Наші лави рідшали щомиті, але коли хтось раптом занепадав духом, ми гуртувалися навколо нього, щоб підбадьорити його, і що меншою ставала відстань до гармати, то швидшим і певнішим був наш крок.
Мій офіцер, мій бравий офіцер, махнув рукою, підбадьорюючи інших, і раптом над моєю головою просвистіло гарматне ядро і влучило просто в нього. Я не почув від нього ані звуку, але відчув, як здригнулося від удару його тіло. Я хотів був сповільнити крок, але він уже зронив шаблю, повід і важко випав із сідла на землю. Попри те, кіннота наступала далі, і наші коні, крок за кроком, відтіснили мене від того місця, де впав мій вершник.
Я хотів залишитися там, щоб не кидати його сам-на-сам із сотнями кінських ніг, та всі мої зусилля були марні. І тепер, утративши господаря і друга, я залишився один серед того побоїща. А потім мене охопив страх, я затремтів, як ніколи. Коли я бачив інших коней, що неслися в атаку, я хотів долучитися до них і разом з ними мчати на ворога, та їхні вершники відганяли мене вістрями шабель. А потім мене спіймав один кіннотник, під яким убили коня. Він осідлав мене, і ми полетіли в атаку.
Наші вояки билися, як леви, але це не врятувало нас від поразки, і після запеклої битви ті, хто залишився в живих, стали відступати з поля бою. Однак коні від поранень утратили стільки крові, що ледве волочили ноги. Інші шкандибали на трьох. Деякі намагалися підвестися з землі, але марно: їхні задні ноги були перебиті.
Коли ж битва закінчилася, поранених бійців забрали з поля, а загиблих поховали.
— А що поранені коні? — запитав я. — Невже їх кидали напризволяще?
— Ні, полкові ветеринари ходили з пістолетами по полю і допомагали вмерти тим, хто був безнадійний. Траплялися й легкопоранені, тих просто забирали до полку і вже там лікували. Але для більшості коней — тих чудових, сумлінних створінь — ця ранкова атака стала останньою в житті! Скажімо, до наших стаєнь повернувся кожен четвертий.
Більше свого офіцера я не бачив. Напевне, смерть його спіткала ще в сідлі. З усіх моїх власників його я любив найбільше. Після того я пережив багато перипетій, пройшов вогонь і воду, дістав єдине легке поранення, можна сказати, подряпину. І по закінченні війни я повернувся до Англії цілий та неушкоджений.
— Мені доводилося чути, — сказав я, — як люди говорять про війну, так, немов це не знати яка благодать.
— Ач! — форкнув Капітан. — Вони просто на ній не були. Ні, я згідний, коли нема з ким воювати, а вся служба зводиться до муштри, парадів і маневрів, такому військовому життю хто завгодно позаздрить! Що не кажи, а виглядає це красиво. А коли чудові люди і не менш чудові коні тисячами гинуть на полі бою чи залишаються каліками на все життя?
— Ви хоч знали, за що воювали? — поцікавився я.
— Ні, — відповів Капітан, — не нам, коням, про це судити. Та наші супротивники, напевно, були людьми поганими й страшними, якщо нас везли аж за тридесять земель їх убивати.
Розділ 35
Джері Баркер
Такого гарного господаря, як Джері, я ще ніколи не мав. Добрий, щирий, справедливий, як Джон Менлі. Вдачі м'якої та веселої, а якщо й мав недоброзичливців, то небагато. Джері часто мугикав собі під ніс короткі пісеньки, які сам же й складав, і один з його улюблених куплетів був такий:
Гей, батьки та дітвора,
До роботи вже пора!
Дружно стали, все владнали —
Тато, мама, брат, сестра.
Цікаво, що слово не розходилося з ділом. Гарі порався в стайні так, що міг би легко дати фору старшим за себе, будь-яка робота в його руках так і горіла. Полі і Долі щоранку порядкували в кебі: витріпували подушки, протирали скло; Джері тим часом до блиску начищав мене й Капітана, а Гарі чистив упряж. За роботою вони сміялися, жартували, і, повірте, від цих веселощів навіть у мене й Капітана поліпшувався настрій.
Вставали вони рано, і на цю тему Джері навіть мав свою особливу співомовку:
Як на вранішній зорі
Змарнував хоч дві хвилини,
Вдень — шукай їх, не шукай —
Не вернеш і половини.
Не гукай і не питай,
Через тин не виглядай.
Згаяв мить, а там, диви —
Марнуватимеш години!
Сам Джері не любив вештатися без діла чи марнувати час, і найбільше він сердився, коли клієнти спершу запізняться, а потім женуть тебе, бо, мовляв, не встигають.
Якось із шинку поблизу стоянки вийшли двоє розхристаних молодиків і покликали Джері:
— Гей, кебмене! Мерщій до нас, бо запізнюємося. Розкочегарюй свій паровоз і щосили жени на Вікторію. Нам треба встигнути на потяг, що відходить о першій годині. Даємо шилінг зверху.
— Джентльмени, я везтиму вас із нормальною швидкістю. Шилінг за зношування мого паровоза — це ніщо.
І тут озвався Ларі — власник сусіднього кеба:
— Джентльмени, та ж вам до мене! — і він гостинно відчинив двері свого кеба. — Умощуйтеся зручніше, зараз мій коник довезе вас, куди скажете. — Зачиняючи двері, він підморгнув у бік Джері й сказав: — Йому, бачте, совість не дає гнати коня.
Кажучи це, він щосили огрів свою шкапу батогом, і та одразу погнала клусом.
— Ні, Джеку, — промовив Джері, плескаючи мене по шиї, — шилінг того не вартий, правда, старий?
