І раптом, ставши навколішки, він схопив її за руки:
— Слухай, Ліано… — Й замовк. Не наважувався висловити свою тривогу, ганебну підозру, що зародилась у ньому, не знав, як про це сказати. — Слухай… Ліано… А як ти з ним?…
Христіана не зрозуміла.
— Ну… ну… Дуже добре.
— Так… я знаю… Але… слухай… зрозумій мене як слід… Це ж, твій чоловік… зрештою… і… і ти не знаєш, скільки я думаю про це останнім часом… Як це мене мучить… як терзає… Розумієш… га?
Вона якусь мить мовчала, потім раптом збагнула, про що йдеться, і в пориві щирого обурення палко заговорила:
— О любий… як ти міг… як ти міг подумати?.. Я ж уся твоя… чуєш?.. Тільки твоя… бо люблю тебе… О Поль!..
Він знову схилив голову молодій жінці на коліна і ледь чутно промовив:
— Але ж… зрештою… Ліаночко… Він же… Він же твій чоловік… Що ж ти зробиш?.. Ти подумала про це?.. Скажи!.. Що ти зробиш сьогодні ввечері… або завтра… Ти ж не можеш… завжди, завжди казати йому "ні"…
Вона так само тихо відповіла:
— Я запевнила його, що вагітна, і… і цього йому досить… О, це для нього не так важливо… справді… Годі про це, любий, ти не знаєш, як це мене ображає, як мені боляче. Вір мені, бо я люблю тебе…
Він уже не ворушився, — вдихаючи запах парфумів, цілував її плаття, а вона легкими пальцями ніжно гладила його лице.
І раптом сказала:
— Треба повертатись, а то помітять, що нас обох немає.
Кріпко, до болю стискуючи одне одного в обіймах, вони попрощались; і вона пішла перша, бігла, щоб скоріше повернутись, а він сумно дивився їй вслід, так, неначе разом з нею зникали і його щастя, й усі надії.
Частина друга
I
На перше липня наступного року Анвальський курорт став майже невпізнанним.
На вершині пагорба, що стояв посеред долини, між двома її виходами, тепер височіла будівля в маврітансько-му стилі з золотим написом на фронтоні —"Казино".
Гайок на схилі до Лімані перетворили на невеличкий парк. Вздовж усієї будівлі, здіймаючись над широкою Овернською рівниною, тяглася тераса, яку підтримував мур, оздоблений великими вазами під мармур.
Нижче, поміж виноградниками, видніло тут і там шість дач з лакованими фасадами. Величезна біла будівля на південному схилі здалека вабила подорожніх, що помічали її аж од Ріома. То був "Гранд-отель Монт-Оріоля". А якраз під ним, біля самого підніжжя пагорба, серед саду, в якому тік струмок з міжгір'я, стояв чотирикутний, простіший, але просторий будинок, де хворим пропонува-лрсь чудодійне одужання, обіцяне в брошурі доктора Латона. На фасаді було написано: "Води Монт-Оріоля". На правому крилі дрібнішими літерами: "Гідротерапія. Промивання шлунка. Ванни з проточною водою". А на лівому — "Інститут механічної лікувальної гімнастики".
Все це було нове, сліпучо-біле, блискуче. Там же працювали робітники — малярі, водопровідники, землекопи, — хоч водолікарня вже місяць як була відкрита.
І успіх уже з перших днів перевершив усі сподівання засновників. Три видатні лікарі, три славнозвісні професори — Ма-Русель, Клош та Ремюзо — взяли новий курорт під своє заступництво й погодились пожити якийсь час у віллах, збудованих Бернським товариством переносних дач, які адміністрація надала їм.
Це так впливало на людей, що хворі просто посунули на курорт. "Гранд-отель Монт-Оріоля" був повен.
Хоч водолікарня почала працювати ще на початку червня, офіційне відкриття курорту відклали на перше липня, щоб зібралося більше народу. Торжество мало початись
0 третій годині дня з освячення джерел. А на вечір призначили велику виставу, фейєрверк і бал, на яких мали бути всі місцеві та околишні курортники, а також найіменитіші жителі Клермон-Ферана та Ріома.
