L'amour! N'est ce pas, m-r Pierre?—сказав він, пожвавлюючись.— Encore un verre1.
П'єр знову випив і налив собі третю. ^
— Oh! les femmes, les femmes!2— і капітан, дивлячись на П'єра очима, що стали масними, почав говорити про любов і про свої любовні пригоди. їх було дуже.багато, і цьому легко було повірити, дивлячись на самовдоволене, гарне офіцерове обличчя і на захоплену жвавість, з якою він говорив про жінок. Незважаючи на те, що всі любовні історії Рамбаля мали той характер паскудства, в якому французи вбачають виключну чарівність і поезію любові, капітан розповідав свої історії з таким щирим переконанням, що лише він відчув і спізнав усі чари кохання, і так принадно, описував жінок, що П'єр з цікавістю слухав його.
Очевидно було, що l'amour3, яку так любив француз, була ні та нижча, проста любов, що її П'єр почував колись до своєї дружини, ні та романтична любов, яку він почував до Наташі і яку сам розпалював (до обох видів цієї любові Рамбаль ставився з однаковим презирством—одна була l'amour des charretiers, друга l'amour des nigauds)4; l'amour, якій поклонявся француз, полягала переважно в неприродності взаємин з жінкою і в комбінації потворностей, що головним чином надавали чарівності почуттю.
Так капітан розповів зворушливу історію свого кохання до однієї чарівливої тридцятип'ятилітньої маркізи і одночасно до чудової невинної сімнадцятилітньої дитини, дочки чарівливої маркізи. Боротьба великодушності між матір'ю і дочкою, яка закінчилася тим, що мати, жертвуючи собою, запропонувала свою дочку за дружину своєму коханцеві, ще й тепер, хоч давно вже стала тільки спогадом, хвилювала капітана. Потім він розповів один епізод, у якому чоловік грав роль коханця, а він (коханець) роль чоловіка, та кілька комічних епізодів з souvenirs d'Allemagne, де asile означає Unterkunft, де les maris mangent de la choux croûte і де les jeunes filles sont trop blondes5.
Нарешті, останній епізод y Польщі, ще свіжий у пам'яті капітана, який він розповідав, швидко жестикулюючи і зашарівшись, полягав у тому, що він врятував життя одному полякові (взагалі в капітанових оповіданнях епізод врятування життя зустрічався раз у раз) і поляк цей ввірив йому свою чарівливу дружину (Parisienne de coeur)6, тимчасом як сам став на французьку службу. Капітан був щасливий, чарівлива полька хотіла втекти з ним;
" — Але все це е лише вступ у життя, а суть його — це любов. Любов! Хіба не правда, мосьє ГГєр? Ще скляночку.
2 — О, жінки, жінки!
3 любов,
4 любов візників, друга — любов дурнів;
6 спогадів про Німеччину, де чоловіки їдять капустяний суп і де молоді дівчата занадто біляві. 6 парижанку серцем,
але капітан з великодушності повернув чоловікові дружину, сказавши йому: "Je vous ai sauvé la vie et je sauve votre honneur!"1 Повторивши ці слова, капітан протер очі і струснувся, ніби відганяючи від себе млість, що охопила його від цього зворушливого спогаду.
Слухаючи капітанові оповідання, як це часто буває пізно ввечері і під впливом вина, П'єр стежив за всім тим, що говорив капітан, розумів усе і разом з тим стежив за плетеницею особистих спогадів, що раптом чомусь постали в його уяві. Коли він слухав ці оповідання любові, його власна любов до Наташі раптом несподівано згадалась йому, і, перебираючи в своїй уяві картини цієї любові, він у думці порівнював їх з оцовіданнями Рамбаля. Стежачи за оповіданням про боротьбу обов'язку з любов'ю, П'єр бачив перед собою всі щонайменші подробиці своєї останньої зустрічі з об'єктом своєї дюбові біля Сухаревої вежі. Тоді ця зустріч не справила на нього враження; він навіть ні разу не згадав про неї. Але тепер йому здавалося, що зустріч ця мала щось дуже значуще і поетичне.
"Петре Кириловичу, йдіть сюди, я впізнала",— чув він тепер її слова, бачив перед собою її очі, усмішку, дорожній чепчик, пасмо волосся з-під чепчика... і щось миле, зворушливе поставало перед ним в усьому цьому.
Закінчивши своє оповідання про' чарівливу польку, капітан звернувся до П'єра з запитанням, чи спізнавав він таке почуття самопожертви для любові і заздрості до законного чоловіка.
Викликаний цим запитанням, П'єр підвів голову і відчув потребу висловити думки, що цікавили його; —він став пояснювати, як він — трохи інакше—розуміє любов до жінки. Він сказав, що він за ціле життя любив і любить одну жінку і що ця жінка ніколи не може належати йому.
— Tiens!2 — сказав капітан.
Потім П'єр пояснив, що він любив цю жінку з ранньої юності, але не смів думати про неї, бо вона була занадто молода, а він був незаконний син без імені. А потім, коли він дістав ім'я та багатство, він не смів думати про неї, бо занадто любив її, занадто високо ставив її над усім світом і тому, тим більш, над самим собою. Дійшовши до цього місця свого оповідання, П'єр звернувся до капітана з запитанням, чи він це розуміє.
Капітан зробив жест, виявляючи ним, що якби навіть він не розумів, усе ж просить розповідати далі.
— L'amour platonique, les nuages...3—пробурмотів він. Чи випите вино, чи потреба в одвертості, чи думка, що ця людина не знає і не взнає нікого з дійових осіб його історії, чи все разом розв'язало язика П'єру. І він, шамкаючи і масними очима дігвля
1 "Я врятував ваше життя і рятую вашу честь!"
