Від кожного її кроку навсебіч порскали паркетини. Кімнати вона не впізнала. Хлоя, лежачи в ліжку, наполовину сховала голову в подушку і кашляла — беззгучно, але без упину. Ледь підвелася, почувши, що заходить Ізіда, і заспокоїла віддих. Кволо всміхнулася, коли Ізіда підступила до неї, сіла на ліжку і обняла Хлою, наче хвору дитину.
— Не кашляй, Хлоє, — вмовляла Ізіда.
— У тебе дуже гарна квітка, — сказала Хлоя, вдихаючи пахощі великої чорної гвоздики, приколеної до Ізідиних кіс. — Мені зразу полегшало, — додала вона.
— Ти ще хворієш? — запитала Ізіда.
— Гадаю, це вже друга легеня, — відповіла Хлоя.
— Та ні, — заперечила Ізіда, — це перша легеня і саме через неї ти ще й досі кашляєш.
— Ні, — не погодилась Хлоя. — А де Колен? Він пішов по квіти для мене?
— Він скоро прийде, я зустріла його. А гроші в нього є?
— Так, — відповіла Хлоя, — трохи грошей у нього ще є. Навіщо ті квіти, адже від них ніякої користі!
— Тобі боляче? — запитала Ізіда.
— Так, але не дуже. Кімната змінилася, бачиш?
— А такою вона стала ще краща. Бо раніше була завелика.
— А як там решта кімнат? — запитала Хлоя.
— Та… добре, — ухильно відповіла Ізіда. І згадала паркет у передпокої — холодний, немов баговиння.
— А мені байдуже, що воно міняється, — сказала Хлоя. — Якщо є тепло і затишок…
— Звичайно! — підхопила Ізіда. — У маленьких помешканнях затишніше.
— Мишка тепер зі мною, — мовила Хлоя. — Оно вона там, у куточку. Я не знаю, що вона собі думає, але в коридор вона вже не ходить.
— Атож… — кивала Ізіда.
— Дай я ще понюхаю гвоздику, — попросила Хлоя. — Мені легше від неї.
Ізіда відколола квітку й дала її Хлої. Хлоя піднесла гвоздику до вуст і глибоко вдихала її запах.
— Як там Ніколя? — спитала вона.
— Добре, — відповіла Ізіда. — Але він уже не такий веселий, як давніше. Наступного разу я знову принесу тобі квіти.
— Я дуже люблю Ніколя, — мовила Хлоя. — Ти не хочеш побратися з ним?
— Я не можу, — знітилась Ізіда. — Він недосяжний для мене.
— Це пусте, — відказала Хлоя, — якщо він кохає тебе…
— Мої батьки не наважуються заговорити з ним про це, — сказав Ізіда. — Ох!
Гвоздика раптом поблякла, зморщилась, зів'яла. Впала і дрібним порошком розсипалась на Хлоїних грудях.
— Ох! — зойкнула і Хлоя. — Я зараз знову закашляю… Ти бачила?
Хлоя урвала себе на слові й затулила рукою рот, її скрутив потужний напад кашлю.
— Це… оте, що в мені… вбиває їх усі, — насилу видушила вона.
— Не говори про це, — просила Ізіда, — це не має ніякої ваги. Колен принесе зараз нові.
Світло в кімнаті було синє, а в кутках майже зелене. Вогкості ще ніби не було і килим, здається, не тоншав, але одне з чотирьох квадратових вікон майже повністю заросло.
Ізіда почула, як у передпокої ляпотять Коленові кроки.
— Ось він іде, — мовила Ізіда. — Він напевне приніс тобі квіти.
Показався Колен із великим оберемком бузку.
— Люба Хлоє, ти бачиш? — сказав він. — Бери!
— Мій любий, який ти милий! — усміхнулася Хлоя, підставляючи руки.
Поклала букет на іншу подушку, повернулась у той бік і пірнула обличчям у білі солодкі волоті.
Ізіда підвелась.
— Ти вже йдеш? — запитав Колен.
