб, майже обурено нахмурені брови, стиснуті ніздрі, закриті віки, вії, склеєні намороззю, і в кутках очей і в кутках губ глибокі складки обернених в крижини сльоз. Сніг освітлював мертву. Зима й могила не шкодять одна одній. Труп — це крижина з людини. Голизна грудей справляла зворушливе вражіння. Вони виконали своє призначення; на них наче лежала печать, яка свідчила про те, що істота, у якої тепер не було життя, дала життя іншій істоті. Наприкінці однієї з грудей була біла перлина. То була замерзла крапля молока.
Скажемо зараз, що на цих рівнинах, де блукала покинута дитина, жебрачка годувала своє немовля; вона так само шукала притулку й заблудила декілька годин тому. Задубіла, вона впала під бурею і вже не змогла підвестися. Сніговина засипала її. Вона, оскільки могла, пригорнула свою дочку до себе й упокоїлася.
Дівчинка попробувала ссати цей мармур.
Сумна надія, що її, проте, бажає й природа, бо здається, що останнє годування можливе в матері навіть після останнього віддиху.
Але рот немовляти не міг знайти грудей, на яких замерзла крапля молока, вкрадена смертю, і немовля, що більше звикло до колиски, ніж до могили, під снігом почало кричати.
Маленький покинутий хлопчик почув зойк маленької дівчинки, що гинула.
Він викопав її.
Він узяв її на руки.
Коли дівчинка почула себе на руках, вона перестала кричати. Два личка двох дітей доторкнулися одне до одного, й посинілі губи немовляти припали до щоки хлопчика, як до грудей.
Дівчинка була близька до того моменту, коли згущена кров спиняє серце. Смерть матері вже повпливає на неї. Труп передається, тобто холод, що проймає його. У дівчинки ноги, руки, плечі, коліна були наче паралізовані від морозу. Хлопчик почував на собі цей страшний холод.
На ньому була суха й тепла одежа — його матроська куртка. Він поклав немовля на груди мертвої, зняв з себе куртку, загорнув у неї дівчинку, потім знову схопив дитину, і сам майже голий тепер під поривами снігу, що його наганяв північний вітер, з малою дитиною на руках, рушив у дорогу.
Немовлятко, встигши знову знайти щоку хлопчика, притулилося до неї своїм ротом і, зігрівшися, заснуло. Перший поцілунок цих двох душ у ктемряві.
Мати залишилася простягнута, спиною на снігу, лицем до" ночі. Але в ту хвилину, коли хлопчик роздягався, щоб одягти дівчинку, мати з глибини безмежности, де вона була, може дивилася на нього.
III
НОША ОБТЯЖУЄ СКОРБОТНИЙ ШЛЯХ
Минуло трохи більш за чотири години, як урка вийшла з Портлендської затоки, залишивши на березі цього хлопчика. Протягом цих довгих годин, що його було покинуто і що він їшов вперед, шукаючи людей, яких він, може, ще й знайде, він стрінув тільки трьох — чоловіка, жінку й дитину. Чоловіка — це того чоловіка, що на бугрі, жінку — це ту жінку, що на снігу, дитину — це дівчинку, що була в нього на руках.
Він був знесилений від втоми й голоду.
Проте він ішов рішуче, як ніколи, не зважаючи на те, що й сил було менше, і ноша була більша.
Тепер на ньому не було майже ніякої одежі. Деяке лахміття, що залишилося на ньому, затверділо від наморозі, різало, як шкло, й обдирало кожу. Він сам замерзав, а та інша дитина огрівалася. Те, що він втрачав, не загибало, — вона набувала його. Він відчував це тепло, що для бідного немовляти булоповоротом до життя. І він ішов далі.
Від часу до часу, держачи її міцно, він нахилявся, брав однією рукою снігу у жменю і тер свої ноги, щоб вони не замерзли.
Іноді ж, коли у нього пересихало в горлі, він брав у рот трохи снігу і ссав його, чим на хвилину заспокоював свою жагу, але замість того починав мерзнути. Хвилинне полегшення тільки збільшувало страждання.
Буря лютувала й ставала жахливою; коли можливий сніговий потоп, то це був один із них. Цей пароксизм лютував одночасно на березі й на океані. Це було напевне в той момент,, коли нестямна урка зазнала пошкодження в боротьбі з рифами.
Хлопчик пройшов під північним вітром широкі снігові простори, весь час прямуючи на схід. Він не знав, яка могла бути година. Давно вже він не бачив диму. Ця вказівка для ньогошвидко зникла в ночі; до того ж було вже пізно й огні погасли; наостанку, може він і помилився, й можливо, що не булоні міста, ні села в тій стороні, куди він ішов.