2 — Ач!
3 — Платонічна любов, хмаринки...
чись кудись вдалину, розповів всю свою історію: і своє одруження, і історію Наташиної любові до його найкращого друга, і її зраду, і всі свої нескладні стосунки з нею. У відповідь на запитання Рамбаля він розповів і те, що приховував спочатку,— своє становище в світі і навіть відкрив йому своє ім'я.
Найбільш у П'еровому оповіданні вразило капітана те, що П'єр був дуже багатий, що він мав два палаци в Москві і що він кинув усе і не виїхав з Москви, а зостався в місті, приховуючи своє ім'я і звання.
Уже пізно вночі вони разом вийшли на вулицю. Ніч була тепла і видна. Ліворуч від будинку ясніла заграва першої в Москві, на Петровці, пожежі. Праворуч високо стояв молодий серп місяця і на протилежному від місяця боці висіла та ясна комета, що зв'язувалася в П'єровій душі з його любов'ю. Біля воріт стряли Гарасим, куховарка та два французи. Вони сміялися і розмовляли двома мовами, не розуміючи одні одних. Вони дивилися на заграву, що виднілася в місті.
Нічого страшного не було в невеликій далекій пожежі у величезному місті.
Дивлячись на високе зоряне небо, на місяць, на комету та на заграву, П'єр почував радісне зворушення. "Ну, от як гарно, чого ще треба?" — подумав він. І раптом, коли він згадав свій намір, голова в нього запаморочилася, йому стало недобре, так що він сперся на паркан, щоб не впасти.
Не попрощавшись зі своїм новим другом, П'єр нетвердими кроками відійшов від воріт і, повернувшись до своєї кімнати, ліг на диван і зараз же заснув.
XXX
На заграву першої пожежі, що зайнялася 2 вересня, з різних шляхів і з різними почуттями дивилися, тікаючи і виїжджаючи, мешканці та відступаючі війська.
Поїзд Ростових цієї ночі стояв у Митищах, за двадцять верст від Москви. 1 вересня вони виїхали так пізно, на шляху так багато було повозок і військ, стільки речей було забуто, і за ними посилали двораків, що цієї ночі було вирішено ночувати за п'ять верст від Москви. Другого ранку прокинулись пізно, і знову було стільки зупинок, що доїхали тільки до Великих Митищ. О десятій годині пани Ростови й поранені, які їхали з ними, всі розмістилися по подвір'ях і в хатах великого села. Слуги, кучери Ростових і денщики поранених, упоравшись коло панів, повечеряли, дали корму коням4 і вийшли на ґанок
У сусідній хаті лежав поранений ад'ютант Раєвського, з розбитою кистю руки, і страшенний біль, який він почував, примушував його жалісно, не перестаючи, стогнати, і стогін цей страшно лунав у осінній темряві ночі. Першої ночі ад'ютант цей ночував у тій самій оселі, де стояли Ростови. Графиня казала, що вона не могла склепити очей від цього стогону,і в Митищах перейшли до гіршої хати тільки для того, щоб бути далі від цього пораненого.
Один з двораків у темряві ночі, з-за високого кузова карети, що стояла біля під'їзду, помітив Другу невелику заграву пожежі. Одну заграву давно вже видно було, і всі знали, що це горять Малі Митищі, які підпалили мамоновські козаки.
— А це ж, братці, друга пожежа,— сказав денщик. Усі звернули увагу на заграву.
— Таж казали, Малі Митищі мамоновські козаки запалили.
— Вони! Ні, це не Митищі, це далі.
— Глянь-но, наче в Москві.
Двоє з двораків зійшли з ґанку, зайшли за карету і сіли на підніжок.
— Це лівіше! Як же, Митищі онде, а це зовсім з іншого боку. Кілька двораків приєднались до перших.
— Ач, палахкотить,—сказав один,— це, панове, в Москві пожежа: або в Сущевськїй, або в Рогозькій.
Ніхто не відповів на це зауваження. І досить довго всі ці люди мовчки дивилися, як розгоряється далеке полум'я нової пожежі.
Старик, графів камердинер (як йоге/ називали), Данило Те-рентійович підійшов до юрми і гукнув на Мишку.
— Ти чого не бачив, шалапуте... Граф покличе, а нікого нема; іди одяг збери.
— Та я тільки по воду біг,— сказав Мишка.
— А як ви думаєте, Даниле Терентійовичу, це ж наче у Москві заграва? — сказав один з лакеїв.
Данило Терентійович нічого не відповів, і довго знову всі мовчали. Заграва розходилась і коливалася далі й далі.
— Нехай бог милує!.. Вітер та суш...— знову сказав голос.
— Глянь-но, як пішло. О господи! аж галки видно. Господи, помилуй нас грішних!
— Погасять, надісь.
— Кому гасити? — почувся голос Данила Терентійовича, який мовчав досі. Голос його був спокійний і повільний.— Москва І €, братці,— сказав він,— вона, матінка білока...— голос його урвався, і він раптом по-старечому схлипнув. І наче тільки цього й чекали всі, щоб зрозуміти те значення, яке мала для них ця заграва. Почулися зітхання, слова молитви і схлипування старого графового камердинера.
XXXI
Камердинер, повернувшись, повідомив графа, що горить Москва. Граф надів халата і вийшов подивитися. З ним вийшла І Соня, яка ще не роздягалася, і madame Schoss. Наташа і графиня самі залишалися в кімнаті. (Петі не було більш з родиною; він пішов уперед зі своїм полком, що йшов до Троїш'.)
Графиня заплакала, почувши звістку про пожежу Москви.