— Так, на мене чекають. Я вернуся з квітами.
— Було б дуже добре, якби ти прийшла завтра вранці, — сказав Колен. — Мені треба шукати роботу, а я не хочу залишати її саму, не побачивши лікаря.
— Я прийду, — пообіцяла Ізіда.
Обережно схилилась і поцілувала ніжну Хлоїну щоку. Хлоя простягла руку й погладила їй обличчя, але голови не повернула. Вона жадібно вдихала пахощі бузку, що м'якими звоями огортав її лискуче волосся.
51
Колен насилу волочив ноги, йдучи вулицею, що навскіс спускалася в долину поміж кучугур землі зі скляними ковпаками на верхівках, скло невиразно виблискувало зеленими і синіми барвами.
Від часу до часу Колен підводив голову й читав таблички на стінах, щоб упевнитись у достеменності напрямку, і тоді бачив небо, розмальоване синіми і бурими смугами.
Просто перед собою на схилі він бачив низку коминів головної оранжереї. В його кишені лежала газета з оголошенням, у якому запрошували чоловіків від двадцяти до тридцяти років для роботи на оборону країни. Колен дуже поспішав, проте його ноги вгрузали в теплу землю, що повсюди мало-помалу підкоряла собі колись споруджені на ній будівлі й дорогу.
Рослин уже не було, видніла тільки земля, що однаковими брилами громадилась обабіч дороги, утворюючи нестійкі крутосхили; інколи цілий земляний масив здригався і сповзав униз, м'яко розпливаючись по дорозі.
Подекуди земляні вали опускалися нижче і крізь каламутне скло ковпаків Колен розрізняв невиразні темно-сині постаті, що порушились на світлому тлі.
Колен наддав ходи, вириваючи ноги з ямок, що вони їх вивчавлювали в ґрунті. Земля одразу ж за ним і змикалася, неначе круговий м'яз, залишалася тільки невеличка, навряд чи й помітна заглибина. Але й вона враз вигладжувалася.
Комини ставали дедалі ближчі. Колен відчував, як його серце скаженим звіром заметалося в грудях, рукою просто поверх тканини він затис газету, що лежала в кишені.
Земля з-під ніг вислизала й утікала, але Колен загрузав уже не так глибоко, дорога стала твердішати. Попереду він побачив перший комин, що наче паля стирчав з землі. З верхівки комина курився тоненький зелений дим, а навколо шугали птахи. Біля підніжжя комин набагато ширшав, що й забезпечувало йому стійкість. Будівлі містилися трохи далі, всередину вели тільки одні двері.
Колен увійшов, витер ноги об лискучу решітку з гострими сталевими пластинами і пішов низьким коридором, освітленим з обох боків миготливими лампами. Підлога була вимощена червоною цеглою, а верхня частина стін, як і стеля, мали віконця, засклені грубим, у кілька сантиметрів завтовшки, склом, крізь яке видніли якісь темні нерухомі маси. Коридор закінчувався дверима, а на них був номер, названий у газеті, і Колен зайшов не стукаючи, як і радило оголошення.
За столом сидів літній чоловік у білому халаті і читав якийсь підручник, його волосся було скуйовджене. На стіні висіла всіляка зброя: лискучі біноклі, вогнепальні рушниці, смертоносці різних калібрів та повна колекція вирвисерць усіх розмірів.
— Добридень, пане, — привітався Колен.
— Добридень, пане, — відповів чоловік. Його старечий голос був хрипкий і надірваний.
— Я прийшов за оголошенням.
— Га? — перепитав чоловік. — Ось уже цілий місяць, як на нього ніхто не озивався. Адже робота в нас, знаєте, тяжка…
— Так, — підхопив Колен, — зате ж добре платять!
— Господи! — скрикнув чоловік. — Ви ще побачите, як вона вас виснажить; ця робота напевне не варта тих грошей, що за неї дають, проте, звісно, не мені паплюжити моє підприємство.
— Ви вже давно тут працюєте? — запитав Колен.