Але й сумніваючись він уперто йшов далі.
Два чи три рази немовля починало кричати. Тоді він починав, ідучи, колисати немовля; воно заспокоювалося й замовкало. Нарешті воно кріпко заснуло й заснуло добрим сном. Він почував тепле тільце, сам тремтючи від холоду.
Хлопчик часто поправляв складки куртки навколо шиї немовляти, щоб заморозь не пройшла в які відтулини і щоб сніг, розтанувши, не залишився між одежою дитини.
Поверхня рівнини мала хвилясті випуклості. В похилостях, де вона знижувалася, вітер наносив у складки ґрунту маси снігу, і він був такий глибокий для малого, що він майже зовсім поринав у ньому; він повинен був іти по пояс у снігу. Він ішов, розштовхуючи його колінами.
Видравшися з лощовини, він потрапив на узгір'я, виметене вітром, де снігу було мало. Там він знайшов ожеледицю.
Тепле дихання дівчинки торкнулося його щоки, на момент зігріло, спинилося й замерзло в його волоссях, де воно стало крижинкою.
Він усвідомлював собі страшну складність свого стану, — е йому не можна було падати. Він почував, що він був би не в силах підвестися. Втома розбила його й олив'яна темрява прикувала б його до землі, як ту померлу жінку, а холод спаяв бц його живого з землею. Він то спускався на схили прірв, то видирався з них; він провалювався в ями й виходив з них; тепер для нього впасти було б просто смертю. Один фалшивий крок одкривав йому могилу. Він не смів навіть посковзнутися. Він. не мав би сили навіть для того, щоб стати на коліна.
А тим часом навкруги нього скрізь було слизько; все було тільки заморозь та затверділий сніг.
Немовля, що він ніс його, надзвичайно заважало йому йти; і це був не тільки тягар, надмірний для його втоми та виснажености, а й перешкода.. Немовля вимагало обох рук, а для того, хто йде на льоду, руки правлять за природню й потрібну рівновагу.
Йому доводилося обходитись без такої рівноваги.
І він обходився без неї, йшов, не знаючи, що йому робити з ношею.
Це немовлятко було тією краплею, що переповнила чашу бідування.
Він ішов уперед, колихаючися на кожному кроці, як на трампліні, пророблюючи чудеса еквілібристики, що їх ніхто не бачив. Проте, повторимо, може, за ним стежили на цьому скорботному шляху ті очі, що відкриті і в темній далекості, — материнські очі.
Хлопчик спотикався, відкидався назад, знову ставав твердо, піклувався про дитину, закутував одежину на ній, закривав їй голову, знову відкидався назад, все йшов уперед, сковзався, потім випросговувався. А підлотний вітер ще й штовхав його.
Напевне він пройшов значно дальшою дорогою, ніж слід було. Як видно було по всьому, він був на тих рівнинах, де пізніше виник Бінклівс-Ферм, між теперішнім Спрінґ-Ґарденсом і Персонедж-Гоузом. Тепер тут стоять ферми и садиби, тоді були пустирі. Часто треба не більше одного століття, щоб степ обернути в місто.
Раптом, коли на хвилину вщухла крижана хуртовина, що засліплювала йому очі, він розпізнав на невеликій відстані перед собою групу вкритих снігом дахів й димарів — ціле місто, що вимальовувалося білим на чорному обрії, — пряма протилежність силюєті, щось подібне до того, що тепер називають першим відбитком негатива.
Дахи, оселі, ночівля. Значить, він кудись та прийшов. В ньому прокинулася надія, що підбадьорила його. З таким почуттям вартовий на кораблі кричить: Земля! І хлопчик пішов скоріше.
Нарешті він таки добрався до людей. Він досяг до живих людей. Тепер більше нема чого боятися. Його навіть кинуло в жар від цього переходу від одчаю до надії. Він був певен, що те, від чого він визволився, скінчилося. Віднині не буде вже ні ночі, ні зими, ні бурі. Йому здавалося, що все лихе, яке тільки було можливе, залишилося позад нього. Немовля вже не було тягарем. Хлопчик майже побіг.
Він весь час дивився на ці дахи. Там було життя. Він не переставав дивитися на них. Мертвий дивився б так само на те, що з'явилося б перед ним через напів одкриту кришку труни. Це були ті самі димарі, яких дим він бачив.
Тепер дим не йшов з них.
Він швидко досяг осель. Він прийшов у передмістя з досить широкою и відкритою вулицею. За тих часів уже не загороджували вулиці на ніч.
На початку вулиці стояли два будинки. В цих двох будинках не видно було ні свічки, ні лямпи, так само, як і по всій вулиці, по всьому місту, наскільки могло досягти око.