Вперше П'єр спізнав це чудне й чарівне почуття у Слободському палаці, коли він раптом відчув, що і багатство, і влада, і життя, все те, що так старанно влаштовують і бережуть люди,— все це коли й варте чого-небудь, то тільки тією насолодою, з якою все це можна кинути.
Це було те почуття, внаслідок якого доброволець-рекрут пропиває останню копійку, людина, запивши, перебиває дзеркала й шибки без будь-якої певної причини і знаючи, що це їй коштуватиме її останніх грошей; те почуття, внаслідок якого людина, учиняючи (в заяложеному розумінні) безрозсудні справи, ніби випробовує свою особисту владу і силу, заявляючи присутність вищого, що стоїть поза людськими умовами, суду над життям.
З самого того дня, коли П'єр уперше спізнав це почуття у Сло-бодському палаці, він безперестанно перебував під його впливом, а тепер лише знайшов йому повне вдоволення. Крім цього, тепер П'єра підтримувало в його намірі і позбавляло можливості зректися його те, що він уже зробив на цьому шляху. І його втеча з дому, і його каптан, і пістолет, і його заява Ростовим, що він залишається в Москві,— все не тільки втратило б рацію, але й було б жалюгідним і смішним (до чого П'єр був чутливий), якби він після всього цього так само, як і інші, виїхав з Москви.
Фізичний стан П'єра, як і завжди це буває, відповідав моральному. Незвична груба їжа, горілка, яку він пив ці дні, відсутність вина та сигар, брудна, неперемінена білизна, наполовину безсонні дві ночі, проведені на короткому дивані без постелі,— все це підтримувало П'єра в стані роздратовання, близькому до божевілля.
Була вже друга година пополудні. Французи вже вступили в Москву. П'єр знав це, але, замість того, щоб діяти, він лише думав про свою справу, перебираючи всі її найменші майбутні подробиці. П'єр у своїх мріях не уявляв собі ясно ні самого процесу завдання удару, ні смерті Наполеона, але незвичайно яскраво і з сумовитою насолодою уявляв собі свою загибель і свою геройську мужність.
"Так, один за всіх, я повинен учинити або загинути!—думав він.— Так, я піду... і потім раптом... З пістолета чи кинджалом? — думав П'єр.— А втім, однаково. Не я, а рука провидіння карає тебе... скажу я (думав П'єр слова, які він промовить, убиваючи Наполеона).— Ну, що ж, беріть, страчуйте мене",— казав далі сам до себе П'єр, з сумним, але твердим виразоіуі на обличчі опускаючи голову.
У той час, коли П'єр, стоячи посеред кімнати, розмірковував сам з собою таким чином, двері кабінету відчинились, і на порозі з'явилася, зовсім нова на вигляд, постать перше завжди боязкого Макара Олексійовича. Поли халата його були розгорнуті; обличчя було червоне й огидне. Він, очевидно, був п'яний. Побачивши П'єра, він у першу хвилину збентежився, але, помітивши збентеження й на П'єровому обличчі, відразу підбадьорився і хиткими тонкими ногами вийшов на середину кімнати.
— Вони сторопіли,— сказав він хрипким, довірливим голосом.—Я кажу: не здамся, я кажу... правда ж, пане?—Він задумався і раптом, побачивши на столі пістолета, несподівано швидко схопив його і вибіг у коридор.
Гарасим і двірник, які йшли слідом за Макаром Олексійовичем, зупинили його в сінях і стали видирати пістолета. П'єр, увійшовши в коридор, з жалістю і огидою дивився на цього напівбожевільного старика. Макар Олексійович, скривившись від зусиль, не випускав з рук пістолета і кричав хрипким голосом, видно, уявляючи собі щось урочисте. ^
— До зброї! На абордаж! Брешеш, не видереш! — кричав він.
— Годі, будь ласка, годі. Прошу вас, будь ласка, облиште. Ну" будь ласка, пане...— говорив Гарасим, обережно за лікті намагаючись повернути Макара Олексійовича до дверей.
— Ти хто? Бонапарт!..— вигукував Макар Олексійович.
— Це негоже, добродію. Ви йдіть, будь ласка, в кімнати, ви відпочиньте. Прошу вас, пістолетик.
— Геть, раб нікчемний! Не торкайся! Бачив? — кричав Макар Олексійович, погрожуючи пістолетом.— На абордаж!
— Берись,— шепнув Гарасим двірникові.
Макара Олексійовича схопили за руки й потягли до дверей.
Сіни наповнились огидними звуками борсання і п'яними хрипкими звуками захеканого голосу.
Раптом новий, пронизливий жіночий крик розлігся від ґанку, і куховарка вбігла в сіни.
— Вони! Матінко рідна!.. їй-богу, вони. Четверо, кінні!..— вигукувала вона.
Гарасим і двірник випустили з рук Макара Олексійовича, і в тиші, що раптом запанувала в коридорі, залунав стукіт декількох рук у вхідні двері.
XXVIII
П'єр, вирішивши сам з собою, що йому до здійснення свого наміру не треба відкривати ні свого звання, ні знання французької мови, стояв у прочинених дверях коридора, маючи на думці зараз же сховатися, тільки-но ввійдуть французи. Але французи ввійшли, а П'єр усе не відходив від дверей: непереборна цікавість втримувала його..
їх було двоє. Один — офіцер, високий, бравий і гарний мужчина, другий — очевидно, солдат або денщик, приземкуватий, худий засмаглий чоловік з запалими щоками і з тупим виразом обличчя. Офіцер, спираючись на ціпок і накульгуючи, йшов попереду. Зробивши кілька кроків, офіцер зупинився, ніби вирішивши сам з собою, що квартира ця гарна; він обернувся назад до солдатів, які стояли в дверях, і голосно, по-начальницькому крикнув до них, щоб вони вводили коней. Закінчивши цю справу, офіцер бравим жестом, високо піднявши лікоть руки, розгладив вуса і доторкнувся рукою до капелюха.