Джері категорично відмовлявся гнати коней навскач тільки тому, що комусь цього хочеться, і в нього ми завжди ходили гарним, рівним кроком. Та при потребі він умів, за його власним висловом, підкинути дровець у грубку, якщо на це була поважна причина.
Пригадую, одного ранку ми стояли на стоянці та чекали клієнтів, коли раптом якийсь молодик із важкою валізою, ненароком наступивши на апельсинову шкірку, послизнувся і з розмаху впав на тротуар.
Джері першим підскочив до перехожого і допоміг йому підвестися з землі. Той, мабуть, дуже сильно вдарився і, коли Джері вів його до найближчої крамниці, ледве йшов. Завівши потерпілого досередини, Джері повернувся на стоянку, та не минуло і десяти хвилин, як із крамниці вийшов продавець і гукнув нас до себе. Ми під'їхали.
— Ви змогли б довезти мене на Південно-Західний вокзал? — запитав незнайомець. — Через це безглузде падіння я втратив трохи часу, але мені кров з носа треба встигнути на дванадцятигодинний потяг. Якби ви згодилися підвезти мене до вокзалу, я був би дуже вдячний, ще й доплатив би вам трохи.
— Постараємося встигнути, — мовив Джері й додав: — Ви певні, що зможете їхати?
Справді, чоловік був блідий, слабкий.
— Я мушу їхати, — запевнив він. — Будь ласка, відчиняйте двері, і не гаймо часу.
За хвильку Джері вже сидів на козлах, щось весело мені сказав, ляснув віжками — і я зрозумів його без зайвих слів.
— Джеку, хлопчику, гайда! — крикнув він. — Покажемо їм усім, як ми літаємо, коли самі того захочемо.
Швидко рухатися центром міста в білий день, коли вулиці заповнені каретами, — справа не з простих, але ми з Джері перевершили самих себе. Коли гарний візник і його добрий кінь читають думки один одного, вони творять дива. Я відчував найменший порух повода, і Джері вміло з цього користався. Це дуже велика штука, коли ви в Лондоні, у потоці карет, омнібусів, возів, фургонів, візків, кебів і вантажних платформ, які рухаються вперед і назустріч зі швидкістю пішохода. Хтось повзе, хтось їде швидше, і ті, що швидше, намагаються прорватися уперед. Омнібуси що декілька хвилин підбирають пасажирів, і екіпажі, які ідуть за ними, змушені або й собі зупинятися, або йти на обгін. Ви теж можете ризикнути когось обігнати, але не факт, що хтось інший і собі не захоче пірнути у вузенький прохід, і от ви знову змушені плентатися за омнібусом. А потім у вас таки з'являється нагода вирватися вперед, і ви влізаєте в таку вузьку щілину, що дюйм лівіше чи правіше — і колеса ваші й чужого екіпажа неминуче зчепляться. Ви благополучно обігнали омнібус — і впираєтеся в довжелезну вервечку карет, возів та екіпажів, що рухаються, наче черепахи. А потім і ця швидкість сходить нанівець, і треба чекати ще кілька хвилин, поки хтось з'їде у бічну вуличку, звільняючи шлях, чи втрутиться поліція. Тут треба вміти все: спритно, наче кіт, що женеться за мишею, пірнати у щойно відкриту шпарину; точно розраховувати час ривків; правильно оцінювати ширину проїзду (щоб не зчепитися колесами з сусіднім екіпажем); і, звісно, дивитися пильно, щоб зустрічне дишло не протаранило твої груди чи плече. Треба бути готовим до всього. Тож, якщо хочете вдень із вітерцем прокататися по Лондону, не чекайте легкої розваги.
Мені та Джері це було не вперше, і коли ми вправно маневрували по вулицях серед усього, що рухалося, ніхто не міг би з нами позмагатися. Біг я швидко та впевнено і беззастережно довірявся своєму візникові. Джері діяв спритно, але вмів і почекати, та й я його ніколи не підводив. За батіг він практично не брався, я все розумів із його слів. Коли Джері хотів, щоб я прискорив ходу, він голосно цокав язиком, а коли треба було повернути, він легенько натягував повід. Як бачите, ми чудово обходилися без батога.
Вуличний рух того дня був, як ніколи, насичений, але до початку Чипсайду[77] ми дісталися без пригод. Щоправда, потім ми потрапили в тисняву і простояли хвилини три-чотири, тоді наш пасажир визирнув у вікно і сказав:
— Напевне, краще піти пішки. Якщо ми тут застрягнемо, то я точно запізнюся.
— Все буде добре, сер, — запевнив його Джері. — Думаю, ми встигнемо. Тиснява не вічна, сер, та й ваша валіза, як бачу, важкенька.
Нарешті віз, що стояв перед нами, зрушився, і ми показали клас! Повертаючи то в один бік, то в другий, ми летіли як вітер і якимось дивом опинилися на Лондонському мості[78] саме тоді, коли вервечка кебів і карет жваво неслася до вокзалу, мабуть, поспішаючи на наш потяг. Ми влилися в живий потік і зупинилися перед вокзалом, коли на величезному вокзальному годиннику була за вісім хвилин дванадцята.
— Боже милий, та ми встигли! — вигукнув молодик. — Дякую вам, друже, дякую вам і вашому коневі. Ви мене так виручили, що тут ніякими грішми не віддячишся. Ось вам обіцяні півкрони…[79]
— Не треба, сер, а за ласку дякую. Нам теж сподобалося, як ми їхали. Але ж не стійте, сер, ідіть, там у дзвін уже б'ють. Гей, носильнику! Візьміть валізу цього джентльмена… Дуврська колія, дванадцятигодинний потяг… Беріть, — і, не чекаючи більше ані секунди, Джері розвернув мене, поступаючись місцем іншим кебам, що в останню мить поспішали до потяга.