Казино на вершині пагорба геть закривали прапори. Довкола тільки й видно було синє, червоне, біле, жовте — наче якась суцільна тремтлива хмара; а на високих щоглах уздовж алей парку майоріли, звиваючись мов змії на тлі синього неба, довжелезні барвисті полотнища.
Петрюс Мартель, що став директором нового казино, почував себе під цією хмарою прапорів всемогутнім капітаном на якомусь фантастичному кораблі; гучним, розгонистим голосом, яким командують адмірали під гарматним вогнем, він давав накази служникам у білих фартухах,
1 вітер доносив ті грізні накази аж до села.
На терасі з'явився задиханий уже Андермат. Петрюс Мартель побіг назустріч, вітаючи його широким вишуканим жестом.
— Усе гаразд? — спитав банкір.
— Усе гаразд, пане голово.
— Якщо треба буде, то я в кабінеті головного лікаря. У нас там зараз засідання.
І він знову пішов униз. Перед дверима водолікарні назустріч хазяїну кинулися доглядач і касир, яких теж переманили зі старого товариства, що стало конкурентом, приреченим на поразку без боротьби. Колишній тюремнйк привітав хазяїна по-військовому. А касир низько вклонився, мов старець, якому дали милостиню.
Андермат спитав:
— Головний лікар тут?
Доглядач відповів:
— Так, пане голово, всі вже зібралися.
Пройшовши поміж шанобливою прислугою через вестибюль, банкір звернув праворуч, відчинив двері й опинився у просторій, строго умебльованій кімнаті, заставленій книжковими шафами та бюстами діячів науки; тут Андермата ждали всі члени правління, що були в Анвалі: його тесть маркіз і шурин Гонтран, Поль Бретіньї, доктор Латон та батько й син Оріолі, які вже мали майже панський вигляд — високі, кремезні, у довжелезних сюртуках вони були немовби рекламою похоронної контори.
Нашвидку привітавшись, усі посідали, і Андермат сказав:
— Нам лишилося розв’язати одне важливе питання: як назвати джерела. Тут я зовсім не згоден з нашим головним лікарем. Доктор Латон пропонує назвати три основні джерела іменами трьох медичних світил, які зараз тут перебувають. Немає сумніву, що такими лестощами ми б зворушили їх і ще більше підкорили собі. Але будьте певні, панове, що цим ми назавжди відштовхнули б від себе тих їхніх славетних колег, які ще не відповіли на наше запрошення і яких ми повинні ціною будь-яких Зусиль і жертв переконати в тому, що наша вода надзвичайно цілюща. Так, панове, людська природа скрізь однакова, її треба знати й використовувати. Ніколи професори Плантюро, де Ларенар та Паскалю, — назву для прикладу тільки цих трьох фахівців по захворюваннях шлунка й кишечника, — не пошлють своїх хворих, своїх найкращих, найвідоміших пацієнтів, князів та ерцгерцогів, усіх отих світських знаменитостей, яким вони зобов’язані своїм багатством і славою — ніколи не пошлють їх лікуватися водою з джерела Ма-Руселя, Клоша або Ремюзо. Бо ті пацієнти та й уся публіка до певної міри матимуть підставу припускати, що саме професори Ремюзо, Клош та Ма-Русель знайшли нашу воду й відкрили усі її лікувальні якості. А немає сумніву, панове, що ім’я Гюбле, яким назвали перше джерело в Шатель-Гійоні, довго викликало упереджене ставлення до цього тепер квітучого курорту принаймні у частини видатних лікарів, які з самого початку могли протегувати б йому
Тому я пропоную джерело, відкрите першим, назвати просто іменем моєї дружини, а ще двоє— іменами дочок добродія пана Оріоля. Тоді у нас будуть джерела: Христіана, Луїза та Шарлотта. Звучить вельми гарно, вельми приємно. Що ви на це скажете?