— Один рік. Мені двадцять дев'ять років, — зморщеною тремтячою рукою старий погладив борозни на обличчі. — А тепер, як бачите, я вже доскочив… Тепер я можу ввесь день сидіти в кабінеті й читати підручник.
— Мені потрібні гроші.
— Таке трапляється досить часто, — промовив чоловік, — але робота оберне вас на філософа. Через три місяці ви матимете вже меншу потребу в них.
— Мені треба гроші для лікування дружини, — пояснив Колен.
— Га? Що? — перепитував старий.
— Вона хвора, — розказував Колен. — А сам я працювати не люблю.
— Мені шкода вас, — мовив чоловік. — Коли дружина хвора, вона вже ні до чого не придатна.
— Я кохаю її.
— Безперечно, якби не кохання, ви б не пішли на роботу. Зараз я вам покажу ваше місце. Це на верхньому поверсі.
Старий повів Колена чистими коридорами з низькими склепіннями і червоними цегляними сходами аж до дверей, позначених якимсь символом; поряд були й інші двері.
— Отут, — сказав чоловік. — Заходьте, я вам поясню роботу.
Колен увійшов. Кімната була невеличка і квадратова. Стіни та долівка — скляні. На долівці лежала велика подібна до труни брила землі, але набагато товща, десь із метр заввишки. Поряд на підлозі лежала згорнута груба вовняна ковдра. Жодних меблів. У невеличкій ніші в стіні стояла скринька з синюватого заліза. Старий підійшов до скриньки і підняв віко. Витяг із скрині дванадцять блискучих циліндриків із невеликою діркою посередині.
— Земля стерильна, ви знаєте, що це означає, — заговорив старий, — адже для оборони країни потрібні найякісніші матеріали. Проте давно вже з'ясовано, що для правильного, рівномірного росту рушничних цівок потрібне людське тепло. Щоправда, як і для росту будь-якої іншої зброї.
— Так, — погодився Колен.
— Ви зробите дванадцять невеликих дірочок у землі, а потім роздягнетесь і ляжете на землю, щоб отвори опинились на рівні серця й печінки. Вкриєтеся стерильною вовняною ковдрою — оно вона лежить — і налаштуєтесь виділяти абсолютно рівномірне тепло. — Старий тріскотливо засміявся і ляснув себе по правому стегну: — Перші двадцять днів кожного місяця я висиджував по чотирнадцять. Ох, я був дужий!
— А далі?
— А далі ви лежите отак двадцять чотири години; за цей час виростають рушничні цівки. Їх забирають. Землю поливають олією і ви починаєте знову.
— Вони ростуть донизу? — запитав Колен.
— Так, їх знизу й освітлюють, — відповів службовець. — У них позитивний фототропізм, але ростуть вони донизу, бо важчі за землю, через те їх і освітлюють тільки знизу, щоб вони ніде не викривились.
— А нарізи?
— Цівки цього виду виростають з нарізами, — пояснив старий. — Його насіння вивели внаслідок тривалої селекції.
— А навіщо комини?
— Для вентиляції і стерилізації покривал та будівель. Удаватися до якихось складних застережних заходів не варто, бо й ці процедури виконують дуже старанно.
— А якщо вдатися до штучного тепла? — запитав Колен.
— Процес геть уповільнюється. Для хорошого росту їм потрібне людське тепло.
— А жінки у вас теж працюють?
— Цієї роботи вони виконувати не можуть, — пояснив старий. — У них груди недостатньо пласкі для задовільного виділення тепла. Що ж, я піду, працюйте.
— І я справді зароблятиму десять фальшонів на день?
— Звичайно, а якщо більше, ніж дванадцять цівок, то ще й премія буде.
Старий вийшов з кімнати й зачинив двері. Колен тримав у руці дванадцять насінин. Поклав їх збоку й почав роздягатися. Його очі були заплющені, а вуста вряди-годи здригалися.
52
— Не втямлю, що відбувається, — проказав старий, — спочатку все йшло дуже добре.