— Bonjour, la compagnie!1 — весело промовив він, усміхаючись і оглядаючись круг себе.
1 — Шанування всій компанії!
Ніхто нічого не відповів.
— Vous êtes le bourgeois?1 — звернувся офіцер до Гарасима. Гарасим злякано-запитливо дивився на офіцера.
— Quartire, quartire, logement,— сказав офіцер, згори вниз, із поблажливою і добродушною усмішкою дивлячись на маленького чоловіка. — Les Français sont de bons enfants. Que diable! Voyons! Ne nous fâchons pas, mon vieux2, — додав він, поплескуючи по плечу зляканого й мовчазного Гарасима.
— A ça! Dites donc, on ne parle donc pas français dans cette boutique?3— додав він, оглядаючись навколо і зустрічаючись очима з ГГєром. П'єр відступився від дверей.
Офіцер знову звернувся до Гарасима. Він вимагав, щоб Гарасим показав йому кімнати в будинку.
— Пан нема — не розумій... моя ваш...— говорив Гарасим, намагаючись робити свої слова зрозумілішими тим, що він вимов-ляв їх навиворіт.
Французький офіцер, усміхаючись, розвів руками перед Гара-симовим носом, показуючи тим, що й він не розуміє його, і, накульгуючи, пішов до дверей, біля яких стояв П'єр. П'єр хотів відійти, щоб сховатися від нього, але в цей самий час він побачив з дверей кухні, що відчинилися, Макара Олексійовича, який виставився з пістолетом у руках. З хитрістю божевільного Макар Олексійович оглянув француза і, піднявши пістолета, прицілився.
— На абордаж!!! — вигукнув п'яний, натискаючи спуск пістолета. Французький офіцер обернувся на вигук, і в ту ж мигь П'єр кинувся на п'яного. В той час, коли П'єр схопив і підняв пістолета, Макар Олексійович натрапив, нарешті, пальцем на спуск, і розітнувся, обдавши всіх пороховим димом, оглушливий постріл. Француз зблід і кинувся назад до дверей.
Видерши пістолета і кинувши його, П'єр підбіг до офіцера і, забувши свій намір не відкривати свого знання французької мови, заговорив з ним rtô-французькому.
— Vous n'êtes pas blessé? — спитав він.'
— Je crois que non4,— відповів офіцер, обмацуючи себе,— mais je l'ai manqué belle cette fois-ci5,—додав він, показуючи на стіну, де вибило штукатурку.— Quel est cet homme? 6 — строго глянувши на П'єра, сказав офіцер.
— Ah, je suis vraiment au désespoir de ce qui vient d'arriver7, —
1 —— Ви господар?
2 — Квартір, квартір. Французи добрі хлопці. Хай йому чорт, не будемо сваритись, дідусю,
3 — Що це> невже й тут ніхто не розмовляє по-французькому?
4 — Вас не поранено? — Здається, ні,
5 але цього разу близько було,
6 — Хто ця людина?
7 — Ах, я, далебі, в розпачі від того, що сталося,
швидко говорив П'єр, зовсім забувши цро свою роль.— C'est шг fou, un malheureux qui ne savait pas ce qu'il faisait1.
Офіцер підійшов до Макара Олексійовича і схопив його за барки.
Макар Олексійович, розпустивши губи, ніби засинаючи, хитався, спершись на стіну.
— Brigand, tu me la payeras,— сказав француз, віднімаючи руку.
— Nous autres nous sommes cléments après la victoire: mais nous ne pardonnons pas aux traîtres2,— додав він з понурою урочистістю в обличчі і з красивим енергійним жестом.
П'єр все умовляв по-французькому офіцера не карати цього п'яного, божевільного чоловіка. Француз мовчки слухав, не змінюючи похмурого вигляду, і раптом, усміхнувшись, звернувся до П'єра. Він кілька секунд мовчки дивився на нього. Гарне обличчя його набрало трагічно-ніжного виразу, і він простягнув руку.
— Vous m'avez sauvé la vie! Vous êtes Français3,— сказав він. Для француза висновок цей був незаперечним. Чинити велику справу міг лише француз, а врятування життя його, m-r КатЬаІРя, capitaine du 13-те légerç4—було, без сумніву, дуже великою-справою.
Але хоч який незаперечний був цей висновок і засноване на ньому переконання офіцера, П'єр вирішив розчарувати його.
— Je sui Russe5, — швидко сказав П'єр.
— Ті-ті-ті, à d'autres6,— сказав француз, махаючи пальцем собі перед носом і усміхаючись. — Tout à l'heure vous allez me conter tout ça,— сказав він.— Charmé de rencontrer un compatriote. Eh bien! qu'allons nous faire de cet homme?7 — додав він, звертаючись до П'єра уже як до свого брата. Якби П'єр навіть не був французом, діставши раз це найвище в світі найменування, не міг же він зректися його, говорив вираз обличчя і тон французького офіцера. На останнє запитання П'єр ще раз пояснив, хто був Макар Олексійович, пояснив, що перед самим їх приходом цей п'яний, божевільний чоловік викрав зарядженого пістолета, якого не встигли видерти в нього, і просив залишити його вчинок без покарання.
Француз випнув груди і зробив царський жест рукою.
— Vous m'avez sauvé la vie. Vous êtes Français. Vous me
1 — Це нещасний божевільний, який не знав, що робив.
2 — Розбійнику, ти за це поплатишся. Наш брат милосердний після перемоги, але ми не прощаємо зрадникам,
5 — Ви врятували мені життя.