Його підтримали всі, навіть доктор Латон, який додав:
— Тоді можна буде просити професорів Ма-Руселя, Клоша і Ремюзо бути хрещеними батьками і на відкритті йти під руку з хрещеними матерями.
— Чудово, чудово, — вигукнув Андермат. — Зараз біжу до них. Вони погодяться… Ручуся!'Погодяться. Отже, приходьте о третій годині до церкви, звідки рушить процесія.
І побіг.
За ним майже зразу пішли маркіз і Гонтран. Обидва Оріолі, статечні, з голови до ніг у чорному, надівши циліндри, і собі рушили поруч по білій дорозі, а доктор Латон звернувся до Поля, який тільки напередодні приїхав на це свято.
— Заждіть, добродію, я хочу показати вам одну штуку, від якої сподіваюся чуда. Це мій Інститут механічної лікувальної гімнастики.
Він узяв його під руку й повів. Та тільки-но вони вийшли у вестибюль, як слуга спинив лікаря:
— Пан Рік’є чекає на промивання.
Торік доктор Латон висміював промивання шлунка, яке вихваляв і практикував доктор Бонфій у лікарні, де він був головним лікарем. Але час змінив думку Латона, і зонд Барадюка став улюбленим знаряддям тортур у головного лікаря нової лікарні, який з дитячою радістю встромляв його у стравохід кожного хворого.
Він спитав у Поля Бретіньї:
— Ви бачили коли-небудь цю маленьку операцію?
Той відповів:
— Ні, ніколи.
— То ходімо, любий, побачите — це дуже цікаво.
Вони зайшли до душової, де чекав, сидячи в дерев’яному
кріслі, пан Рік’є, чоловік з обличчям цеглистого кольору, що надумав випробувати нововідкриті джерела, бо він щоліта випробовував води нових курортів.
Мов приречений до страти злочинець стародавніх часів, він був стиснутий, здушений якоюсь гамівною сорочкою з церати, щоб не забризкати і не забруднити одягу, і вигляд у нього був жалюгідний, стурбований і нещасний, як буває: у пацієнтів перед операцією.
Тільки-но ввійшов лікар, служник схопив довгу гумову трубку, яка розходилась посередині на два рукави і скидалася на тонку змію з розщепленим хвостом. Потім приєднав один кінець до крана, яким текла вода з джерела. Другий кінець опустив у скляну посудину, куди мала виливатися рідина з шлунка хворого. Головний лікар спокійно взяв третій рукав тієї трубки, приємно всміхаючись, підніс його до рота пана Рік’є, вправно засунув у горло і, запихаю чи великим та вказівним пальцями щораз глибше, ласкаво й зичливо повторював:
— Прекрасно, прекрасно, прекрасно! Іде, йде, чудово йде!
Пан Рік’є вибалушив очі, щоки йому посиніли, на губах виступила піна, він задихався, пихтів, болісно гикав і, вчепившись за підлокітники крісла, робив одчайдушні зусилля, щоб вивергнути цю гумову потвору, яка залазила в його тіло.
Заштовхавши з півметра трубки, лікар сказав:
— Ну от, заглибились. Пускайте.
Служник відкрутив кран, і незабаром живіт у хворого почав помітно надиматися, потроху наповнюючись теплою водою джерела.
— Покашляйте, — сказав лікар, — покашляйте, щоб почала виходити вода.
Проте бідолаха не міг кашлянути, він тільки хрипів, корчився, очі йому, здавалося, на лоба вилазили. Проте раптом на підлозі, біля крісла щось стиха забулькало. Сифон роздвоєної трубки почав нарешті викачувати з шлунка рідину в скляну банку, а лікар уважно розглядав її, вишукуючи ознаки катару та помітні сліди кепського травлення.
— Ніколи не їжте зеленого горошку і салати, — казав він. — Салати ні в якому разі! Ви його зовсім не перетравлюєте.